Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

ФОРМУВАННЯ СОЦІО-ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЛІВ

Формування соціально-політичних поділів. Процеси демократизації в державах Західної Європи найповніше аналізували С. Ліпсет та С. Роккан. Цікавили їх переважно такі проблеми, як формування в певному регіоні системи соціально-політичних поділів, характер зв’язків між соціально-політичними поділами і політичними партіями та партійними системами. Проведені дослідження переконали їх у тому, що спосіб політичної та виборчої поведінки детермінований соціально-структурними чинниками. У цьому процесі важливими є істотні політичні партії, які структурують характер масової виборчої поведінки.

Обидва автори трактують факт появи соціополітичних поділів як наслідок двох революцій (соціальних зламів), які визначили темп і характер процесів модернізації і демократизації Західної Європи – національної та індустріальної. Кожна з них створила відмінний тип поділів. Вони також відзначають два виміри цих поділів: територіальний та функціональний.

Національна революція спричинилася до оформлення і поглиблення територіального конфлікту між національно орієнтованою культурою, представленою політичною елітою, і державною бюрократією та регіональними меншинами (етнічними, мовними чи релігійними), які відчували небезпеку в цих доцентрових тенденціях (конфлікт центр-периферія). Цей конфлікт був типовим для фази формування національних держав. Однак, з появою загального виборчого права ця суто територіальна опозиція поступово втрачає своє домінування.

Територіальний конфлікт неодноразово виявлявся в державотворчих процесах. У екстремальних ситуаціях він набував форм війни, переселень, чисток тощо. Розв’язання цього конфлікту веде до національної та територіальної консолідації і до формування таких політичних структур, які об’єднували регіональні середовища та уніфікували політичний процес. Розширення сфери управління державою, розвиток бюрократії та міжрегіональних звязків – чинники, що вплинули на появу нових форм ідентичності, які виходили за межі локальних структур. Неодноразово, однак, цей тип конфлікту ставав причиною розпаду територіальних структур (наприклад, мобілізація фермерів та селян у Норвегії та Швеції унеможливила існування унії між цими державами). Опір Великобританії призвів до війни в Ірландії і внаслідок цього до появи там республіки. У Бельгії та Іспанії територіально-культурний конфлікт не становив загрози для процесів формування націй, однак, не розвязаний до кінця, він проявився значно пізніше у формі проблеми басків та каталонців в Іспанії та валлонців і фламандців у Бельгії.

Національна революція спричинила конфлікт між державою та церквою. Цей тип конфлікту стосувався, насамперед, проблеми контролю над системою освіти. У протестантських державах церква досить швидко стала агентом держави і загалом не протистояла процесу секуляризації освіти. По-іншому виглядала ця проблема в католицьких державах. Впровадження тут обовязкової освіти під контролем держави зумовило супротив церкви, що  призвело до появи партій соціального протесту, щільно повязаних з церковною організацією. Процерковні рухи мали на меті ізолювати вірних церкви від зовнішніх впливів. Зявляються підтримувані церквою партії, профспілки, спортивні товариства, видавництва, газети та радіостанції. Процес цей отримав назву інституційної сегментації, а Голландія та Бельгія стали його найяскравішими прикладами. В Голландії з’явилися так звані вертикальні структури, які охоплювали своїм впливом закриті соціальні групи, а також інституції та товариства, основною метою яких було забезпечення лояльності частини суспільства щодо церкви.

Конфесійна різноманітність призвела до виникнення окремих субкультур, які мали недопустити комунікацію між їх окремими представниками. У Голландії до 60-х років існувало три окремі субкультури – протестантська, католицька та світська (національно-ліберальна). У Бельгії виникає така ж католицька структура.

Індустріальна революція теж зумовила виникнення двох конфліктів: конфлікту між інтересами фермерів та міською буржуазією та конфлікту між робітниками та працедавцями. Ці поділи змусили суспільні групи визначитись зі своєю ідентичністю.

Конфлікт між містом і селом мав більш спокійний перебіг у Великобританії, ніж у континентальній Європі. У Великобританії спочатку він був представлений суперечкою між консервативною партією, яка виступала на підтримку аграріїв і ліберальною партією, яка презентувала інтереси міських бюргерів. Обидві сторони конфлікту проте дуже швидко досягли компромісу, в результаті чого відбулася консолідація національної еліти. Водночас спостерігається виразна класова поляризація електорату. У континентальній Європі цей тип поділу відігравав помітну роль довший час. У Бельгії, Голландії чи Франції він не набрав характеру міжпартійного конфлікту, в той час, як у скандинавських країнах набув ознак міжпартійного змагання. Крім виразних ознак територіального конфлікту, з’являються елементи економічної опозиції. Фермери, як сегмент економічного ринку, відчувають небезпеку зі сторони промислових структур. З’являється чимало аграрних груп інтересів, а також селянські партії. Незважаючи на програмне декларування того, що є вони ані соціалістичними, ані буржуазними партіями, вони більше схилялися до співпраці з несоціалістичними партіями. Однак, навіть тоді, коли в скандинавських країнах почали домінувати робітничі партії, аграрні партії не були готовими до порозуміння з буржуазними партіями, які виражали інтереси бізнесу. За винятком скандинавських держав, цей тип конфлікту не знайшов партійного оформлення. Інтереси фер-мерів були репрезентовані окремими групами інтересів або ввійшли до програм інших партій. Аграрні партії зявляються переважно там, де сильна культурна опозиція фермерських регіонів спричинилася до поглиблення і загострення вже існуючих економічних конфліктів.

У сучасній фазі індустріалізації в державах Західної Європи почали з’являтися організації робітничого класу. Центральною ареною політичної боротьби став ринок найманої праці, а домінуючим типом конфлікту – конфлікт між інтересами приватних власників та інтересами найманих робітників.

Для С. Ліпсета і С. Роккана засадничою основою, яка свідчить про характер взаємних зв’язків між організаціями, що представляють інтереси робітничого класу і стабільними елітами, була відкритість конкретного суспільства. У Європі ХІХ-ХХ ст. існували соціальні бар’єри, однак, різниця між державами в трактовці політичною елітою соціальних потреб робітничого класу була достатньо суттєвою. Це значною мірою впливає на розвиток політичних партій та профспілок.

 

О. Кірчхеймер аналізує цю проблему в категоріях політичної інтеграції, під якою розуміє здатність політичної системи до залучення в політичний процес тих соціальних груп, які знаходилися поза його межами. Йдеться тут не лише про процес політизації (участь у виборах), а й про здатність держави залучати до його участі в політичному житті всіх своїх громадян. У Великобританії та скандинавських країнах ставлення еліти до робітничого руху було дуже прагматичним і відкритим, тут ніколи проти робітничого руху не практикувалися репресії та заборони. В Німеччині, Австрії, Франції та Італії цей конфлікт зумовив глибокі політичні поділи. Внаслідок репресивної діяльності держави щодо робітничого руху, партії та профспілки не були зацікавленими в інтеграції своїх членів в існуючу політичну систему. Вони творили власну соціальну підсистему, ізолюючи своїх прихильників від решти суспільства (з’являються сильно інтегровані структури, які отримали назву “soziale ghettoparteien”). Політичні партії, що є представниками інтересів робітничого класу, стають у такий спосіб антисистемними. Однак, після Другої світової війни спостерігається послаблення цього типу конфлікту і пов’язаної з ним ідеологічної напруги. Робітничі партії почали брати участь у процесі державного управління. В ряді держав вони беруть на себе відповідальність за державну політику, здобувши перемогу на загальних виборах.