Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

АНТИСИСТЕМНІ ТА ПРОСИСТЕМНІ ПАРТІЇ

Класифікація партій за їхнім ставленням до політичної системи

Антисистемні та просистемні партії. У системах ліберальної демократії партії, які розташовуються в центрі (чи поблизу нього), чи ті, які простягаються від лівоцентризму до правоцентризму, переважно просистемні. Вони не пропонують радикальної політики і не є носіями радикальної ідеології. В основу ідеології цих партій покладено помірковані погляди, не виступають дані партії проти існуючої політичної системи. До просистемних партій можна віднести також партії лівих і правих, які з виборчих чи коаліційних поглядів не є відкритими для впливу центристських ідеологій. Оцінити підтримку партіями демократичних цінностей важко, їхні наміри не завжди прозорі. Певна просистемна діяльність може мати тактичний характер (наприклад, атмосфера загальної підтри-мки парламентської системи в Іспанії, де підтримка демократії була настільки вагомою, що проголошувати відкрито будь-які антисистемні гасла було б нерозумно). Про те, що партії є про- чи антисистемними, свідчить не лише аналіз програм чи факт участі в урядовій або парламентській коаліції. Важливим є ставлення до них інших політичних партій та соціальних груп.

Аналізуючи суть цього феномену, Дж. Сарторі запропонував два розуміння поняття антисистемності: вузьке та широке. Вузьке розуміння антисистемності охоплює багато принципів та поглядів, які виключають окремі елементи чи тотальне неприйняття системи, їхньою спільною ознакою, на думку Дж.Сарторі є делегітимізуючий вплив на систему. Антисистемна партія є такою, що намагається розхитати законність існуючого режиму. Очікуваним сценарієм є криза законності, яка повинна спричинити заміну однієї політичної системи іншою, яку члени угруповання вважають кращою та ефективнішою. Маємо в такому випадку справу з появою ідеологічної опозиції існуючому політичному порядку та радикальний розрив тривалості суспільного розвитку.

Дж. Сарторі дотримується різниці між ідеологічною опозицією та протестом. Цей другий феномен пов’язаний швидше з широким розумінням антисистемності. Протестні угруповання (на відміну від антисистемних) прагнуть не радикальної зміни характеру політичної системи, а лише існуючих дотепер основ політичної гри. Це не є ідеологічною опозицією політичній системі як такій. Це суперечка довкола певних “операційних” засад, механізмів чи інституцій, які служать реалізації політичної концепції у конкретних соціальних умовах. Угруповання цього типу називаються партіями протесту.

Якщо істотних антисистемних партій (у вузькому розумінні) немає, то процес еволюції партійних систем, починаючи з 70-х років, підтверджує факт існування партій протесту. До цієї категорії можемо зачислити, наприклад, Прогресивну партію в Данії (антикорпораційні та антивельферистичні стратегії), Національний фронт у Франції (сильна антиемігрантська позиція), націоналістично-ліберальна Австрійська партія Свободи чи Ліга півночі в Італії (сепаратистські). Партії протесту зазвичай володіють значним мобілізаційним потенціалом, але ставлення до них як до угруповань антиконсенсусних (чи тих, що прагнуть заміни існуючого соціального консенсусу) ускладнюють їм пошук коаліційних партнерів.

 

У чому ж полягає відмінність антисистемної партії від партії протесту? Партія може приховувати свої правдиві цілі, а програмний еклектизм додатково ускладнює можливість вироблення думки щодо їхніх політичних нахилів. Здається, що обидві групи партій відрізняються місцем, яке вони займають у просторі політичного змагання. Критерій делегітимізації дозволяє не лише відрізняти обидві групи партій, але є насамперед дієвим методом протиставлення антисистемних угруповань просистемним, а до цієї першої категорії належать партії протесту.