Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

КЛАСОВІСТЬ - 2

Аналізуючи класову природу політичних партій, ми повинні мати на увазі два типи партій: 1) партія як організація певного класу – це  політичні партії, які більшою мірою ніж інші партії реалізують суб’єктивні прагнення відповідної соціальної верстви, особисті інтереси представників цієї верстви; 2) політичні партії, які реалізують об’єктивні інтереси певної соціальної групи. Тут суб’єктивний та об’єктивний інтереси соціальної групи не завжди збігаються.

Найпереконливіше обґрунтування ролі партій як політичних виразників існуючих в суспільстві соціально-економічних розколів дали С. М. Ліпсет і С. М. Роккан. Вони виділили наступні лінії суспільного розмежування: між центром та периферією, державою та церквою, містом та селом, власниками та найманими робітниками, які дали поштовх появі в Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональні, релігійні, професійні тощо). Р. Далтон поновив і суттєво обґрунтував цю теорію. Хоча Р. Дікс і стверджує, що ліпсетівсько-рокканівська концепція історичних розколів непридатна для латино-американських партій, однак є підстави вважати, що сформульована С. Ліпсетом та С. Рокканом концепція соціальної бази може успішно застосовуватися у випадках, коли йдеться про виникнення політичних партій. Економічний статус, релігія, етнічна приналежність (в тому числі мова і раса), рівні урбанізації і освіти – продуктивно використовувались при вивченні соціальної підтримки політичних партій широкого кола країн.

Автори одного з ранніх збірників наукових праць з електоральної поведінки виходили з припущення, що “соціальні відмінності структурують партійні симпатії”. Г. Сміт описав, наскільки складно проводити чітке розмежування між партіями і партійними системами при обговоренні соціальних розколів, які “характеризують не партійні системи, само визначення яких походить із поняття взаємодії, а соціальний склад сил, які підтримують окремі партії”.

Важливим стимулом для проведення серйозних досліджень з проблем, повязаних із соціальною підтримкою партій, стала праця Р. Роуза та Д. Ервіна. Вчені дали оцінку соціальної єдності 76 партій у 17 державах Заходу, взявши за базовий критерій частку прихильників кожної з партій, які належать до певної регіональної, релігійної, етнічної чи класової групи, а також до міського чи сільського населення. Р. Роуз і Д. Ервін дійшли висновку, що джерелами єдності найчастіше слугує релігія (її роль визначальна) і класова приналежність. Проведений К. Джандою спільно з С. Ерссоном і Я.-Е. Лейном аналіз результатів виборів в окремих регіонах 16-ти західних країн, який базувався на даних, що стосувалися 93 партій, став підставою для висновку, що відмінності в підтримці окремих партій сильно зумовлені регіональними факторами, але на регіональному рівні на електоральну поведінку помітно впливають такі фактори, як релігія і класова приналежність.

Вважається, що партії з широкою соціальною опорою швидше агрегують різнорідні інтереси, ніж виражають якісь специфічні потреби. Дійсно, відмінності між партією та групою інтересів часто вбачають у тому, що перша агрегує інтереси, а друга – їх виражає. Але ця відмінність не є абсолютною. Р. Янковський стверджує, що групи інтересів, краще багатьох партій, агрегують інтереси, в той час як деякі партії змагаються з групами інтересів у відстоюванні специфічних позицій. Чим вужчою є соціальна база партій, тим більш імовірно, що вона виражатиме специфічні інтереси. Багато дослідників соціальної підтримки вважають навіть, що структурні партії (тобто партії, які мають міцну соціальну базу) виражають позиції зі структурних проблем. На користь такого припущення свідчать і декотрі емпіричні дані. Дослідження К. Джанди показали, що чим більше прихильників партії проживає в одному регіоні, тим критичніше ця партія ставиться до централізації; чим більше прихильників партії належить до певної конфесії, тим жорсткішої позиції (хоча це залежить і від характеру конфесії) дотримується партія в питаннях секуляризації.

В опублікованій 1967 р. роботі С. Ліпсет та С. Роккан стверджували, що обумовленість партій суспільними розколами привела до “застигання” європейської партійної системи, так що в 60-х роках партії володіли практично тим же потенціалом підтримки, що і чотирма десятками років тому. Виявивши в ході свого дослідження, що рівні електоральної підтримки європейських партій справді мало змінилися з 1945 по 1965 р. Р. Роуз і Д. Ервін підтримали гіпотезу про “замороження” партійної системи. Протягом певного проміжку часу подібна інтепретація стабільності політичних партій була загальноприйнятою, але згодом ситуація змінилася.

У 70-х роках численні дослідження продемонстрували високий рівень нестабільності електорату. В деяких країнах це привело до систематичного розмивання соціальної підтримки деяких партій, особливо комуністичних і соціалістичних. Кидаючи виклик  С. Ліпсету та С. Роккану, М. Шамір на основі аналізу часового ряду показав, що партійні системи ніколи не були “застиглими”, а, за твердженням  Дж. Лібека, гіпотеза про “застигання” взагалі не піддається перевірці. Але, як пише П. Меєр, коли С. Ліпсет та С. Роккан розглядали проблему розколів, вони цілком могли мати на увазі не окремі партії, а ширші політичні угруповання (наприклад, правих і лівих). Так що гіпотезу можна ще врятувати.

Розвиваючи цю лінію аргументації, С. Бартоліні і П. Меєр проаналізували електоральну нестійкість на матеріалі 303 виборів, які відбулися в 13-ти західноєвропейських країнах з 1885 по 1985 рр. Висновок учених полягає в тому, що партійні системи дійсно схильні до стабільності, причому з часом ця схильність посилюється.

Однак, багато дослідників і далі використовують модель С. Ліпсета та С. Роккана при аналізі занепаду впливу структурних розколів як факторів, які визначають підтримку партій. Інколи цей процес визначають як роззосередження. В збірнику наукових праць за редакцією Р. Долтона, С. Фланагана і П. Бека зазначається, що найпопулярнішою темою в останні роки стали “зрушення на рівні баз довгострокової підтримки партій – партійних ідентифікацій та розколів”. У книзі ”Коли партії зазнають краху” К. Лоусон і П. Меркл розглядають ці зрушення як важливе свідчення занепаду партій: “У всьому світі виникають рухи, орієнтовані на вирішення якоїсь однієї проблеми, групи інтересів наближаються до партій, другорядні партії раптово виграють вибори, тоді як провідні партії втрачають підтримку виборців.” Г. Рейтер наводить наступний список незалежних змінних, які використовуються в літературі для пояснення феномену “занепаду партій”: “посилення держави, поява універсальних партій, неокорпоратизм, засоби масової інформації, нові політичні проблеми та розколи, труднощі в функціонуванні держави, постіндустріалізм”. Однак ні сам Г. Рейтер, ні П. Селле і Л. Свосанд так і не відшукали систематичного підтвердження ідеї “занепаду партій” у даних міжнаціональних досліджень. С. Волінець відзначає, що таке підтвердження може дати аналіз організаційних змін, які відбуваються в процесі пристосування партій до середовища, що зазнає змін.