Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

ВИБОРЧА ТА ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ

Виборча та ліберальна демократія. Систему влади й управління, які сформовані внаслідок відносно вільних і справедливих виборів, називають виборчою (елективною) демократією. Однак у ній немає багатьох інших гарантій прав і свобод, котрі притаманні ліберальним демократіям.

Аналізуючи методи правління в різних державах, А. Лейпхарт доходить висновку: демократичними можна вважати лише 51 країну де проживає 37 % усього населення світу. Основним показником демократичності правління в державі учений вважає стан громадянських та політичних свобод.

Американський президент А. Лінкольн вважав, що демократія — це правління народу, вибране народом і для народу. Ознаками демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів, плебісцитів та ін.

Р. Даль зазначає, що для відповідального демократичного правління потрібні інституційні гарантії демократії. Абсолютна узгодженість актів влади з волею всіх громадян є ідеалом демократичного правління.

Поняття виборчої демократії протиставляють соціалістичній демократії, де вибори на безальтернативній основі були лише декорацією й не мали нічого спільного з демократичними політичними процесами.

У блискучій статті, опублікованій у “Журналі демократії” (“Journal of Democracy”), Л. Даймонд розкрив головну відмінність між виборчою та ліберальною демократією.

Ліберальні демократії не обмежуються системою демократичних виборів. Притаманні їм ще й такі риси: контроль над виконавчою владою; незалежна судова влада, яка забезпечує дотримання верховенства закону; захист прав свободи особистості, слова, зібрань, совісті, права вибирати і бути обраним; захист прав меншин; обмеження можливостей партії, котрі перебувають при владі, впливати на процес виборів; ефективні гарантії проти сваволі поліції та судових органів; відсутність цензури; мінімальний урядовий контроль над ЗМІ.

Учений Л. Даймонд зауважив: кількість виборчих демократій різко збільшилася за останні роки, а кількість ліберальних демократій залишилась незмінною. За результатами досліджень, виконаних Домом свободи, 118 країн вважають виборними демократіями. Лише 79 із цих країн називають “вільними”, тобто ліберальними демократіями; 39 держав із виборними органами влади й управління трактують “частково вільними”, серед них — Росія, Індія, Туреччина, Бразилія, Пакистан, Колумбія й Україна.

Існування й усвідомлення відмінності між ліберальною та виборчою демократією призвело до того, що дехто ставить під сумнів правомірність ідентифікації демократії з виборами. Почалися розмови про “ненадійність фактора виборів” і “капкан вільних виборів”.

На Заході виборча демократія ґрунтується на фундаментальному спадку політичного лібералізму, який охоплює права людини і принципи правової держави. І в неліберальних, незахідних політичних системах виборча демократія може відігравати важливу роль. Ліберальна демократія містить переваги особистості, є продуктом західної цивілізації. Тому існує погляд, що ліберальна демократія неможлива поза Заходом. Насправді, у межах кожної зі земних цивілізацій існує щонайменше одна демократична країна. Тобто ліберальну демократію не можна вважати внутрішньо несумісною з незахідними культурами.

Сприйняття незахідними суспільствами ліберальної чи виборчої демократії залежить від ступеня впливу на них Заходу. Світові цивілізації вирізняються подібністю до західної культури та впливу на них Заходу. Латинська Америка, безперечно, близька Заходу, а за певними показниками повинна належати до західної цивілізації. Православ’я — найбільш далекий і проблематичний родич. В Африці західне правління було коротким, а його вплив, за винятком Південної Африки, обмеженішим. Стосовно ісламського світу різні країни відчували різний ступінь західного впливу, але в арабській серцевині ісламського світу він також був обмеженим. Подібна ситуація і в Китаї.

Демократичний розвиток розпочинається тоді, коли політичні лідери вважають, що підтримувати його стає вигідно. У більшості ісламських країн авторитарні уряди повністю контролюють ситуацію і не виявляють найменшого бажання розпочинати демократичні перетворення. Демократія ґрунтується на могутньому громадянському суспільстві. В ісламських країнах таке громадянське суспільство тільки формується, але це фундаменталістське громадянське суспільство, а не світське чи ліберальне.

У Китаї простежується сильна протидія демократії політичних лідерів. Молода буржуазія надто пов’язана з державою, аби кинути виклик державній владі, а у студентів та інших дисидентів немає стабільної соціальної бази. Поняття “права людини”, яке обмежує повноваження держави, слабко розвинуте у Східній Азії.

 

Вважається, що права людини отримуються від держави. Перевагу одержують злагода й співробітництво, а не протиріччя і конкуренція. Підтримку порядку та повагу до ієрархії розглядають головними цінностями. Зіткнення ідей, угруповань і партій зазвичай вважають небезпечним. Звідси виборча демократія, яка з’являється в азійських суспільствах, звичайно спрямована на досягнення консенсусу, а не створення ситуації вибору, і відрізняється від виборчої демократії на Заході, не має ліберальних інститутів і процедур.