Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

ГОЛОВНІ ПІДХОДИ ДО ТИПОЛОГІЇ ПАРТІЙ-2

Друга типологія побудована на організаційних відмінностях між партіями. Тут М. Дюверже розрізняє два основні типи партій – кадрові та масові. Кадрові партії – це партії зі слабкою організаційною структурою, типу виборчих комітетів. У межах цього типу партій виділяють дві форми – американські та європейські. Серед масових партій М. Дюверже виділяє три види партій, які відрізняються організаційною структурою – партії, що спираються на територіальну організацію (соціал-демократи), і партії, які спираються на осередки в закладах, організаціях, підприємствах (комуністичні партії), а також змілітаризовані (фашистські) партії. До посередніх партій М. Дюверже зачислює партії-федерації (лейбористські чи партії-рухи країн, що розвиваються).

Отже, своєю класифікацією М. Дюверже поклав край спонтанним класифікаціям політичних партій, які існували раніше і базувалися на несуттєвих критеріях. Однак схема класифікації партій М. Дюверже виявилася також далекою від досконалості. Зрештою, як писав сам М. Дюверже, “схема, про яку йдеться, є надзвичайно загальною та наближеною – вона визначає швидше тенденції, ніж реальні відмінності”.

У 70-х роках К. Джанда разом з Д. Кінгом виділили 19 основних гіпотез, сформульованих у роботах М. Дюверже і перевірили їхню достовірність на основі порівняльних досліджень із залученням відомостей про більш ніж 100 партій різних країн світу (т. зв. проект Джанди). В результаті 12 із сформульованих М. Дюверже гіпотез отримали статистичне підтвердження, зокрема концепція партійної ідеології (лівизни). Із 12 гіпотез, які знайшли своє підтвердження, 11 передбачали лівизну як фактор безпосередньої чи опосередкованої причинності виникнення сучасних політичних партій. Отже, роль ідеології в теорії М. Дюверже чітко простежується. Як видно з проведених досліджень, ідеологія (лівизна) виступила головною причиною організаційних особливостей партій практично у всіх сформульованих М. Дюверже гіпотезах. Загалом для лівих партій характерне більш глибоке сприйняття членами партії її доктрини, більша організаційна складність і більша централізація влади. Це відбувається через те, що ліві партії є провідниками суспільних змін, а значить їм потрібна більш строга організація, ніж для захисту існуючого ладу.

Теоретичні положення М. Дюверже тепер суттєво впливають на вивчення політичних партій. Однак, на думку багатьох сучасних політологів, класифікація М. Дюверже сьогодні потребує оновлення. Зокрема, вона не дає змоги чітко визначити змішані чи складні форми політичних угруповань. Так, існують деякі кадрові партії, яким властиві ознаки масових партій. Зокрема, американські партії не без підстав вважають кадровими партіями, однак через політику босизму вони теж здійснюють відносне керівництво виборцями і таким чином наближаються до масових партій. Це ж стосується і британської консервативної партії, яка запозичує у масової партії дедалі більше ознак, зокрема, відносну цілісність структур, абсолютну слухняність, якої вона вимагає від своїх обранців, а також значення, якого віднедавна надає ідеологічній роботі. Окрім того, існують також масові партії, які поступово перетворюються на кадрові, оскільки втрачають початкову енергію і зменшуються кількісно, об’єднуються навколо негнучкого і застиглого апарату, існують лише за посередництвом структур, які впливають на результати виборів старими методами. Так, скажімо, Французька соціалістична партія, хоч і походила з масової партії, заснованої Жаном Жоресом, перетворилася фактично на кадрову. Отже, в сучасній партійній системі існують партії, які, за класифікацією М. Дюверже, не можна віднести ні до кадрових, ні до масових.

Ця обставина змусила Ж. Шарло 1971 р. до двох типів партій, сформульованих М. Дюверже, додати третій тип – партію виборців.

А. Вільдавскі (1959) дорікає М. Дюверже за те, що його класифікація асоціюється з одномірним трактуванням історії: кадрова партія історично виражає інтелектуальну гегемонію аристократичних та буржуазних класів, у той час, як масова партія, навпаки, виражає політичні інтереси знедолених груп суспільства. Вона видається еволюціоністською, передбачаючи повільну, але незворотну трансформацію масових партій у кадрові.

Це твердження містить дві помилки: з одного боку, кадрові партії і не думають зникати, могутність консервативних та ліберальних партій у більшості західних демократичних країн, навпаки, засвідчує їхню життєздатність, водночас, масові партії все більше відчувають на собі результати змін у соціальній структурі сучасного суспільства. Їхній вплив у суспільстві зменшується або розмивається, оскільки претензія на представництво робітничого класу сьогодні вже не має того значення що раніше, а поліпшення становища робітників, відносне вирівнювання умов життя зменшує цінність політики протесту.

На думку сучасного американського соціолога М. Ольсона, така еволюція цілком зрозуміла. Масові партії, спрямовані на протест, виникають у такий історичний період (ХІХ ст.), коли для досягнення вимог робітників необхідне створення колективної організації. При пом’якшенні соціальної нерівності і посиленні соціальної мобільності у ХХ ст. зменшується необхідність колективної стратегії і зростає значення індивідуальних дій.

Дж. Помпер намагався розглядати політичні партії як такі, що відрізняються своїми цілями (об’єднані та коаліційні), характером діяльності (інструментальні та експресивні) і широтою охоплення (елітарні та масові). Хоча визначені концептуальні межі дозволили вченому виділити вісім основних типів партій, запропонована класифікація, однак, не відображає всієї різноманітності політичних партій, що існують у світі.

Зміни в традиційній класифікації привели багатьох західних політологів (серед них О. Кірчхеймера у США та Ж. Шарло у Франції) до висновку про докорінну зміну сучасної мотивації лояльності до політичних партій у розвинених суспільствах. Основна тенденція в партійному будівництві сьогодні спрямована на заснування виборчих партій або партій для всіх (catchall party). З одного боку, йдеться швидше про партії виборців, аніж про партії активістів, з іншого – йдеться більше про партії-об’єднання, аніж про класові партії. Кожна сучасна партія намагається створити і зміцнити свої зв’язки з групами найрізноманітніших соціальних інтересів.

 

Загострення боротьби за владу перетворює сучасні партії, незалежно від їхньої ідеологічної спрямованості, у могутні централізовані “машини”, повністю зорієнтовані на підтримку якомога більшої кількості виборців. Усе це підкреслює поступову трансформацію великих західних партій у політичні підприємства, сповнені рішучості нагромаджувати максимум ресурсів, щоб контролювати політичну владу.