Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

ДЖ.СТ. МІЛЬ ПРО ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

Важливий внесок у розвиток теорії політичних партій зробив також відомий англійський філософ Дж. Ст. Міль. У праці “Представницьке правління” він відразу пов’язує свої теоретичні роздуми про форми правління з політичною динамікою тогочасної Англії, яка характеризувалася партійним протистоянням між консерваторами і лібералами.

Аналізуючи проблему найкращого представництва, Дж. Ст. Міль детально зупиняється на характеристиці таких категорій як порядок і прогрес, які й уособлюються послідовною зміною двох політичних партій Англії – консерваторів та лібералів. Таким чином він визначає, що ця суперечність, яка знаходить своє продовження в політичній сфері у формі протистояння двох політичних партій, є природною і закономірною і зумовлена особливостями людської природи.

Обґрунтовуючи закономірність об’єднання людей на підставі певних ідеологічних принципів, англійський теоретик визнає також за ними право на організаційне оформлення своєї діяльності. ”Жодне об’єднання людей, якщо воно не організоване відповідним чином і не має керівника, не здатне діяти в істинному розумінні цього слова”.

Не менш важливими для розвитку теорії партій є його зауваження стосовно значення політичних партій у системі демократії, їхньої участі в представницькому управлінні. На жаль, висвітлення проблем, пов’язаних з діяльністю політичних партій, не має у нього завершеного та систематичного характеру. Найчастіше це несистематизовані висловлювання стосовно панівної на той час двопартійної системи в Англії, зауваження, які крім того є не завжди однозначними, в яких позитивні оцінки діяльності політичних партій чергуються з негативними.

У своєму трактаті про основи представницького правління Дж. Ст. Міль сприймає як належне явище зосередження політичної влади в руках політичних партій. Він, однак, виступає проти узурпації всієї влади лише двома конкуруючими політичними партіями і виступає з проектами розширення політичного представництва іншими представницькими інститутами. Він побоюється, щоб не сталося так, що будь-хто прикрившись партійними лозунгами і володіючи фінансовими ресурсами зміг нав’язати свою волю виборцям.

Його побоювання стосовно партійного правління можна звести до двох пунктів у яких йдеться: 1) про необхідність обрання в представницькі органи талановитих і достойних людей, а не кар’єристів; 2) про недопустимість підкорення волі більшості особистим, вузькопартійним інтересам, чим досить часто зловживають великі політичні партії.

З погляду поліпшення системи представницького правління Дж. Ст. Міль висловлює думку про необхідність обмеження доступу політичних партій до державних посад, що часто відбувається за рахунок ігнорування особистих рис претендентів на догоду партійній доцільності. Він пропонує зробити процедуру доступу до державних посад відкритою і загальнодоступною.

Негативне ставлення Дж. Ст. Міля до політичних партій диктується ще однією небезпекою, яку на його думку, становлять політичні партії для представницького правління. Це небезпека підпорядкування інтересам, які є несумісними з загальним благоденством суспільства. Небезпека ця йде не лише від авторитарних чи аристократичних форм правління, але, в демократичних формах правління може виходити і від політичних партій, “зациклених” на своїх корпоративних, вузькопартійних інтересах. “У демократіях, – пише він, – у тому вигляді, як її звичайно розуміють, тобто коли це правління чисельної більшості, правляча влада, звичайно, може перебувати під впливом партійних чи групових інтересів, які зумовлюють не той характер діяльності, якого вимагає безпристрасне розуміння загального блага”. Отже, сам Дж. Ст. Міль виступає не проти партійного правління взагалі, а проти такого його типу, коли індивідуальні інтереси окремих політичних угруповань реалізуються на рівні верховної влади всупереч загальнонародним інтересам. Політичні партії можуть виявитися в такому становищі за таких умов: 1) коли завдання, що реалізуються політичною партією, мають партикулярний характер і не відповідають загальним інтересам суспільства; 2) коли партія володіє політичною силою, достатньою для того, щоб диктувати урядовим інститутам свою політичну волю.

Критикуючи панівне становище двох великих політичних партій Великобританії, Дж. Ст. Міль пропонує вдосконалити систему представницького правління за рахунок збільшення представництва в парламенті дрібних партій. Останні виступали б певними гарантами рівноправності в державному управлінні. “У демократії, зазначає він, – яка справді заснована на рівності, кожна партія повинна бути представлена не надмірно, але пропорційно кількості виборців. Більшість виборців завжди повинні мати більшість представників, але і меншість виборців повинна мати меншість представників”. Вплив партій на прийнятий в Англії порядок виборів приводить до того, що виборці, які не співчувають партійній політиці більшості взагалі позбавлені свого представництва. Крім того, і серед прихильників більшості існує значна категорія тих, які повинні коритися партійній дисципліні і приймати нав’язаного їм партійного кандидата. Такий стан речей у народному представництві Дж. Ст. Міль вважав вкрай небажаним.

Отже, основне завдання, сформульоване дослідником, полягає не в ліквідації інституту партійного керівництва як такого, а в його вдосконаленні шляхом розширення можливостей народного представництва в політичній системі.