Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

МЕТОДИ ПСЕФОЛОГІЇ

Методи псефології

 

У статті “Чи стає французький виборець індивідуалістом” Ж. Лаво закликає дослідників політичних виборів до самокритики. На його думку, їхні дослідження надто об’єктивістські: цікавлячись більше колективними, аніж індивідуальними питаннями, виборами загалом, а не виборцями, вони не можуть по-справжньому зрозуміти індивідуальні раціональні мотиви, на котрих ґрунтується голосування; визнаючи “хитких”, “нерішучих” або “нестійких” виборців, які не хочуть приєднуватися до жодної групи, партії чи швидко переорієнтовуються, вони тим самим приховано засуджують поведінку інакомислячих або непостійність на виборах. Їхні дослідження також суперечливі: пропагуючи, залежно від кон’юнктури, ідею “попереджувального голосування”, ідею “голосування на знак протесту” чи “голосування - санкції” вони дають зрозуміти, що виборець компетентніший, ніж видається, і здатний навіть на більш-менш виважений і раціональний вибір.

Ми не можемо пояснити сучасні уподобання виборців, не аналізуючи дані про розбіжності в утворенні партій і альтернатив, які пропонують електорату до і після розширення виборчого права. Однак для розуміння сучасних уподобань виборців у різних країнах недостатньо вивчити сучасні проблеми та соціокультурні структури. Набагато важливіше повернутися до етапу початкового формування партійних альтернатив і дослідити взаємодію між історично сформованими центрами ідентифікації та змінами в структурних умовах вибору. Завдання науки про вибори полягає також у зборі інформації про варіанти альтернатив для поточної електоральної поведінки.

Науковці Р. Таагпера та М. Шугарт у статті “Опис виборчих систем” наголошують, що вивчення виборчих систем може відіграти роль Розетського каменя для інших галузей політичної науки, оскільки в процесі їхнього вивчення у розпорядженні дослідників виявляється ціла низка даних: кількість голосів, парламентських місць, виборчих округів та ін. У зв’язку з цим згадана наука дає змогу у ширшому обсязі використовувати кількісні методи.

Причому “голоси” у псефології могли б стати тим самим, що й “маса” у фізиці чи “гроші” в економіці. На підставі простих кількісних параметрів — голосів виборців та парламентських місць можна операціонізувати й складніші поняття, скажімо, кількість партій. Коли ж до цього долучити тривалість існування урядів та число проблемних вимірів, то можна вивчати політику на строгішій математичній основі. Такий підхід матиме успішне застосування і в інших галузях політичної науки.

З метою перевірки емпіричних теорій та гіпотез дослідники виборів застосовують найрізноманітніші джерела, насамперед якісні — дані документів, неструктурованих опитувань і спостережень учасників, а також кількісні — переписи, статистичне порівняння різних країн тощо. Кількісні методи посприяли дослідженням політичних виборів, однак лунала й критика, спрямована проти надмірного ентузіазму з приводу їхнього використання, ототожнення отриманих результатів із результатами наукових експериментів (адже недоречно застосовувати методи природничих наук до соціальних даних). Це спонукало дослідників до стриманого й обмеженого використання кількісних методів.

Тому значно частіше почали використовувати якісні методи дослідження (робота з фокусною групою, інтерв’ю з представниками еліти, порівняння невеликої кількості випадків на зразок виборчих систем низки держав, аналіз змісту написаних текстів). Надзвичайно важливою у цьому контексті стала праця Г. Кінга, Р. К’єгена і С. Верби “Проектування соціальних досліджень: наукові висновки в якісних дослідженнях”.

У XX ст. виникли національні й інтернаціональні школи псефології та потужні дослідницькі центри, сформовані солідні архіви електоральної статистики і результатів соціологічних опитувань. Цьому значно сприяла велика практична значущість результатів електоральних досліджень, котрі відкривали широкі можливості для пояснення поведінки виборців та прогнозування результатів виборів.