Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

СКЛАДОВІ ГЕНЕТИЧНОЇ МОДЕЛІ ПОХОДЖЕННЯ ПАРТІЙ

Складові генетичної моделі походження партій. Генетична модель походження партій, розроблена М. Дюверже, складається щонайменше з трьох додаткових чинників, які впливають на процес виникнення політичної партії.

1. Організаційний розвиток політичної партії може характеризуватися територіальним проникненням або територіальною роздробленістю або комбінацією цих двох схем. Про територіальне проникнення говоримо тоді, коли “центр” контролює, стимулює або керує розвитком “периферії” (локальних обєднань). Територіальна роздробленість означає, що локальні еліти творять автономні об’єднання, які потім інтегруються в єдиній на-ціональній організації. Ліберальні та консервативні партії, як звичайно, були внутрішнього походження (парламентськими партіями), які виникли та розвинулися в результаті територіального проникнення в той час, як більшість ліберальних партій – через процес роздробленості. Однак найпоширенішим є змішаний спосіб виникнення політичних партій. Спочатку був процес територіальної роздробленості – виникали локальні організації, а лише згодом з’являється загальнонаціональна структура, як федерація локальних об’єднань. У творенні партійних родин простежуються певні закономірності – більшість комуністичних і консервативних організацій розвинулися через процес проникнення, а більшість соціалістичних і релігійних – шляхом територіальної роздробленості. Як правило, організаційний розвиток партій ліволібертіальних (особливо екологічних) відбувався згідно зі схемою територіальної роздробленості, а багато з них практично не мають розбудованих національних структур (процес територіального проникнення в них ще не настав), творячи федерацію автономних локальних організацій.

2. Другим чинником, який значно модифікує генетичну модель виникнення партії є факт існування (чи відсутності) зовнішніх інституцій, що підтримують діяльність політичної партії. Йдеться про суспільні організації (інститути), які становили первинну форму мобілізації визначеної соціальної групи і були ініціаторами створення політичної партії як гаранта групового інтересу. Церква (особливо католицька), відчуваючи загрозу з боку держави, що експансивно розвивалася, трактувала конфесійні партії як політичну форму організації та ізоляції прихильної йому частини суспільства. Подібною є ситуація з впливом профспілок на процес оформлення деяких соціал-демократичних чи лейбористських партій. У випадку появи такого “спонсора” можна побачити, що лояльність до партії має опосередкований характер або пов’язана насамперед із зовнішньою інституцією і лише потім – з партією. Ця інституція є джерелом рекрутування та легітимації керівної еліти партії і в результаті може мати вирішальний вплив на її внутрішню будову. З огляду на це можна виділити партії, які характеризуються зовнішньою легітимацією і в яких лояльність стосовно партії є похідною порівняно з первинною лояльністю до зовнішнього інституту, а також партії, які характеризуються внутрішньою легітимацією, де джерелом лояльності є сама партія та її ідеологія.

3. Третьою складовою, яка впливає на формування політичних партій є роль харизми (харизматичного лідера). Деякі з партій можуть виникнути завдяки активності конкретного лідера та організованої навколо нього групи прихильників (наприклад, голістська партія у Франції, Націонал-соціалістична партія в Німеччині). Ці харизматичні партії існують завдяки своїм провідникам і важко про них говорити без характеристики особи її засновника.

Потрібно, однак, пам’ятати, що у генетичній фазі, пов’язаній з оформленням нового типу зв’язків між партією і соціальною групою (соціумом) елементи харизми виступають майже завжди у стосунках між лідерами та їх прихильниками. “Стан колективної загрози” (Вебер) чи “стан колективного ентузіазму” (Прідхам) сприяють появі харизматичного лідера. Психологічний стан соціуму стає ключем до розуміння механізму цього процесу очевидним результатом якого є поява нової колективної ідентифікації. Часто в цьому контексті вживається визначення “ситуаційна харизма”. Факт, що суспільство опинилося в кризовій ситуації (суспільний стрес) зумовлює те, що воно готове бачити в лідері (найчастіше в політичній партії) особу надзвичайно кваліфіковану, здатну вивести суспільство з кризи. Лояльність ця пов’язується із програмою зцілення суспільства чи так званою новою візією суспільства, яку пропонує лідер. Особа лідера не має в цьому випадку нічого спільного з чистою харизмою, однак спричиняє харизматичну реакцію. В час глибокої кризи він проголошує готовність керувати суспільством і є це способом виходу з кризової ситуації чи нетривалого залагодження конфлікту. Такого типу харизма була характерна для К. Аденауера в Німеччині, де Гасперо в Італії чи Караманліса в Греції. Ситуаційна харизма відрізняється від чистої харизми тим, що ситуаційні лідери не здатні повністю визначати характер партії. К. Аденауер чи де Гасперо повинні були брати участь у переговорах з іншими акторами внутрішньопартійної сцени. Обидві християнсько-демократичні партії мали більш автономний характер відповідно до своїх лідерів і не були простим їх витвором. Де Голль, навпаки, організував і цілком опанував партію, а її існування було тісно пов’язане з його долею.

Питання не стільки харизми, скільки персоналізації керівництва постає  в 70-х роках в Західній Європі з появою нового організаційного типу політичних партій. Вони не виникають з певного соціального руху, а створюються конкретними особами, які не належали до правлячої еліти, так звані “особи з нічого”. Лідер у цих партіях не є одним зі складників ідентифікації партії, але стає основним, істотним пунктом голосування вибо-рців. Багато з таких партій, принаймні на час свого виникнення, у свою назву закладали ім’я засновника – наприклад, Норвезька прогресивна партія називалася партією Андерса Лангего, а її датський відповідник – партією Могенса Гіліструпа. Багато інших партій асоціюються з іменами своїх засновників і лідерів (наприклад, австрійська соціал-демократична партія – як партія Ю. Хайдера, французький Національний фронт – як фронт М. Лє-Пена, фінська селянська партія – як партія В. Веннамоса). Лідери цих партій не мають, звичайно, харизматичних рис.

Особлива позиція лідера сильно впливає на спосіб організації цих партій. Є вони строго централізованими та ієрархізованими, але стосується це лише національного або лише локального рівня. Поміж двома цими рівнями не існує вертикальних зв’язків (так звана порожня організація), а локальні партії володіють значним рівнем автономії, нерідко організаційною незалежністю. Чинником який інтегрує партії, організовані на основі такої радикальної формули структурного федералізму, виступає авторитет національного лідера партії.

 

Досить часто нові партії утворюються внаслідок трансформації інших політичних утворень або через переоб’єднання певних груп у нову партію внаслідок політичної кризи. У Франції, наприклад, політична система спонукає до ментальної переорганізації через вузький рівень інституціоналізації, який був у минулому. У 80-х роках ХХ ст. багато маніфестацій за голізм спричинили утворення численних рухів, що базувалися на крайньо правій ідеології. На противагу їм Демократична партія Франції створила лише невпорядковану коаліцію, що склалася з лібералів та правих центристів. Щодо Соціалістичної партії, то вона стала лідером на політичній арені Франції після перебудови старого Соціал-федеративного об’єднання і включення до його складу багатьох дрібних організацій, так званих нових лівих.