Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

ВІДБІР КАНДИДАТІВ

Відбір кандидатів - oдна з процедур, яку проводять політичні партії під час реалізації виборчої функції. Саме з відбору кандидатів більшість політичних партій розпочинають свою виборчу діяльність. Варто зазначити, що спочатку в сфері відбору кандидатів партії були одними з багатьох організацій, які займалися цією діяльністю, поряд з групами інтересів, виборчими комітетами, підприємницькими чи профспілковими організаціями. Однак з часом їхня роль у цьому процесі стала домінуючою, а в більшості розвинутих держав навіть монопольною.

Суттєвою проблемою є питання про те, хто в рамках політичної партії має право висувати кандидатів у депутати на виборах. Спочатку провідну роль у цьому відігравали самі парламентарі, парламентська фракція, а також місцеві виборчі комітети. Офіційне партійне рішення з цього приводу приймало об’єднання парламентарів і партійних керівників (так званий кокус) чи група місцевої знаті (нотаблі), яке визначало, хто має кандидувати в їхньому виборчому окрузі.

Загалом можна зазначити, що чим більше політична партія набирає рис виборчої партії, тим менш стабільною в ній є процедура номінації кандидатів і тим більше різних неформальних, закулісних процедур з’являється на етапі відбору партією кандидатів. Натомість у масових партіях виступає чітка тенденція до врегулювання цієї процедури статутними нормами й рідше за допомогою правових норм.

Можемо виділити чотири типи процесу відбору кандидатів: 1) неврегульований, спонтанний; 2) відбір місцевими організаціями; 3) відбір центральними органами; 4) відбір членами партії.

Перший тип відбору кандидатів використовують тоді, коли немає будь-яких приписів стосовно його проведення. Відбувається як результат неформальних, закулісних домовленостей між керівниками політичної партії, в результаті чого висуває кандидата якась певна група діячів чи зацікавлені особи, а далі – її підтримка рештою членів партії. Іноді трапляється певна декларація вищих органів партії, що надає висуванцям певної “етикетки”, а часом і цього немає – вистачає відсутності офіційного протесту чи контркандидата. Приклади такого типу відбору кандидатів можемо відшукати в партіях французьких радикалів, буржуазних правих партіях. Зрозуміло, що при такому типі відбору важко говорити про якусь форму участі членів партії в цьому процесі: все вирішує партійна еліта, абсолютно нерегульовано.

Другий тип відбору кандидатів - поширеніший і демократичніший. При цьому типі відбору право висунення належить місцевим організаціям партії, які достатньо близькі партійним масам і ліпше знають регіональну специфіку та регіональні інтереси. Акт номінації кандидатів відбувається під безпосереднім контролем членів партії, а кандидати стають відповідальними перед політичними партіями. Найчастіше право номінації кандидатів мають ті партійні органи, діяльність яких охоплює чи відповідає території відповідного виборчого округу. Такий тип висунення кандидатів є в християнсько-демократичних партіях Німеччини, соціалістичній і голлістській партії Франції, в британських та інших партіях. Надалі ця процедура відбувається в умовах консультацій з центральними партійними органами, які часто мають право відхиляти запропоновану кандидатуру. Центральні органи партії, звичайно, беруть активну участь у цьому процесі, але формальне висунення кандидата повинно відбуватися з ініціативи місцевих партійних організацій.

Третій тип відбору протилежний попередньому і є свідченням централізму в партії. Визначають кандидатів центральні органи партії. Демократичні партії намагаються уникати настільки недемократичної процедури висунення кандидатів. Загалом вона характерна для фашистських партій, заснованих на засадах вождизму, а також у партіях з сильною авторитарною тенденцією. У французькій голлістській партії кандидати, висунуті місцевими партійними організаціями, повинні пройти затвердження центральними органами. Вплив центральних партійних органів не такий потужний, коли йдеться про непевні мажоритарні виборчі округи, але дуже сильні при формуванні списку кандидатів від політичної партії. Це ж стосується процедури висунення кандидатів від партій до уряду чи на інші публічні посади.

Четвертий тип – вибір кандидатів членами партії – на практиці трапляється дуже рідко, хоча вважається найдемократичнішим. Відбір може набирати двох форм – безпосередній вибір, як у партіях США, й опосередкований вибір, який відбувається спеціально для цього створеними партійними органами. Безпосередній відбір кандидатів широко застосовують лише в США і стосується це насамперед виборів президента. Він отримав назву правиборів (праймеріз) і полягає у висуненні кандидата в президенти публічним, організованим державою голосуванням прихильників цієї партії. Залежно від чинних правових приписів, висунення кандидатів відбувається або групою виборців, або партійним керівництвом, або самовисуненням.

Процес відбору кандидатур багатоступеневий: спочатку відбувається висунення кандидатів, пізніше їхня номінація на правиборах, і лише потім офіційні вибори. Спочатку в США практикували процедуру відбору кандидатів на спеціальних партійних з’їздах. Однак така процедура давала широкі можливості для зловживань. Щоб уникнути цього, з початку ХХ ст. у політичному житті США почали застосовувати практику попередніх виборів. Сьогодні через систему пропаганди та агітації вплив партійних “машин” на цю процедуру  визначальний. У системі опосередкованих виборів – через партійні з’їзди чи конференції – вплив рядових членів партії значний. Делегати таких з’їздів не мають імперативних мандатів і можуть голосувати за того з кандидатів, який їм більше імпонує. В Європі така система відбору кандидатів трапляється надзвичайно рідко. Норвезька виборча норма 1920 р. приписувала політичним партіям висувати кандидатів на загальних зборах чи конференціях. Висунення через плебісцити всіх членів партії практикувалося в бельгійській Християнсько-демократичній партії після Другої світової війни.

Значний вплив на процес висунення і відбір кандидатів має виборча система. Звичайна пропорційна виборча система дає змогу виборцям обирати певну політичну партію шляхом голосування за сформований політичною партією список, не маючи змоги змінити його. У пропорційній системі з преференціями виборці можуть визначати місце кандидатів у партійному списку. У тих країнах, де застосовують мажоритарну виборчу систему з великими виборчими округами, вплив центральних органів  незначний, більшого значення має особа популярного в цій місцевості кандидата. У британській виборчій традиції визначальною є не стільки особа кандидата, скільки його партійна належність. У такому випадку для виборця важливим є те, кого підтримує близька йому політична партія.