Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

АВТОНОМІЯ КЕРІВНИЦТВА ТА ПАРТНЕРСТВА

Автономія керівництва. На позначення групи керівників, які контролюють основні владні ресурси партійної організації, А. Панеб’янко вживає термін “домінуюча коаліція”. У 1960 р. лідери більш ніж чверті партій були переважно вихідцями з однієї соціальної групи, що свідчить про неавтономність цих партій. Неавтономність керівництва особливо характерна для партій з колективним типом членства (лейбористських, частини християнсько-демократичних). К. Лоусон проаналізував склад керівництва партій у трьох країнах. Ніхто не заперечує важливої ролі керівництва, особливо в еволюції партій, однак зрозуміло і те, що його вкрай важко досліджувати лише науковими методами.

 

Автономія партнерства. М. Дюверже окреслив три типи альянсів, заснованих на міжпартійному співробітництві – передвиборчі, парламентські та урядові. Передвиборчі альянси найменшою мірою підривають автономію партій, а урядові – найбільшою. Партії-сателіти в країнах Східної Європи представляли собою найяскравіший приклад втрати автономії. Незважаючи на те, що дослідження міжпартійних альянсів можна вести за кількома вимірами, акцент, як правило, робився на вивченні урядових коаліцій у парламентських демократіях.

Зараз треба торкнутися лише питання про те, чи обмежує автономію партії можливість її вступу в коаліцію, і пов’язане з цим поняття “релевантної” партії. Релевантною Дж. Сарторі називав партію, яка володіє коаліційним потенціалом чи потенціалом шантажу (останнім володіють також і антисистемні партії, а також партії, здатні блокувати досягнення політичної угоди), що дає їй змогу “впливати на тактику міжпартійної конкуренції“. Я. Бадж і Г. Кеман сформували теорію про вплив антисистемних партій на па-ртійну поведінку, а Р. Хофферберт і Г.-Д. Клінгеманн висунули тезу, що Партія вільних демократів Німеччини виконує роль “політичного маятника” завдяки своєму потенціалу шантажу.

Багaто партій, вступають у стосунки з міжнародними об’єднаннями партій чи іноземними урядами, що може негативно позначитися на рівні їхньої автономії. Особливо виразно це прослідковується на прикладі комуністичних партій, а також на прикладі соціалістичних партій, християнських демократів та лібералів. Усі перелічені напрями мали власні міжнародні організації і проявляли той чи інший ступінь солідарності в міжнародних органах. Найвідоміший дослідник таких транснаціональних партій – Р. Голдман. Зі зміцненням Європейського Союзу значення цієї проблематики, без сумніву, зростає. Предметом дослідження стало, наприклад, суперництво партій на виборах до Європейського парламенту на перших прямих виборах до цього органу 1989 р.