Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

ІДЕОЛОГІЯ ЦЕНТРИСТСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ОБ'ЄДНАНЬ. ЛІБЕРАЛІЗМ

Лібералізм. Лібералізм (від лат. liberаlis – вільний) це така течія суспільно-політичної думки, яка визнає пріоритетність політичних і економічних прав особи в рамках, обмежених діяльністю законів, які розуміються як узагальнення природних прав і свобод цивілізованих людей.

Європейський лібералізм може справедливо пишатися своїм минулим та вважати, що західні демократії багато чим завдячують саме йому. Але саме через те, що ліберали розвинули основи свого вчення, не розширивши соціальної бази підтримки, їхня виборча сила дуже послабилась, хоча філософія лібералізму ще й досі пронизує інститути і програми навіть їхніх конкурентів.

Слово “ліберал” вперше зявилося в Іспанії на початку ХІХ ст. Лібералами називали тут прихильників конституції 1812 р. Згодом дане поняття поширилося у Великобританії та Франції. У другій половині ХІХ ст. віги заснували Ліберальну партію, яка була достатньо потужною. У Франції ліберали стали впливовішими під час Липневої монархії та ІІІ Республіки. В Італії ліберали грали вирішальну роль у побудові об’єднаної Італійської держави.

Лібералізм можна розуміти в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під лібералізмом розуміють ідеї індивідуалізму і конституційного консенсусу, які сповідують більшість політичних партій в державах Євросоюзу і США та багатьох інших ліберальних демократіях. У вузькому значенні – це ідеологічна доктрина, якої притримується багато демократичних партій, на відміну від більш консервативних (християнсько-демократичних), які знаходяться правіше, і соціалістичних партій, які знаходяться лівіше. Є ще середнє значення цього терміна, що поширене в США, де людей, що належать до лівого крила двох основних партій часто називають лібералами, очікуючи від них прихильного ставлення до інтернаціоналізму, громадянських прав, збільшення втручання уряду і витрат на соціальні потреби. У цьому значенні воно виступає синонімом вільнодумства.

У розвитку лібералізму виділяють три етапи – класичний лібералізм (XVIIIXIX cт.), модернізований або перехідний лібералізм кінця ХІХ поч. ХХ ст. і сучасний соціальний лібералізм (неолібералізм). Перший етап характеризується введенням ідеї конституційної держави, заснованої на індивідуальних правах. Хороший приклад цього – Конституція США. Вона включає такі ідеї, як правління на основі згоди тих, ким правлять, правління як влада законів, а не людей та конституційні гарантії індивідуальних прав. Все це є проявом отриманої американськими колоніями спадщини британської парламентської конституційної традиції і поглядів “батьків-засновників” американської конституційної системи, які посилалися на Дж. Локка і на трактування британської конституції Ш. Монтеск’є (розподіл влади).

Ключові положення так званого класичного лібералізму такі: 1) абсолютна цінність людської особистості і природна (від народження) рівність усіх людей; 2) автономія індивідуальної волі; 3) сутнісна раціональність і порядність людини; 4) наявність невідчужуваних прав людини, таких як право на життя, свободу, власність; 5) створення держави на основі суспільного консенсусу з метою захисту природніх прав людини; 6) договірний характер відносин між державою та громадянином; 7) верховенство закону; 8) обмеження об’єму та сфер діяльності держави; 9) захист особи від втручання держави в його приватне життя і свобода його діяльності (в рамках закону) у всіх сферах суспільної активності; 10) наявність вищих істин розуму, доступних індивідові, котрі повинні відігравати роль ціннісних орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком і анархією.

У другій фазі філософи-ліберали XIX ст., такі як Бентам і Міллз, розвинули демократичні ідеї попередніх поколінь. Були прийняті капіталістичні доктрини вільної торгівлі і прагнення до мінімального втручання держави на основі праць таких економістів як Адам Сміт і Давид Рікардо. У Англії і в інших країнах Європи лібералів розглядали як частину нової модернізованої промислової еліти на противагу консервативнішим (якщо не феодальним) землевласникам-джентрі. У ХІХ ст. в Європі і в Америці все більшого поширення набирають ліберальні ідеї необхідності проведення політичної реформи і впровадження загального виборчого права. У цей період формуються важливі інституційні положення лібералізму, які отримали назву системи конституціоналізму і стали основою практичної ліберальної політики. До їх числа належать: обмеження діяльності законода-вців лише суворо регламентованою процедурою законотворчості, встановлення її меж з метою недопущення зазіхань на основні права та свободи громадян, правові механізми забезпечення відповідності процедури законодавства системі верховенства і правління закону.

Третя фаза розвитку лібералізму в сфері філософії позначена творчістю англійських ідеалістів. Основна їхня ідея полягає в тому, що держава існує для того, щоб гарантувати систему прав, яка дозволить індивідам досягти морального розвитку. Словами Т. Гріна “Держава гарантує права індивідів. Це форма якої набуває суспільство, щоб зберігати їх. Тільки володіючи правами можна реалізувати право індивіда робити щось корисне для загальної справи”. Але вони повинні реалізовуватися так, щоб не перешкоджати реалізації прав інших. Держава не може безпосередньо втручатися в громадянський рух, але повинна займатися усуненням перешкод для його формування. Т. Грін схвалює втручання держави для забезпечення розумного рівня охорони здоров’я, “житлових умов” і можли-вості використання права на власність. Леонардо Хобнаус дає чіткіше визначення  політичного лібералізму як громадської, судової, особистої, соціальної, економічної, сімейної, расової, національної, міжнародної і політичної свободи. Далі він стверджує, що “повна свобода вимагає повної рівності і що податкова політика повинна враховувати зароблений і незароблений прибуток і отриманий та успадкований капітал.”

Соціальний лібералізм ХХ ст. пов’язаний з політичною діяльністю таких відомих діячів як Ллойд Джордж, Кейнс і Беверідж. Ллойд Джорджа можна розглядати як практичного засновника соціального лібералізму. Він увів пенсії по старості і податок на спадщину – тобто програму соціального забезпечення і прогресивну податкову систему. Беверідж у документах коаліційного уряду висунув проект сучасної держави “загального благоденства”, в якій державні соціальні програми (страхування і т.д.) та оподаткування захистили б усіх громадян від чотирьох монстрів: невігластва, хвороб, ліні, хіті. Кейнс як економіст та урядовець відстоював необхідність втручання держави для забезпечення ефективної роботи капіталістичної економічної системи. У США в період між двома війнами адміністрація Рузвельта дотримувалася такої ж політики втручання держави в економіку та соціальне забезпечення громадян. У Європі не всі ліберальні та радикальні партії вступили в третю фазу лібералізму. Наприклад, ліві християнсько-демократичні рухи можуть розглядатися як такі, що в деяких питаннях ближчі до британських ліберальних демократів, ніж до їхніх номінальних союзників в інших державах.

Після Другої світової війни в більшості держав склався своєрідний ліберально-консервативний консенсус, в рамках якого класичний лібералізм втрачає ряд своїх рис. Він набирає більш практичного характеру, в його економічній частині переважають антикейнсіанські ідеї, які становлять основу теорії сучасного консерватизму. Соціальний лібералізм взаємодіє з лейборизмом в Англії і соціал-демократизмом на континенті, а також з різноманітними реформістськими течіями в США. Він сьогодні – важливий фактор перетворення держави із “нічного сторожа”, якою вона була у відповідності із ліберальною ідеологією в XIX ст., в державу загального добробуту.

Основними постулатами, на яких ґрунтуєтся ідеологія лібералізму, є уявлення про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів і на визнанні необхідності нормативного їх регулювання. Головною характеристикою ідеології лібералізму вважається ідея прогресивного розвитку шляхом реформ, чим вона і відрізняється від ідеології консерватизму. Ліберали розглядають розвиток як поступову еволюцію різних форм людської спільноти, починаючи від вільної особистості до ідеї громадянського суспільства.

 

Незважаючи на одностайність в загальних принципах, самі ліберали поділялись за методами, сферами та темпами реформ. Існували консервативні ліберали, чиєю метою був лише захист інтересів буржуазії, радикальні ліберали, ворожі до всіх форм монархії, які виділялися з республіканських рухів у Франції та Італії, антиклерикальні ліберали. Обєднавшись в одній політичній формації чи розділившись на декілька партій з різними назвами, ліберальний рух завжди був послаблений за рахунок внутрішньої напруги та консерватизму. Сьогодні ліберальні партії в Європі роздроблені або послаблені, що, однак, не означає, що їхній вплив незначний. В ряді країн ліберальні партії є правлячими або є у складі урядових коаліцій. Свої зусилля вони намагаються координувати в рамках створеного у 1947 р. Ліберального Інтернаціоналу. До 19 партій-засновників, які ухвалили “Маніфест лібералів” пізніше приєдналося ще 13 партій, а також ряд партій країн Східної Європи. Вони мають серйозне представництво у Європарламенті.