Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

ЄВРОПЕЙСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

Європейські політичні партії. Перші сучасні масові партії – це консервативна та ліберальна партії Великобританії та соціал-демократичні партії континентальної Європи. Інші масові партії розпочинають розбудовуватися як масові лише з початку ХХ ст.

Перший крок у напрямі створення політичної партії з масовим членством зроблено 1861 р.: Ліберальна партія Великобританії з ініціативи Дж. Чемберлена, створює  Лібе-ральне товариство реєстрації виборців – центральний орган, який керує діяльністю місцевих виборчих комітетів. У 1877 р. створюється Національна ліберальна федерація, яка має на меті стати справжньою загальнонаціональною політичною організацією, що впливає на діяльність парламентської фракції.

Слідом за лібералами подібні кроки почали здійснювати консерватори. У 1867 р. вони створюють Національний союз консервативних об’єднань. На чолі обох організацій стали щорічні з’їзди делегатів та вищі виконавчі комітети. Останні згодом здобули значний вплив в організаційній роботі партії і були підпорядковані її лідеру. Однак, формування справді централізованої масової партії було достатньо тривалим процесом, який остаточно стабілізувався лише у 80-х роках ХІХ ст. Провідну роль у партійному житті продовжували відігравати парламентська фракція та лідер партії. В перший період цього етапу політична партія існує як додаток до парламентської фракції.

Інший характер мали соціал-демократичні партії, які виникають у 60-х роках XIX ст. Зароджуються вони як окремі організації, що об’єднують профспілковий та робітничий рух. Їхньою головною метою була не організація виборів, а організаційна та пропагандистська робота серед робітників. Виникнення і розвиток цих організацій пов’язаний зі значними труднощами з огляду на заборони та репресії, які чинили буржуазні уряди по відношенню до них.

Розвиток робітничого руху в цей час відбувається за двома напрямами: перший – це формування міжнародних політичних організацій пролетаріату і другий – формування національних робітничих партій. У 1864 р. з ініціативи керівників робітничого руху різних країн, що прибули в Лондон на промислову виставку, виникає Міжнародний союз робітників (І Інтернаціонал), який починає щорічно збиратися на свої конгреси.

Другою і головною дорогою формування масового робітничого руху було оформлення національних пролетарських партій. У 1863 р. Ф. Лассаль організовує Загальнонімецький союз робітників, а в 1865 р. А. Бебель створює робітничу партію марксистського напряму. У 1875 р. ці організації об’єднуються в Соціал-демократичну партію Німеччини. У наступні десятиріччя робітничі партії виникають у всіх європейських країнах, стають масовими політичними партіями і починають відігравати помітну роль у політичному житті.

Соціал-демократичні партії відзначалися сильною і централізованою організаційною будовою; їхні члени повинні були приймати участь у партійному житті і сплачувати членські внески. Їм вдалося також налагодити тісні звязки з профспілками, створити мережу культурно-просвітницьких організацій.

Велика самопожертва і відданість справі як з боку керівників, так і рядових членів, яких не було в буржуазних партіях, сувора дисципліна дали змогу цим партіям вистояти проти переслідувань і репресій. 1870-1890 рр. були роками шаленої боротьби проти робітничого руху, який переживав період свого організаційного становлення.

Дещо інший характер, ніж континентальні соціал-демократичні партії Європи, мала англійська робітнича партія – Лейбористська партія. Виникла вона пізніше, ніж більшість європейських соціал-демократичних партій і ніколи не тяжіла до революційного марксизму. В основі її ідеології лежала ідеологія тред-юніонізму, спрямована на вирішення конкретних проблем робітничого класу через профспілки. І лише загострення стосунків між робітниками та роботодавцями на початку ХХ ст. поставило на порядок дня питання про власне політичне представництво робітників. У 1900 р. виникає Представницький комітет лейбористів у англійському парламенті, покликаний стати організаційною основою формування самостійної робітничої фракції. У 1906 р. комітет перейменовано у Лейбористську партію однак у партії і надалі не було індивідуального, а лише колективне членство профспілок. Партія розглядається як політичний представник британських профспілок у парламенті і лише 1918 р. запроваджується інститут індивідуального членства і партія інституалізується як окремий, незалежний від профспілок актор політичного життя.

Таким чином Лейбористська партія Великобританії запровадила в партійну практику нове явище – інститут колективного членства. Такий організаційний тип партії знай-шов поширення в деяких британських домініонах, таких як Австралія, Нова Зеландія, деяких соціал-демократичних партіях (бельгійська робітнича партія, шведська соціал-де-мократична партія), а також деяких католицьких партіях (бельгійська та австрійська). Однак останні так і не змогли досягнути таких результатів, як британська лейбористська партія. Крім того, британська лейбористська партія репрезентує окремий напрям в ідеології робітничого руху – реформаторський.

Демократична організація соціал-демократичних партій, успіхи, яких вони досягли на парламентських виборах вплинули на внутрішнє життя і буржуазних партій, змусили їх перейти до більш демократичної організаційної структури.

У 1901 та 1903 рр. відбуваються установчі з’їзди двох основних правих партій Франції – Республіканської федерації та Демократичного союзу. У 1901р. виникають партії французьких радикалів – Республікансько-радикальна партія та Радикально-соціалістична партія, які, однак, не здобули широкої підтримки виборців.

Труднощі виникнення та існування політичних партій Німеччини були зумовлені нормами права, які дозволяли створювати політичні партії виключно з метою участі у виборах. І лише з 1890 р. правові норми дозволяють формування тривало існуючих політичних організацій. З цього часу консерватори та ліберали починають проводити регуля-рно (раз на рік або на 2-3 роки) свої партійні з’їзди. Формуються центральні органи партій, хоча перевагу в них мають парламентарі, а парламентська фракція загалом продов-жує зберігати свою самостійність. Місцеві організації є нечисленними, а партії загалом не мають широкої соціальної підтримки. Між тим створюються спеціальні органи, які займаються мобілізацією членів партії, створенням мережі її прихильників (наприклад, Союз сільських власників, Національний союз німців-католиків). Однак, справжній роз-виток масових політичних партій в Німеччині починається лише після 1918 р. З цього часу консервативна партія запроваджує посаду генерального секретаря партії, а  1920 р. проводить перший загальнонаціональний з’їзд партії.

Перед Першою світовою війною в Європі виникають перші селянські партії. Селянські організації відіграли також значну роль у формуванні багатьох консервативних партій у Скандинавських країнах, Бельгії, Австрії.

Наступний період розвитку політичних партій Європи – міжвоєнний. У політичному сенсі це був період кризи буржуазної демократії, різкого загострення соціально-полі-тичних суперечностей, що зумовило різку поляризацію суспільних настроїв. У цей період значно зростає вплив крайніх політичних угруповань – фашистів та комуністів. Ли-ше в Великобританії ці партії не пустили свого коріння.

Політика традиційних буржуазних партій викликає розчарування значної частини виборців. У Великобританії значно зростає популярність лейбористської партії на фоні зменшення популярності лібералів. Той час можна назвати коротким періодом існування у Великобританії трипартійності, який встановився після тривалого домінування двопартійної конкуренції. У 1924, 1929-1931рр. лейбористи, за підтримки лібералів, формують навіть уряди меншості, діяльність яких не була ефективною і зумовила гострі політичні кризи. Консервативна партія Великобританії продовжує зберігати попередню організаційну структуру. У 1922 р. відбувається формування парламентської фракції як організації членів партії. Був це перший крок до обмеження домінування лідера партії.

В період Першої світової війни відбувається певна демократизація суспільно-політичного устрою в Скандинавських державах – виборче право поширюється там, де його не було (Швеція – 1917 р.). З 1920 р. тут стабілізується чотирипартійна політична система – соціал-демократи, ліберали, аграрії, консерватори, з переважанням соціал-демократів. У Швеції 1932 р. соціал-демократична партія отримує мандат на здійснення державної влади, яким безроздільно користується аж до 1976 р. Так само в Норвегії Лейбористська партія, починаючи з 1928 р., кілька разів здобуває владу, а з 1935 р. 30 років незмінно перебуває при владі.

У європейських країнах на той час формуються також комуністичні партії. Перемога революції в Росії і виникнення ІІІ Інтернаціоналу суттєво вплинули на весь характер міжпартійних взаємин тодішньої Європи. Насамперед це торкнулося соціал-демократичного руху, який поділився на прихильників та противників більшовиків. Перші з них, де в більшості (Франція), а де в меншості (Італія, Польща), виходять з соціал-демократичних партій і вступають до комуністичних партій, які діють як національні загони ІІІ Інте-рнаціоналу. Другі залишаються в соціал-демократичних партіях і групуються навколо ІІ Інтернаціоналу. Зрозуміло, що цей розкол завдав значної шкоди робітничому рухові.

Комуністичні партії були радикальним, революційним крилом робітничого руху. Ідеологічною основою їх політичної діяльності було вчення марксизм-ленінізм, яке виходило з положення про те, що пролетаріат є провідною силою суспільного прогресу і здобути владу він зможе лише шляхом соціальної революції, полум’я якої, спалахнувши в одній країні, спричинить світову революцію, яка приведе до становлення безкласового суспільства – комунізму.

Аж до 30-х років комуністи виступали проти будь-якої співпраці зі всіма партіями і буржуазними урядами. Швидко в Європі виникають потужні комуністичні партії, най-численніші в Італії (до путчу Мусоліні 1922 р.), а також в Німеччині (до 1933 р.). Поширення комуністичних партій в Європі зумовило гостру конкуренцію насамперед у робіт-ничому середовищі між революційним (комуністичним) та реформістським (соціал-демократичним) напрямами, загострення класового протистояння між буржуазією та про-летаріатом, а також поширення партій нового типу – більшовицьких партій, організаційна діяльність яких ґрунтувалася на принципах демократичного централізму.

Виникнення комуністичних партій, як результат радикалізації суспільних настроїв зліва, зумовлює організаційне оформлення радикально налаштованих правих – фашистів. Виступаючи з націоналістичними, антиліберальними, антиегалітарними гаслами вони зуміли за короткий час здобути прихильність значної кількості населення.

Фашизм створив новий тип партії, заснований на масовому членстві і військовій організації, з суворою дисципліною, ієрархією, культом вождя (фюрера). Партії ці заперечували цінність буржуазного демократичного устрою і їх метою було встановлення однопартійної монополії на владу. Найбільші фашистські партії в тому часі діють у Німеччині, Італії, Іспанії, але існують фашистські партії практично у всіх країнах Європи. У 1933 р. Гітлер ліквідовує всі опозиційні партії Німеччини.

Закінчення Другої світової війни дає початок останньому, сучасному нам періоду формування політичних партій. Фашистські партії, зазнавши банкрутства, сходять з по-літичної арени. Остання з них – іспанська Фаланга – остаточно була заборонена 1969 р. Зі смертю 1975 р. іспанського генерала-диктатора Франко можна говорити про формальне завершення панування фашистських режимів в Європі. Сьогодні в політичному житті цю традицію продовжують неофашистські політичні угруповання, які, хоча і послугову-ються націоналістичною, антикомуністичною ідеологією, однак офіційно відмовляються від ідеології фашизму. Проте їхній вплив на політичне життя є незначним.

У повоєнні роки у всіх європейських державах виникають християнсько-демократичні партії. В Італії, Німеччині, Австрії протягом багатьох років вони отримують перемогу на парламентських виборах. Соціал-демократичні партії зазнають виразного тяжіння до правоцентристських партій. Водночас у перші повоєнні роки значно зростає чисельність і популярність комуністичних партій, зростає їх парламентське представництво. Найбільші комуністичні партії цього періоду були у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії, Італії вони навіть входили до складу коаліційних урядів.