Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

ПОЛІТИЧНИЙ ВИБІР, ОБРАННЯ, ДЕЛЕГУВАННЯ

Політичний вибір, обрання та делегування. Під політичним вибором розуміють змістовний аспект політичного рішення, суть якого полягає у виборі принаймні з двох варіантів. Поняття вибору протилежне призначенню, коли немає альтернативи.

Політичний вибір детермінований цілями, інтересами та різними міркуваннями суб’єкта рішення. Загалом у процесі вибору особистість використовує систему правил, стратегію, програму або план розв’язання завдань. Зазвичай вибір супроводжується ризиком.

Політичний вибір є одним зі способів інституювання державної влади, створення інститутів влади. Він має вотумний характер. Це індикатор довір’я, толеранції або негації до конкретної системи влади. Найпоширеніший політичний вибір — це акт голосування на виборах як певна процедура згоди або незгоди на передання влади представникам. Акт голосування на виборах є процедурою такого передання, а ухилення від участі у виборах— незгодою передавати владу або навіть відмовою від своєї частки влади.

Політичний вибір — це шлях формування певних керівних інститутів державної влади, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, вибір представників на різні організовані заходи, а також глав держав, суб’єктів регіональної, локальної та місцевої влади. Для розуміння суті виборів важливо розрізняти поняття “вибір” та “обрання”. Вибирати - означає віддавати перевагу комусь або чомусь з-поміж багатьох. Отже, вибори передбачають альтернативу. Обирати ж означає визначати когось єдиним гідним вершити відповідні справи.

Під час обрання завжди є вибір: обрати чи не обрати, прийняти чи відхилити. Вибори це одночасно й вибір і обрання, тобто наділення владою.

Класик політичної теорії Г. Моска зазначав: коли владу передають зверху вниз так, що нижчого функціонера обирає вищий, то йдеться про автократичний режим. Коли ж влада делегується знизу, то режим треба називати ліберальним. Трапляються й змішані форми.

Автократичний режим допускає існування автократа, особистості, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі наділені часткою публічної влади. Ліберальний режим, навпаки, функціонує на підставі належної організації виборчої системи.

На думку вченого, умовою організації представницької, ліберальної моделі є відкритість та оновлення еліт, насамперед унаслідок їх ротації на демократичних виборах.

Отже, представництво полягає у делегуванні владних повноважень від народу групі довірених осіб, котрі здійснюють владу від його імені та в його інтересах. Делегування — це процес передання повноважень від одних індивідів чи інституцій іншим. Республіканський устрій демократичних країн опирається на народовладдя, і це зазвичай закріплено в конституціях. Водночас очевидно: ефективне функціонування держави й суспільного ладу потребує делегування владних повноважень від народу спеціальним представникам – у цьому суть представницької демократії. Основним механізмом делегування у представницьких демократіях є демократичні вибори.

В умовах представницької демократії завжди виникає небезпека бюрократизації представництва або відчуження політичних еліт. Французький соціолог П. Бурдьє акцентував на тому, що делегування — акт, за допомогою якого група творить сама себе, набуваючи сукупності властивих групам елементів. Групою вважають спільноту із постійним представницьким органом, що має plena potentia agendi й sigillum authenticum, а отже, здатний замінити (говорити за когось — означає говорити замість) серійні групи, котрі складаються з розрізнених та ізольованих індивідів, постійно оновлюваних і здатних діяти та говорити лише від свого імені.

П. Бурдьє наголошує: узурпація влади довіреними особами є певним символічним ефектом репрезентації, коли остання заміщує те, що вона презентує, а представники — соціальну групу: відносини делегування ризикує затьмарити справжній зміст відносин представництва; є також парадокс ситуації, коли група не може існувати інакше, аніж делегуючи власні повноваження одній певній особі — генеральному секретареві, Папі Римському та ін., — здатній діяти як юридична особа, тобто як субститут групи. В усіх цих випадках, відповідно до встановленого каноніками рівняння, Церква — це Папа. Група продукує людину, котра виступає замість неї та від її імені (якщо мислити в термінах делегування), хоча насправді можна так само стверджувати, що представник групи продукує групу.

Представництво спричиняє підзвітність: так чи інакше представники розглядають такими, котрі відповідають за діяльність, яку вони провадять від імені інших. В умовах інституалізованої демократії підзвітність реалізується не лише по вертикалі — перед виборцями, а й по горизонталі — у системі автономної влади (стосовно інших інститутів), унаслідок чого може постати питання про неналежне виконання обов’язків цією посадовою особою, навіть про покарання.

Ще на початку минулого століття німецький дослідник Р. Міхельс сформулював “залізний закон олігархії”: кожна демократична організація неминуче підпорядковується інтересам лідерів, і її керівництво перетворюється на олігархію. На думку Р. Міхельса, представники, яким делегована політична влада, згодом починають її використовувати всупереч інтересам тих, хто наділив їх владою.

Натомість М. Вебер вважав, що влада бюрократії врівноважується такими демократичними інструментами, як референдум, законодавча ініціатива асоціації громадян, право відкликання представників.

Cьогодні окремі дослідники розглядають делегативну демократію, протиставляючи її представницькій демократії. Представництво об’єктивно має елемент делегування: через певну процедуру колектив уповноважує індивідуума виступати від свого імені й у підсумку підкоряється рішенням представника. Отже, представництво й делегування — не полярні протилежності. Тому не завжди легко провести чітку межу між типом демократії, організованої навколо “представницького делегування”, і типом, коли делегований елемент переважає представницькі. Водночас сучасні дослідники політичних процесів та інститутів схильні вважати, що “відповідальна влада”, яка формується внаслідок електоральних процедур, є радше певною регулятивною ідеєю, ніж інститутом реальної політики. Загалом делегативна демократія є слабшою порівняно з представницькою і має тенденцію до перетворення на бюрократичну автократію.

В умовах розвиненої демократії відповідальність має взаємний характер і реалізується через обопільні зобов’язання, інтереси та цінності. Яскравим прикладом є політична система США. Подібна форма політичної відповідальності властива високорозвиненій політичній культурі. При низькій політичній культурі формальні процедури делегування владних повноважень містять загрозу узурпації влади владними елітами.

 

В наші дні ми дуже часто маємо справу з процесом, який можна окреслити як “делегування без довіри”, коли в умовах демократичного республіканського режиму виборці змушені віддавати голоси певній політичній силі, що офіційно бере участь у виборах.