Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

ВИЗНАЧАЛЬНІ ФАКТОРИ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ

Визначальні фактори участі (партисіпації). Міркування про готовність до участі повязуються з питанням про визначальні фактори участі членів партії у внутрішньопартійному житті. У даному контексті можна розрізняти три групи факторів впливу – ресурси, схильності та доцільності.

Ресурси охоплюють як соціальну структуру, так і ресурси індивіда, набуті внаслідок процесів соціалізації. Якщо провести аналіз праць, що вивчають питання про те, які змінні величини зі сфери ресурсів розглядаються як потенційні фактори, що визначають рішення взяти участь у партійній діяльності, то можна навести класичні соціально-структурні величини, як-от: стать, вік та озброєність соціально-економічними ресурсами (освіта, професія, прибутки), а також родинну політичну соціалізацію та участь у спілках та товариствах. Схильності утворюються різними структурами мотивів індивідів. Теорети-чні методи класифікації мотивів, що спонукають членів партії до членства у своїй партії, описані у працях класиків соціальної науки в царині політології, здебільшого орієнтованої на психологію, в межах дослідження партійних організацій та теорії соціології з питань організації. На базі теоретичних міркувань можна розробити схему класифікації, яка вирізняє експресивні та інструментальні мотиви прихильності, причому перші охоплюють емоційні та нормативні мотиви, а останні поділяються на політичні та матеріальні мотиви.

Дослідники партій довго нехтували емпіричним аналізом індивідуальних визначників внутрішньопартійної участі.   Нові емпіричні дослідження дають змогу дійти виснов-ку, що їхнє підгрунтя утворюють передусім мотиви з соціально-структурної сфери (озброєність соціально-економічними ресурсами) та сфери соціалізації (соціальна партисіпація). Залежність участі у внутрішньопартійному житті від певних індивідуальних визначників пояснює проблему загального врівноваження двох явищ: розширення участі мас та скорочення олігархії. Складність полягає у тому, що розширення участі у процесі внутрішньопартійного формування волі призводить до збільшення прірви між активними та пасивними соціальними групами. Це означає, що рішення про розширену участь призводить до суперечливості постулату про рівні можливості участі. Позначена поняттям доцільності група визначальних факторів враховує той факт, що індивідуальну політичну участь не можна розглядати ізольовано від того контексту, до якого вона включена. Тому участь охоплює фактори як зі сфери партійної організації, тобто групового контексту, до якого включений член партії, так і з оточення організації. У сфері партійної організації маються на увазі специфічні партійні системи стимулювання, а в оточенні організації – соціально-політичні умови на різних рівнях специфічної політичної системи, в межах якої здійснюється індивідуальна участь у внутріпартійному житті.

Тут напрошується доцільна структуризація партійної організації, тобто розмаїття можливих специфічних стимулів партії, аналогічно до наведених вище розрядів мотивів зобов’язань. Подібна аналогічність, однак, має сенс лише за наявності специфічних стимулів, які стосуються лише одного розряду мотивів та підлягають, таким чином, поділу на емоційний, нормативний, політичний та матеріальний стимули.

Емоційними стимулами участі є винагороди в межах процесів взаємодії, сприяння соціально-інтеграційним груповим взаєминам та заходам до налагодження емоційного зв’язку членів партії з керівниками, які мають певну ауру.

Нормативні стимули спрямовані на систему норм та цінностей як фактори встановлення партійних зв’язків та внутрішньопартійної мобілізації членів партії до активної участі.

Системи ідейно-політичних цілей, запозичені (залежно від партії) у більш значущих цінностей утворюють базу для третьої категорії стимулів – політичних.

Матеріальні стимули у політичних партіях полягають передусім у можливості підтримання професійних контактів та у здійсненні професійної кар’єри у політичній та позаполітичній сферах.

У спектрі партійно-організаційних стимулів проблема розширення участі та скорочення олігархії виступає в іншому світлі, коли наведені категорії стимулів виробляють-ся, управляються та контролюються партійним керівництвом, підвищують владу керівництва й можуть використовуватися з метою маніпуляції, в тому числі для генерування позірної участі.

Дотепер бракує емпіричних досліджень, які б систематично аналізували весь спектр специфічних стимулів партійної організації, вивчали б їхній вплив на внутрішньопартійну участь членів партії та намагалися б на цій підставі дати оцінку співвідношення специфічних стимулів участі та внутрішньопартійної демократії.

Вирішальне значення для стимулів, що впливають на участь членів партії з різними мотивами, має спосіб диференціювання внутріорганізаційних підсистем, тобто територіальних та функціональних підрозділів партій та утворення фракцій всередині партій. Що ж до територіальних розмірів організаційно-структурного диференціювання, то тут особливо впадають у вічі три ознаки: існування, ступінь та вимір автономії місцевих підрозділів партійних організацій. Коли завдяки повсюдній присутності політичних партій існує можливість діяльності “на місцях”, для членів партії це означає, що витрати на ресурси, необхідні для більшої участі, стають меншими, а участь пропонується у ширшому обсязі. Досить високий рівень автономії територіальних підрозділів стосовно центрального керівництва партії зміцнює можливості ідейно-політичної діяльності партійних організацій і з цієї причини може розглядатися як стимул для участі членів партії у роботі цих партійних організацій, хоча вона й містить можливу загрозу загальній організаційній інтеграції партії.

Розмір місцевої партійної організації – це та ознака територіальних масштабів організаційно-структурного диференціювання, якій, з огляду на можливий зв’язок з внутрішньопартійною участю членів партії, досі приділялася найбільша увага. Деякі емпірично-аналітичні праці спромоглися показати, що між участю у внутрішньопартійному житті та розміром місцевої партійної організації існує негативний зв’язок, тобто кількість активних членів партії та інтенсивність їхньої індивідуальної діяльності знижується в міру збільшення розмірів місцевого партійного підрозділу. Найбільш повно це теоретичне положення обґрунтував М. Ольсон.

Територіальним і ще більшою мірою функціональним моментом внутрішньопартійного структурного диференціювання можуть зачіпатися специфічні сектори оточення та соціальні групи. Через це функціональне диференціювання партійної організації може правити за внутріпартійну структуру стимулів для членів партії, які у своїй діяльності ототожнюють себе з інтересами та цілями цих сегментів оточення та соціальних груп.

Засобом внутрішньоорганізаційного диференціювання найчастіше є внутрішньопартійний фракціоналізм. Прибічники внутрішньопартійної організаційної моделі, яка ставить “участь окремої людини вище від конкуренції політичних груп, що протистоять, всередині партії”, дотримуються такої думки: “Хто прагне демократизації всієї організації, той повинен прагнути й утворення фракцій, якщо визнання у демократичних структурах не має перетворитися на суто зовнішнє представництво”.

Наскільки реальні форми внутрішньопартійної конкуренції груп різної спрямованості насправді правлять за фактори, що стимулюють членів партії до участі у внутрішньопартійному житті, – питання спірне. Емпіричні дослідження цієї проблеми дають різні результати.

Поряд з внутрішньопартійними системами стимулювання участі до даної структури належать також і фактори партійного оточення, існування або зміни яких опосередковано чи безпосередньо впливають на процеси участі у внутрішньопартійному житті. Соціально-економічна сфера охоплює структури й процеси, що, зокрема, впливають на соціально-структурний склад партій (система освіти та ринку робочої сили), соціально-культурна сфера охоплює зміни суспільних структур та загальні процеси зміни цінностей.

До структури мотивів участі у політико-інституційній сфері належать, зокрема, законні умови, тобто внутрішньопартійний устрій та його здійснення відповідно до статуту партії; а також фінансування партій, виборча система та способи партійної конкуренції.

 

Суттєві недоліки та проблеми наведених результатів дослідження внутрішньопартійної демократії полягають у тому, що в багатьох сферах замало або взагалі немає жодних нових емпіричних досліджень. Бракує, зокрема, праць які виходять за межі первинних досліджень діяльності місцевих або регіональних організацій окремих партій. Цей недолік можна пояснити не лише численними труднощами доступу до даних, а й поворотом дослідницького інтересу в бік аналізу функціональної кризи сформованих партій та їхнього зіткнення з партіями нового типу.