Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

АРИКАНСЬКА (ПОСТКОЛОНІАЛЬНА) ОДНОПАРТІЙНІСТЬ

Визначаючи фашизм та комунізм як приклади тоталітарної однопартійної системи, М. Дюверже відзначав, що багато неясності у це питання було внесено поширеним уявленням, що комунізм і фашизм – два єдино можливі типи однопартійності. Таке уявлення не відповідає дійсності.

Туреччина, Мексика та деякі держави Африки мали однопартійні системи відмінні від попередніх типів. Вони отримали назву популістських тоталітарних партій. Деякі з них, такі як Кот-д’Івуар, Кенія використовують т. зв. вільно інтерпретовану філософію, інші ототожнюють свої наміри зі змішаною економікою (наприклад, Туніс). Значна кількість цих партійних систем знаходиться в південноафриканській Сахарі, що дає підстави окремо виділяти так званий африканський (постколоніальний) тип однопартійності.

Африканська (постколоніальна) однопартійність. Африканська (постколоніальна) однопартійність має засадничо інший характер, ніж фашистська чи комуністична однопартійність. Не має вона, крім того, тоталітарного характеру. У африканських країнах вона з’являється лише після кількох років застосування партійної системи та партійної конкуренції і є, швидше, виразником неможливості застосування конкуренції партій до умов і потреб нових суспільств. Ліквідація багатопартійності не завжди відбувається тут з застосуванням примусу та насильства. Має місце добровільне об’єднання партій із домінуючою.

Ідея африканської однопартійності не пов’язана з певними політичними концепціями та доктринами. Проголошують її як представники правих, так і революційних рухів. І перші й другі вважають однопартійність необхідною з точки зору потреб африканського суспільства, як суто прагматичну потребу.

При цьому вони спираються на існуючі тут традиції – часто на племінні чи мусульманські традиції, які проголошують ідеї національної згоди та єдності, колективізму, тотальної інтеграції окремих спільнот у межах суспільства. Тут традиційно міцною була влада вождя, яка спиралася на демократичну легітимацію його становища. Вождь був не просто керівником, а батьком та опікуном, захисником інтересів свого племені. Із занепадом родоплемінних відносин їхнє місце займає партія. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не залишалося місця для багатопартійності та конкуренції.

Керівники партії посіли місце традиційних вождів. Це було неважко зробити, оскільки фактично вони були засновниками своєї незалежної держави, опікунами, вождями, вчителями свого народу. Нічого дивного, що в Гані виникає своєрідний культ вождя, якого шанували як святого. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації про опозицію не могло бути й мови.

До сказаного треба додати відсутність соціальної диференціації африканського суспільства, низький рівень освіти та політичної культури, існування різного роду дезінтеграційних чинників – племінних, релігійних, які потрібно було ліквідувати.

Досвід існування багатопартійності, яка за даних умов вела до внутрішнього протистояння й навіть початку громадянської війни, був тому підтвердженням.

Стосовно африканської однопартійності треба мати на увазі дві важливі проблеми: перша – однопартійність дає змогу здійснювати тут широку мобілізацію мас, розвивати їхню політичну активність; друга – це ставлення партії до держави.

Основою африканської однопартійності виступає її мобілізаційна функція, спрямована на мобілізацію населення, на побудову незалежної держави, залучення його до суспільно-політичного життя. Під час національно-визвольної боротьби робити це було значно простіше. Більшість дослідників відзначають значне зменшення активності політичних партій у міру стабілізації суспільства, перетворення масових африканських партій у кадрові, нерегулярність їхньої діяльності. Традиційно активною залишається діяльність політичних партій у країнах так званої соціалістичної орієнтації, а також партій у державах з відносно високим соціальним та культурним рівнем розвитку (Марокко).

У час проголошення незалежності політична партія змушена була взяти на себе функції неіснуючої держави. Незначна кількість місцевих кадрів, готових до процесу державного управління, призводить до персоналізації цього процесу, що обєктивно веде до перетворення політичних партій у кадрові. У цій ситуації важко відрізнити партію від державних органів і чітко відповісти хто кого підпорядковував. Однак, звичайно, в державах капіталістичної орієнтації домінує державний апарат, який має більшу незалежність і самостійність, ніж у державах так званої соціалістичної орієнтації, де часто важко провести різницю між державними та політичними органами.

Репресії у таких системах менш жорстокі, ніж в однопартійних, однак вони є. Ці системи значно ближче стоять до лібералізму, хоча й не застосовують його на практиці.

Загалом треба зазначити, що застосування європейських критеріїв до пояснення ситуації в Африці не є коректним і не може адекватно відобразити пануючу там ситуацію.

Отже, для партії, що одноосібно діє в політичній системі, характерні ідеологія комунізму, фашизму або популізму, масовий тип членства, централізована структура керівних органів, авангардизм методів та засобів діяльності, соціальна база, передусім у середовищі національної бюрократії та в люмпенізованих низах, безумовний авторитет лідерів (вождизм, фюрерство). І який би різновид однопартійності ми не взяли, скрізь ця система вела до нехтування правами та свободами людини.

 

Одиничні тоталітарні партії інколи ще називають місіонерськими партіями. Це стосується як правлячих комуністичних і фашистських партій, так і націонал-демократичних партій країн, що розвиваються. Комуністичні партії ці наміри обґрунтовують своєю місією створення соціально однорідного суспільства – комунізму, фашистські партії – суспільства вищої раси Третього рейху. Реальною місією націонал-демократичних партій було керівництво боротьбою за визволення від колоніального режиму, і це завдання, яке практично об’єднувало все населення, виправдовувало існування однопартійної системи. Але і після ліквідації колоніального режиму їм часто (незалежно від політичної орієнтації) вдається зберегти свою роль єдиної партії в державі.