Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Понеділок, 24 лип. 2017

ВПЛИВ ПАРТІЙНИХ ТА ВИБОРЧИХ СИСТЕМ НА ГРОМАДСЬКУ ДУМКУ

Вплив виборчих та партійних систем на громадську думку. Громадська  думка й громадська думка, виражена системою партій - далеко не те ж саме. Насправді неопрацьованої громадської думки не існує. Можна відзначити досить чіткий вплив систем партій та виборчого режиму, яким вони сформовані, на географічну локалізацію думок. Мажоритарне голосування посилює її: можна навіть стверджувати, що воно має властивість перетворювати національну думку в регіональну, залишаючи йому можливість бути представленим на частині територій, де воно найсильніше. Система пропорційного представництва діє у протилежному напрямі: погляди, що міцно вкорінилися на місцях, мають тенденцію набувати національних масштабів завдяки можливості бути представленими навіть у тих регіонах, де вони здобувають незначну підтримку. У тих країнах, де система пропорційного представництва змінила мажоритарний режим, можна спостерігати щось на зразок прогресивної “націоналізації” поглядів та партій. Отже, пропорційна виборча система сприяє націоналізації громадської думки, а мажоритарна виборча система – регіоналізації. Обидві виборчі системи фактично  деформують громадську думку – лише у протилежних напрямках: перша згладжує локальні особливості громадської думки, а друга їх перебільшує. Такий феномен має важливе політичне значення: система пропорційного представництва зміцнює національну єдність (або точніше – національну одноманітність); мажоритарне голосування перебільшує місцеві відмінності.

Практичне значення проблеми очевидне: політика парламенту може суттєво відрізнятися залежно від того, як були обрані його члени. Аналіз засвідчує, що джерелом поділу громадської думки є не лише поділ поміж громадянами, але й інші зовнішні чинники, насамперед виборча система.

Двопартійність володіє властивістю згладжувати другорядні розбіжності громадської думки і концентрувати його навколо двох конкуруючих течій; багатопартійність, навпаки ж, сприяє розвитку її відтінків, даючи змогу кожному з них знайти своє втілення в окремій партії. Звичайно з цього роблять висновок, що вона точніше забезпечує представництво. Очевидно, що не все так просто. У такому випадку “провина” двопартійної системи полягала б лише у тому, що вона згладжує другорядні розбіжності, які існують всередині кожної “духовної сім’ї”; вона б володіла суттєвим достоїнством – чітко відображати їхню основну відмінність. Навпаки: в багатопартійній системі, яка формується на підставі пропорційного режиму, існував би серйозний недолік: абсолютно ігнорувати це основне протиріччя громадської думки й перебільшено підкреслювати його відмінності у дрібницях.

Наступний аспект проблеми стосується амплітуди суперечностей громадської думки, й він також має аналогічні помилки. Прийнято бачити переваги багатопартійності в тому, що вона скорочує цю амплітуду, “розподіляючи” серйозні протиріччя між невеликими фракціями, тоді як двопартійність призводить до формування системи двох блоків, тобто до абсолютного протистояння. Насправді ж відповідні ефекти багатопартійної та двопартійної системи діаметрально протилежні цьому уявленню. При двопартійному режимі партії мають властивість уподібнюватись одна до одної. Вони будуть змушені вести політику, орієнтовану на центр, а тому подібну. Так формується парадокс: центр визначає все парламентське життя країни, виборча система якої суперечить формуванню партії центру. Результат очевидний – послаблення амплітуди політичних суперечностей. Міф про два блоки не відповідає дійсності.

Очевидно, треба було б також звернути увагу на відмінність між пропагандою партії в момент виборів і її урядовою діяльністю: пропаганда в момент виборів виступає більш поміркованою, щоб завоювати тих виборців, які сумніваються місце яких - в центрі; пропаганда при урядовій діяльності менш поміркована і розрахована на те, щоб задовільними активістів, які налаштовані радикальніше. Ми тоді прийдемо до явного заперечення уявлення стосовно діяльності партій – виявляти більшу стриманість при здійсненні влади, ніж у передвиборчих платформах. Абсолютно інші результати дає багатопартійна система, яка складається з незалежних партій. Зазвичай кожна партія тут може збільшувати своє представництво лише завдяки найближчій партнерській партії. Отже, кожна з них намагається наголосити на відмінностях у деталях стосовно своїх найближчих союзників, замість того, щоб наголошувати на своїй подібності. Результатом буде поглиблення політичних відмінностей і розширення протистояння. Таке загострення суперництва між подібними партіями збігається з загальною радикалізацією громадської думки: ліві партії стають ще лівішими, а праві – правішими. Всередині будь-якого об’єднання кожна з них намагається обійти сусідів своєю оригінальністю. Громадська думка виявляється зорієнтованою в протилежному напрямі, ніж при  двопартійному режимі: воно відчуває вплив відцентрових, а не доцентрових сил.

Виконання урядових обов’язків, зрозуміло, обмежують ці відцентрові сили: але воно допомагає партіям, які не брали участі у здійсненні влади, зберігати їхню демагогічну й непримиренну позицію, яка під загрозою наступних виборів чинить тиск і на центристські партії. Відповідно уряд буде знову поставлений у несприятливі умови наростання екстремалізації. Цей процес повністю не припиняється навіть у тому випадку, якщо ефект багатопартійності згладжується партійними коаліціями: адже у передвиборчих союзах звичайно домінує найекстремальніша партія. Властива центристькій партії політика гойдалок допомагає пом’якшувати протиріччя: вона амортизує протиріччя двох головних блоків. Однак ця тенденція супроводжується певною незрозумілістю: серед депутатів центру одні отримують перемогу, опираючись на підтримку правих, інші – на підтримку лівих. Загалом протистояння не стільки амортизується, скільки дестабілізується, досягаючи крайнього напруження: протилежності набирають антагоністичного характеру, що не відповідає жодному існуючому варіанту громадської думки: амплітуда протиріч буде не зменшена, а збільшена. Ані другий тур, ані практика коаліцій не є перепоною для загострення політичних суперечностей між подібними партіями, коли вони акцентують свої відмінності, щоб привернути на свій бік той контингент виборців, які хитаються у своєму виборі між ними.

Глибокий вплив на амплітуду суперечностей має й внутрішня структура партій. Однорідні партії, якщо вони до того ж централізовані та тоталітарні, вносять у громадську думку непримиримі суперечності, яких у реальному житті насправді немає. Все це підводить нас до фундаментальної проблеми – проблеми відповідності між громадською думкою й урядовою більшістю співпадіння яких є визначальним для демократичного режиму. Тому варто визначити відмінність між примусовою і вільною більшістю. Коли розподіл голосів між партіями є таким, що жодні інтриги не можуть порушити урядової більшості й воно стає поза боротьбою депутатів й поза різноманітними інтригами – ця більшість є примусовою. Навпаки, коли декілька партій мають майже однакову кількість голосів, і жодна з них не може отримати владу самостійно, формування більшості значною мірою залежить  від волі депутатів та їхніх партійних штабів, оскільки громадська думка безпосередньо в цей процес не втручається – це вільна більшість.

 

Перший випадок відповідає традиційному поняттю демократії; другий веде до гібриду демократії та олігархії, коли народ своїм волевиявленням покликаний лише визначати відповідний відсоток впливу партійних штабів. Система партій відіграє першочергову роль, що можна передати такою формулою: двопартійність приводить до більшості, визначеної громадською думкою; багатопартійна система, для якої характерні союзи партій – до вільної більшості. У звичайний час у всіх країнах, де мажоритарна система формувала двопартійність, урядова більшість визначалася громадською думкою. Виборча система дещо його деформувала, але не спотворила. Двопартійна система наче збільшувальне скло, яке допомагає чітко бачити поділ на більшість та опозицію. Навпаки, багатопартійна система, яку формують незалежні партії в результаті діяльності режиму пропорційного представництва, може сформувати будь-яку більшість.  Вибір між можливими комбінаціями цієї більшості залежить не від виборців, а лише від парламентських інтриг, оскільки роль народу полягає лише у зміні кількості цих комбінацій й більш менш вірогідного характеру деяких з них, залежно від відсотка голосів, що належить кожній партії. Подібні явища простежуються у більшості держав з пропорційним представництвом, за винятком тих рідкісних випадків, коли одна з партій отримує абсолютну більшість.