Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 17 серп. 2017

ОДНОПАРТІЙНА СИСТЕМА

Однопартійна система

“Як партійна система, – зазначає М. Дюверже, – однопартійність явно відрізняється від багатопартійної системи або “плюралізму” і її необхідно аналізувати окремо”. Однопартійна система – це такий тип партійної системи, який заснований на пануванні в політичному житті держави однієї партії.

У межах цієї системи існують найширші і досить різноманітні відмінності. Однією з них є однопартійність фашистського типу, іншою – комуністична однопартійність, ще іншою – однопартійність у постколоніальних державах. Різними були також і форми однопартійності фашистського типу. Однопартійність можна характеризувати також як ре-волюційну (прогресивну) або консервативну (реакційну), як еволюційну та модернізовану або нерухому та традиційну, як роз’єднувальну (ексклюзійну) та об’єднувальну (абсорбуючу). Відповідно до соціальної природи, однопартійність поділяють на політичну, військову, бюрократичну, пролетарську, буржуазну та технічну (адміністративну).

Перші однопартійні режими з’явилися в 20-30-х роках в СРСР, Італії, Німеччині. Наприкінці 40-х років однопартійні системи були або комуністичними (13 з 23), або авторитарно-консервативними, як Іспанія, Португалія, Тайвань, популістська однопартійність мексиканського типу, становила виняток. Двома десятиріччями пізніше кількість однопартійних популістських систем збільшилась, особливо у південній Африці. Найбільша група однопартійних систем виникла в межах тих популістських режимів, які з’явились у другій половині 80-х років.

Наприкінці 80-х років 2/5 країн світу були однопартійними, однак, з середини 90-х років ця пропорція дещо зменшилась. Сьогодні однопартійна система продовжує існувати в Північній Кореї, на Кубі, в Іраку, деяких країнах Африки.

Після поразки фашизму та нацизму консервативний авторитаризм мав труднощі у своєму подальшому розвитку. Ці режими поступово перетворилися у військові режими, багатопартійні системи або інші форми однопартійної системи. Популістські режими тривалий час виглядали найпридатнішими для країн Третього світу. Однак, їхня залежність від лідерів призвела до кризи багатьох з них після падіння режиму особистої влади. Відсутність достатньої соціальної бази робить проблематичним їх успішний розвиток там, де вони ще збереглися. Однопартійні комуністичні системи, незважаючи на своє більш ніж півстолітнє існування, з падінням комуністичних режимів у Європі очевидно зникнуть взагалі. Однопартійні системи існували і до комуністичних режимів, продовжують вони існувати і після їхнього зникнення. Однак загалом у світі спостерігається відчутна криза однопартійної політичної системи.

Деякі дослідники відзначають внутрішню суперечливість терміна “однопартійна система”. Зокрема, Р. Пайпс зазначає, що сам термін “партія” погано підходить до опису системи, за якої існує тільки одна правляча партія. Дж. Ла Паломбара зазначає, що партійна система створює ситуацію, коли дві або більше партій конкурують між собою. Він вважає, що країни лише з однією партією не можуть розглядатись як такі, що мають партійну систему. Однак, такий погляд не підтримують більшість дослідників партійних си-стем. М. Дюверже, Дж. Сарторі, Дж. Джеймс зазначають, що в деяких державах соціально-класова структура визначає об’єктивно однопартійний тип політичної системи. Це дає підстави розглядати однопартійність як особливий тип партійної системи.

Принцип однопартійності сам по собі не виключає існування (легального чи нелегального) кількох партій. Головне, однак, те, що тільки за однією партією постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої. Причиною цього може бути (і найчастіше є) заборона на діяльність інших партій. Поряд з цим, між 1962 та 1968 рр. в 33 країнах світу вибори закінчувалися перемогою однієї партії. Однопартійність може формуватись і в такий дивний спосіб, як це мало місце 1986 р. на Ямайці, коли одна з двох партій взагалі відмовилась від участі у виборах. У деяких комуністичних державах, таких як колишня НДР, Польща, Чехословаччина, існувала квазібагатопартійна система – примусова партійна коаліція, яка визнавала керівну роль однієї (комуністичної) партії.

Є різні погляди щодо виникнення однопартійності. Наприклад, американський дослідник С. Хантінгтон вважає, що однопартійні системи є результатом соціального відгалуження (біфуркації), а партія — це такий засіб, за допомогою якого лідери одних соціальних сил домінують над іншими. Одна з теорій трактує однопартійну систему як побічний продукт кризового перевантаження, викликаного незадовільним ходом подій та над-мірною акселерацією суспільних процесів. Проте більшість наукових підходів  соціоекономічні, тобто такі, що пояснюють виникнення одиничних партій соціальними та економічними умовами.

Стосовно однопартійних систем, практика часто передувала теорії. Були навіть випадки, коли теорія однопартійності не сформувалась взагалі. У деяких державах, наприклад, у Туреччині та Португалії, на практиці було введено однопартійну систему, яка так і не була ідеологічно обґрунтована та включена в доктрину влади. Навіть у Радянській Росії гегемонія комуністичної партії отримала своє формальне підтвердження тільки з прийняттям Конституції 1936 р. Виправдання однопартійності на основі того, що класової різниці більше немає, було висунуто значно пізніше. Теорія однопартійності розроблена в Італії та Німеччині. Більше того, кожна з цих країн виробила таку теорію, що вписувалась у її власну однопартійну систему. У фашистських державах наявність єдиної партії пояснювалась відображенням національної єдності, в комуністичних – соціальної.

Щодо однопартійності ми, очевидно, не можемо застосовувати кількісний критерій, тому що йдеться про надмірно концентровану модель монополістичної влади. Цілком зрозуміло, що є необхідність навчитися розрізняти та аналізувати різні прояви однопартійності, а це вимагає вибору іншого критерію. На цьому окремо акцентує свою увагу Дж. Блондель, зазначаючи, що кількість партій не є елементом, який лише описує партійні системи: треба звертати увагу, наприклад, на те, що в тих же однопартійних системах репресії можуть бути більш чи менш жорстокими. Це відбувається тому, що на характер однопартійності впливають й інші елементи – соціальна база, ідеологія та організаційна структура. М. Дюверже підкреслює, що в цій системі немає однорідності, яку їй часто приписують, що існує декілька типів однопартійних систем, а не один.

Однопартійні системи і системи з більш ніж однією партією суттєво відрізняються: перший тип характеризується забороною суперництва, другий – визнанням суперництва. Однопартійні країни вважаються деспотичними та нетолерантними. У таких державах змінюється лише інтенсивність репресій та сила примусового контролю.

Саме на основі інтенсивності репресій та контролю вибудовує свою класифікацію однопартійних систем Дж. Сарторі. Він розрізняє: однопартійну тоталітарну модель, однопартійну авторитарну модель, однопартійну догматичну модель.

Звичайно, принцип однопартійного правління закріплюється в конституційному порядку. У більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує на єдину легальну політичну партію. Порівняно рідко зустрічається формула однопартійності, яка не вказує на конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад, у Сьєрра-Леоне таке рішення приймається 2/3 парламенту). Нарешті, у деяких країнах (Камерун, Кот-д’Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення і діяльності політичних партій, тоді як на практиці у цих країнах склались та функціонують однопартійні системи. Такий стан речей дав підстави Дж. Блонделю запропонувати свою класифікацію однопартійних систем. Він розрізняє однопартійну систему конституційного (законного) правління, однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції, однопартійну систему природного характеру.

М. Дюверже в межах однопартійності розглядає її комуністичний та фашистський типи, а також турецький (авторитарний) варіант однопартійності (1923-1946 рр.).

 

Загалом, у межах однопартійності виділяють такі типи партійних систем: тоталітарну, авторитарну, догматичну та гегемоністську. Зупинимося детальніше на їхній характеристиці.