Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ ДЖ. СМІТТА

Типологія Дж. Смітта. Дж. Смітт конструює свою типологію на підставі двох основних критеріїв – відносних розмірах політичних партій і рівнів суспільної та політичної єдності в межах політичної системи. Обидві ці змінні цікавлять його насамперед у контексті можливості створення ефективної парламентської більшості, яка гарантується формуванням тривалих урядових коаліцій. У викладах автора особливе місце займає оцінка існуючих взаємин між урядом та опозицією (наприклад, характер опозиції), яку він трактує як один із основних вимірів, що впливає на демократичну стабільність політичної системи. Політичні партії в цьому процесі є дуже важливі, оскільки їх спосіб діяльності, а особливо застосовувані ними коопераційні чи конфронтаційні стандарти впливають на виникнення визначених коаліційних систем. Дж. Смітт у своїй типології виділяє три класи партійних систем – розпорошену, рівноваги та нерівноваги.

Розпорошена система. Характеризує її наявність значної кількості політичних партій, з яких жодна не має статусу домінуючої організації, а ідеологічна дистанція між ними є помірною. У процесі формування коаліційних кабінетів може взяти участь кілька політичних партій, що дає можливість створення різних коаліційних конфігурацій, у межах яких жодне з угруповань не набуває статусу домінуючого. Прикладами систем цього типу можуть бути бельгійська, датська, фінська та голландська. Розпорошена система нагадує категорію багатопартійної системи без домінуючої партії Дж. Блонделя. Перелічені партійні системи трактуються багатьма політологами як класичний приклад розпорошеної системи, еволюціонізують вони загалом у напрямі рівноваги. Особливо це стосується фінської системи, в якій сильні процеси поляризації зареєстровані починаючи з 90-х років, та датської, де соціал-демократична партія часто становить вісь існуючих урядових кабінетів. У партійній системі Бельгії традиційні родини партій віднайшли давно домінуючу позицію завдяки суто етнічним угрупованням, а наслідком цього стало формування лівоцентристських та правоцентристських коаліцій.

Система рівноваги. Ця категорія дуже подібна до категорії поміркованої поляризації Дж. Сарторі. Помітна досить виразна поляризація політичних сил, однак, в умовах існування простору конкуренції, здомінованого єдиним типом конфлікту (конфлікт соціо-економічний). Система рівноваги пов’язана з появою одномірного простору конкуренції, структурованого конфліктом між лівими та правими. Стан рівноваги Дж. Смітта пов’язаний не стільки зі ступенем поляри­зації партійної системи, скільки з природним переходом від уряду до опозиції і навпаки. Не лише класичні двопартійні системи репрезенту-ють приклад зрівноваженої системи, але також кожний механізм біполярної конкуренції набуває цієї властивості. Йдеться, насамперед, про партійну систему, яка характеризує-ться програмною поляризацією, в межах якої відбувається досить регулярна зміна правлячих або однопартійних кабінетів. Прикладом системи рівноваги можемо визначити, наприклад, партійні системи Швеції, Норвегії, Німеччини, Франції, Австрії. Ці ознаки стають щоразу виразнішими в партійних системах Італії, Іспанії 90-х років.

 

Система нерівноваги. Ця система нагадує переддомінуючу систему Дж. Сарторі. У її межах особливу, домінуючу роль відіграє одна політична партія. Дж. Смітт, однак, інтерпретує суть домінування в інший спосіб. Домінуюча партія регулярно здобуває значно більше голосів виборців, ніж інші, однак не абсолютну більшість, тому формування стабільного кабінету без її участі стає неможливим. Така ситуація мала місце в Італії до 1994 р., де християнсько-демократична партія отримала статус домінуючої. Подібну роль відігравав ХДС у Німеччині в період К. Аденауера та Соціал-демократична робітнича партія у Швеції до 1976 р. Домінування партії може виражатись у її необхідності як члена урядової коаліції (в Італії) чи в неминучості творення навіть однопартійних кабінетів меншості, для яких немає істотної політичної альтернативи (наприклад, домінування соціалістів у Норвегії). Треба однак пам’ятати, що стан нерівноваги – не системна ознака політичного режиму, а властивість визначеної конкуруючої системи міжпартійних взаємин, в якій природний процес регулярної зміни влади стає частково закритим з волі голосуючого суверена. Кон’юнктурність стану нерівноваги стає очевидною, а опозиція може кожної хвилини взяти на себе відповідальність за створення уряду лише після результатів виборів.