Типологія та ідеологія політичних партій

ЛІТЕРАТУРА

2015-06-26T17:59:32Z

Література

Адамо Г. ХДС/ХСС сущность и политика.- М., 1978.

Актуальные проблемы социал-демократии.- М.: ИНИОН, 1991.

Алтухов В. Т. Обновление программы СДПГ // Социально-политические исследования, 1990, № 8.

Белл Д. Конец идеологии // Новое время, 1990, № 27.

Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма.- М., 1993.

Бова А. Лібералізм і консерватизм як основні політичні ідеології посттоталітарного суспільства // Молода Нація, 1997, № 6.

Борисова Т., Исакова И. Философия “зеленых”. Возможные пути развития общества // США, экономика, политика, идеология, 1991, № 4.

Булгаков С. И. Христианский социализм.- М., 1991.

В поисках равновесия: Экология в системе социальных и политических приоритетов.- М.,1992.

Валентинов Л. В. Наследники Ленина.- М., 1991.

Валькова Л. В. Саудовская Аравия: нефть, ислам, политика.- М., 1987.

Вдовиченко Л. Н. Альтернативные движения в поисках альтернатив.- М., 1988.

Волкова Н. В. Популизм и консерватизм.- М., 1992.

“Восточноевропейский социализм”: становление режима, попытки его модификации, причины краха.- М., 1992.

Волкогонов Д. А. Ленин. Политический портрет.- М., 1994.

Волкогонов Д. А. Сталін. Політичний портрет.- К., 1989.

Воронкова В. Консерватизм // Політологічні читання, 1992, № 2.

Воронкова В. Лібералізм // Політологічні читання, 1992, № 2.

Гавриленко І. Чи потрібна державі ідеологія // Віче, 1996, № 4.

Галкин А. Фашизм – его сущность, корни, признаки и формы проявления // Полис, 1995, № 2.

Гаврилишин Б. Походження людини та її ідеологій // Дороговкази в майбутнє. Доповідь Римському клубові.- К., 1993.

Гарбузов В. Н. Консерватизм: понятие и типология // Полис, 1995, № 4.

Голобуцький О., Кулик В. Консерватизм – ідеологія порядку, стабільності і добробуту.- К.,1995.

Джилас М. Лицо тоталитаризма.- М., 1992.

Дилигенский Г. Г. В поисках смысла и цели: Проблемы массового сознания современного капиталистического общества.- М., 1986.

Дубина А. Что такое популизм? // Политика и время, 1992, № 3.

Еко У. Ур-Фашизм // Сучасність, 1996, № 5.

Енгельс Ф. Розвиток соціалізму від утопії до науки // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. T. 19.

Желев Ж. Закат тоталитарных систем // Политика, 1991, № 4.

Желев Ж. Фашизм. Документальне дослідження німецького, італійського та іспанського фашизму // Філософська та соціологічна думка, 1991, № 1.

Звелев В. И. Истоки сталинизма.- М., 1990.

Злобин В. И. Какая партия нужна пролетариату? (Из истории создания пролетарской партии в России) // Вестник Московского университета. Сер.12. Соц.-полит. исслед., 1990, № 6.

Змеев Б. М. Политическая идеология в странах тропической Африки: генезис и социальные функции.- Л., 1988.

Исаев С. А. Теология мира: Очерк протестантского модернизма.- М., 1991.

“Исламский фактор” в международных отношениях в Азии (70 – І пол. 80 гг.). Сб. статей / Отв. ред. Л. Полонская.- М.,1987.

Колодій А. Демократичний націоналізм і лібералізм про права нації і особи // Українські варіанти, 1997, № 2.

Кондратков Т. Р. Идеология. Политика. Война: Критика буржуазных, реформистских и ревизионистских концепций.- М., 1983.

Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественного развития // Полис, 1995, № 4.

Кинг А., Шнайдер Б. Первая глобальная революция. Доклад Римского клуба.- М., 1991.

Кравченко И. И. Глобальные проблемы и глобальная политика. Ежегодник Северной ассоциации политических наук.- М., 1985.

Крапивин В. В. Формирование революционного сознания: (Проблемы и характерные черты в странах социалистической ориентации).- М., 1987.

Критика современных политологических и культурологических концепций общественного развития.- Л., 1986.

Лафонтен О. Социализм и новые социальные движения // Рабочий класс и современный мир, 1990, № 4.

Лакер У. Сущность фашизма // Проблемы Восточной Европы. № 47-48.

Лапшина М. В., Лапшин А. Г. Политика и идеология (К методологии исследования): Политика мира и развитие политических систем.- М., 1979.

Ли В. Ф. Социальная революция и власть в странах Востока (О проблемах и противоречиях некапиталистического переходного развития).- М., 1984.

Либерализм и демократия // Полис, 1994, № 3.

Майер Т. Демократический социализм – социальная демократия. Введение.- К., 2000.

Макаренко В. П. Револиция и власть.- Ростов-на-Дону, 1990.

“Манифест” шведских социал-демократов // За рубежом, 1989, № 37.

Маркс и современная политическая теория.- М., 1986.

Марксизм: про и контра.- М., 1992.

Маркузе Г. Одномерный человек.- М., 1993.

Мигул І. Політичні ідеології: порівняльний аналіз.- К., 1997.

Мийон-Дельсон Ш. Политические идеи ХХ века.- М.,1995.

Миллер С., Потхофф Х. Краткая история СДПГ. 1848-1990.- К., 1990.

Миронов Д. А., Перцев А. В. Австромарксизм, позитивизм и рабочее движение.- Свердловск, 1990.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог, 1990, № 9.

Новиков Г. Н. Де Голль, голлисты и голлизм // Новая и новейшая история, 1990, № 3.

Новоженова И. С. Французская социалистическая партия в 70-е гг.: Внутрипартийные течения / Отв. ред. Г. Дилигенский.- М., 1989.

Орлов Б. Социал-демократия Запада: ценности и ориентиры // Диалог, 1990, № 12.

Орлов Б. Социал-демократия и экономика // Вопросы экономики, 1990, № 2.

Осадчая И. М. Консерватизм против реформизма.- М., 1984.

Пияшева Л. Знамя его – свобода // Диалог, 1991, № 11.

Пияшева Л. И., Пинскер Б. С. Экономический неоконсерватизм: теория и международная политика.- М., 1988.

Полищук М. Л. В предверии натиска “третьей волны”: Контуры планетарной цивилизации и общественно-политической мысли Запада. -М., 1989.

Попов С. И. Буржуазная идеология на пороге ХХI столетия.- М., 1988.

Пронякин Д. И. Анархизм: “Исторические” претензии и уроки истории.- Л., 1990.

Рассен Б. Практика и теория большевизма.- М., 1991.

Расы и расизм: История и современность.- М.,1991.

Рахшмир П. Ю. Эволиция консерватизма в новое и новейшее время // Новая и новейшая история, 1990, № 1.

Религии мира: История и современность. Ежегодник, 1988.- М., 1990.

Савельева И. М. Альтернативный мир: модели и идеалы / Отв. ред. И. Гурьев.- М., 1990.

Скиба В. Й. Консерватизм – не лайливе слово // Віче, 1993, № 4.

Соргин В. В. Либерализм Запада ХVII – XX веков.- М., 1995.

Современный консерватизм.- М., 1992.

Современный мир глазами “зеленых”.- М., 1987.

Социалистическое видение современности или современное видение социализма (обзор симпозиума) // Полис, 1994, № 5.

Социально-политические теории современной буржуазной идеологии: Критический анализ / Отв. ред. Р. Яновский. М., 1981.

Сталин И. В. Вопросы ленинизма.- М., 1947.

США: консервативная волна.- М., 1984.

Тихомиров В. И. Церковь и политическая борьба в Южной Африке.- М., 1990.

Тоффлер О. Третья волна.- М., 1992.

Троцкий Л. Д. К истории русской революции.- М., 1990.

Трудящиеся массы и антивоенное движение: О новых массовых демократических движениях в развитых капиталистических странах / Отв. ред. И. Пантин.- М., 1988.

Фомичев С. Р. Зеленые: взгляд изнутри // Политические исследования, 1992, № 1-2.

Фомичев С. Мыслить глобально, действовать локально. Интервью с сопредседателем Лиги зеленых партий // Общественные науки сегодня, 1993, № 2.

Худавердян В. Д. Современные альтернативные движения: Молодежь Запада и “новый” иррационализм.- М., 1986.

Чалікова В. Ліберали, ліберальне, лібералізм // Сучасність, 1993, № 3.

Чичерин Б. Различные виды либерализма // Общественные науки и современность, 1993, № 2.

Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Полис, 1994, № 3.

Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм.- К., 1998.

Шведа Ю. Фемінізм як течія політичної думки та суспільно-політичний рух // Perpetuum Studiens, 2002, № 1.

Якушик В. М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика.- К., 1990.

РЕФЕРАТИ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ

2015-06-26T17:54:47Z

Реферати та повідомлення

1. Неолібералізм та неоконсерватизм. Спільні риси та відмінності.

2. Рейганізм та тетчеризм.

3. Соціал-демократичний консенсус: теорія та практика.

4. Фундаменталізм та тероризм.

5. Політична структуризація Європарламенту: історія та сучасність.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

2015-06-26T17:47:58Z

Запитання і завдання

1. У чому полягає суть поняття “ідеологія”? Які існують підходи до його розуміння?

2. Розкрийте взаємозв’язок ідеології та політики.

3. У чому полягає суть теорії “кінця ідеології”?

4. Які головні проблеми є предметом уваги ідеології?

5. Які існують головні типи ідеологій?

6. Які існують моделі конфігурації партійних систем на основі ідеологічного критерію?

7. У чому суть поняття радикалізм?

8. Дайте загальну характеристику ідеології традиціоналізму.

9. Назвіть головні положення та різновиди фашизму.

10. Назвіть головні положення марксизму-ленінізму.

11. Суть та різновиди неомарксизму.

12. Суть та різновиди лівого екстремізму.

13. Християнський та ісламський теїзм.

14. Теорія та практика ісламізму.

15 Лібералізм і його різновиди. Неолібералізм.

16. Консерватизм і його різновиди. Неоконсерватизм.

17. Засадничі основи християнської демократії. Християнські принципи.

18. Демократичний соціалізм – основа ідеології соціал-демократії.

19. Основні риси ліво-ліберальних об’єднань.

20. Екологізм – основа зеленого руху. Різновиди екологізму.

21. Жіночий рух і фемінізм. Течії феміністського руху.

22. Сексизм та теорія соціального партнерства статей.

23. Пацифізм та його витоки.

24. Постіндустріалізм – як ідеологія майбутнього суспільства.

25. Антиглобалізм як альтернатива постіндустріалізму.

26. Що розуміється під поняттям “сім’я політичних партій”? Наведіть приклади сучасних сімей політичних партій.

СІМ'Ї (РОДИНИ) ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

2015-06-26T15:37:16Z

Сім’ї політичних партій

Деякі з дослідників намагаються замінити термін “ідеологія” такими поняттями, як “політичний темперамент” або “інтелектуальна сім’я”, але в науковій літературі вони не отримали визнання і широкого поширення.

Натомість в політологічній літературі для означення групи партій, які представляють виразну і окремішню ідеологічно-програмну самоідентичність існує так звана концепція сімей (родин) політичних партій. Процес виділення загальних типів політичних партій заснований, насамперед, на тій основі, що відрізняються вони між собою визначеною самоідентичністю, яка є результатом певного історичного процесу. Саме історичний контекст процесу формування політичних партій впливає на характер та зміст політичних стратегій, які вона використовує.

Концепція ця будується на трьох критеріях: генетичному, матеріальному та організаційному.

Генетичний критерій пов’язаний з появою спільних рис між партіями, які сформувались внаслідок однакового процесу інституалізації. Партії виникали та консолідувались у дуже подібних історичних умовах і щораз більше намагалися представляти інтереси визначених суспільних груп, політична еволюція яких у всіх країнах здійснювалася в подібний спосіб. Центральною віссю конфлікту став поділ на лівицю та правицю. Внаслідок цього сформувались дві великі сім’ї: лівих партій (соціал-демократи, соціалісти, ко-муністи) та правих партій (консерватори, ліберали, християнські демократи). Події 70-80-х років вплинули на трансформацію змісту, що криється за звичними категоріями лівих та правих, хоча сама суть конфлікту залишилася і нові типи партій, які виникли пізніше “підсилили” великі партійні сім’ї (наприклад, ліво-ліберальні партії належать до сім’ї лівих партій, а нові ультраправі партії – до сім’ї правих партій). Отже поділ на класову лівицю чи правицю, який сформувався у період оформлення і консолідації демократії, продовжує залишатися домінуючою і універсальною ознакою сучасних партійних систем і генетичним індикатором самоідентичності сімей політичних партій.

Матеріальний критерій тісно пов’язаний з генетичним. Політичні партії, які належать до генетичних сімей партій прагнуть реалізувати близькі пункти своїх програм. Це означає, що можна скласти перелік проблемних питань, які характеризують відповідний світогляд політичних партій – лівий чи правий, а в рамках кожної з партійних сімей – найбільш важливі питання, які виступають джерелом внутріблокового конфлікту і причиною виокремлення конкретних сімей.

Оганізаційний критерій пов’язаний зі створенням наднаціональних об’єднань, які стосуються подібних партій (наприклад, Соцінтерн, Ліберальний Інтернаціонал тощо).

ПОСТІНДУСТРІАЛІЗМ

2015-06-25T17:13:18Z

Постіндустріалізм. Постіндустріалізм виступає ідеологічною і теоретичною основою сучасної теорії майбутнього, яка пов’язує його з подальшою орієнтацією на прогрес виробництва, науки та техніки і одночасно з новими парадигмами в гуманітарній та культурній сферах.

Теоретичною основою постіндустріалізму служать праці Д. Белла в яких він стверджує, що сучасні розвинуті суспільства перейшли з індустріальної фази свого розвитку в постіндустріальну, яка характеризується не стільки виробництвом товарів, скільки наданням послуг та інформації. Сучасні технології (насамперед у сфері комунікації), на думку прихильників даної теорії, ведуть до серйозних змін у характері політичних режимів, розвитку механізмів його динамічної стабілізації та модернізації, зміцнення демократичних основ сучасного суспільства і його глобалізації.

На зміну стандартам якості життя індустріального суспільства, яке визначається як гра з природою приходять стандарти постіндустріального суспільства, яке вже є складнішою грою з індивідами. Для цього нового виміру якості життя визначальними стають постматеріальні цінності, такі як свобода, творчість, самореалізація, дозвілля, участь.

З різноманітних версій теорії постіндустріалізму можна виділити два основні його напрями – неотехнократичний та гуманітарно-екологічний. Перший напрям базується на визнанні особливої ролі новітніх технологій і наукової діяльності в контурах майбутнього суспільства, другий – акцентує свою увагу на підпорядкуванні науково-технічних чинників розвитку природи та людини.

У 80-ті роки починає домінувати думка про необхідність збалансованого підходу між цими двома напрямами. Акцентуючи увагу на необхідності розвитку новітніх технологій, які мають високу економічну рентабельність, не можна не звертати при цьому уваги на те, чи визначаються вони і такою ж екологічністю і соціальною комфортністю, чи ведуть в кінцевому підсумку до розширення свободи й самореалізації особистості, чи не виступають новим джерелом небезпек і гноблення.

Для постіндустріалізму характерне нове політичне мислення, яке характеризується пріоритетністю творення над руйнуванням, компромісу над конфронтацією, гуманізму над технократизмом, загальнолюдського над класовим чи національним. Суттєвим моментом в ідеології постіндустріалізму є ідея про взаємозв’язок процесів і явищ, які відбуваються в світі, про його загальну глобалізацію, а відтак і про необхідність взаємної відповідальності й солідарності.

На противагу ідеології постіндустріалізму існують і групи, які сповідують ідеологію антиглобалізму, акцентуючи увагу громадськості на негативних наслідках глобалізації для національної економіки і особливо культури. До числа таких об’єднань належать Глобальний рух народів (створений 1994 р. у Південній Мексиці з метою запобігання підписанню Північноамериканського договору про вільну торгівлю), Ruck Society (організація, заснована 1995 р. основним організатором акцій протесту Грінпісу М. Росселом, “ruck” – з англ. маса, натовп) та організація “Відродіть вулиці” (відзначилася тим, що на тривалий час блокувала вулиці великих міст для святкувань). Основними об’єктами їхніх нападок є різного роду міжнародні організації, такі як МВФ, Світовий банк, а також транснаціональні корпорації (такі як Мак Дональдс).

ПАЦИФІЗМ

2015-06-24T20:22:50Z

Пацифізм. Пацифізм – рух борців за мир – становить сукупність добровільних груп та індивідів, які свідомо пов’язують свою діяльність з боротьбою проти військової загрози, мілітаризму, насильства як форми розв’язання конфліктів.

Засновниками цієї течії суспільно-політичної думки вважають Е. Роттердамського, який у своєму трактаті “Скарги світу” виступив проти мілітаризму та І. Канта, який у праці “До вічного миру” формулює основи так званого вічного миру між народами. Початок організаційного становлення пацифізму як політичного руху припадає на 20-30-ті роки XIX ст., коли виникають перші пацифістські організації.

Для пацифізму характерні надзвичайна неоднорідність його учасників, різноманітність форм діяльності. На початку XIX ст. пацифізм розділився на два напрями – пацифістський і соціалістичний. У рамках останнього формуються комуністична і соціал-демократична течії. Значний внесок у розвиток пацифістського руху напередодні Першої світової війни зробив ІІ Соцінтерн (особливо його Штутгартський (1907 р.) та Базельський (1912 р.) конгреси).

У другій половині 30-х років відбуваються важливі міжнародні конгреси та зустрічі, однак справжньої узгодженості дій прихильникам миру досягнути так і не вдалося. У той же час виникає і формується самостійний рух “федералістів світу”.

Після Другої світової війни пацифістський рух консолідується на демократичній антифашистській основі. У 1948 р. у Вроцлаві (Польща) відбувається Конгрес діячів культури на захист миру, в 1949 р. – І Світовий конгрес прихильників миру, який ухвалює Маніфест на захист миру. На ІІ Світовому конгресі в Варшаві (1950 р.) створюється Всесвітня Рада Миру, яка ініціює кампанію спрямовану на підписання Стокгольмської відозви, що кваліфікує атомну війну як злочин проти людства.

У 50-ті роки шириться рух антиядерного пацифізму. Його ідейною основою став маніфест відомих вчених-ядерщиків Рассела-Ейнштейна-Жоліо-Кюрі (1955 р.). Тоді ж формується відомий Пагоушський рух. У другій половині 50-х років створюються масові антиядерні організації та коаліції, такі як британська Компанія за ядерне роззброєння (Сі-Енд-Ді), коаліція “Комітет ста”, західнонімецький комітет “Боротьба проти ядерної смерті”, італійська Рада боротьби за мир. Їхніми силами організовуються масові виступи в підтримку миру та роззброєння, такі як пасхальні марші, походи проти ядерної зброї, численні мітинги та маніфестації. У той же час найбільш радикальні противники насильства в молодіжному середовищі об’єднуються навколо нової течії, що отримала назву хіппі.

У 50-60-ті роки відбуваються масові виступи проти колоніальної війни Франції в Алжирі та військового втручання СРСР в Чехословаччину, у 70-ті рр. – проти війни США у В’єтнамі, у 80-ті рр. – проти введення радянських військ в Афганістан. Успіхом закінчилися масові антивоєнні акції проти нейтронної бомби та розміщення ракет середнього радіусу дії в Європі.

Масовий рух в підтримку миру знаходить своє втілення в міжнародній діяльності держав, що найповніше виразилося у так званому Гельсінському процесі, який започаткував постійно діючу Раду з питань безпеки і співробітництва в Європі, учасниками якої стали 33 європейські держави, а також США та Канада. З 1977 р. на основі виробленого Радою Заключного акту конгреси РБСЄ проходять регулярно.

У 80-ті роки відбувається трансформація пацифістського руху у напрямку підтримки позитивного миру, боротьби за виживання людства та біосфери, за без’ядерний, ненасильницький і безпечний світ. Всі ці виклики були почутими і внесеними на арену між-партійної конкуренції партіями ліво-лібертіанської спрямованості.

ФЕМІНІЗМ

2015-06-24T06:08:19Z

Фемінізм. Усвідомлення необхідності політичних дій для досягнення рівних прав жінок має давню традицію. Ще Платон в античні часи передбачав участь жінок в уряді на рівних правах з чоловіками. В 1792 р. публіцистка Мері Волстоункрафт приводила аргументи на підтримку ідеї емансипації жінок. Першим ідейним маніфестом феміністського руху стала “Декларація прав жінки і громадянки” складена 1791 р. французькою письменницею Олімпією де Гуж. У цьому документі О. де Гуж поставила вимогу включити і жінок (“femmes”) в категорію повноправних громадян. Відтоді рух за рівні права жінок і чоловіків отримав назву феміністського руху.

На основі вражень від Великої Французької революції Ш. Фур’є писав: “Розширення прав жінок є загальним принципом соціального прогресу”. Боротьба за емансипацію (рівність) жінок стає невід’ємною частиною загальнодемократичного руху.

У XIX ст. головною вимогою феміністського руху була вимога надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав. Цей рух отримав назву “рух суфражисток” (від франц. “suffrage” – виборче право). На початку ХХ ст. жінки домоглися права голосу в деяких штатах США, а рух за виборчі права жінок став основною політичною проблемою Британії й радикали цього руху готові були до актів насильства та самогубств. Незважаючи на те, що фемінізм домігся загального виборчого права практично у всіх західних демократичних країнах, він залишається предметом широких політичних дискусій. Загалом феміністський рух є неорганізованим і різнорідним. У науковій літературі розрізняють поняття жіночого руху та фемінізму. Під першим розуміють більш загальний соціальний рух за права жінок, а під другим – більш вузькі, радикальніші форми його прояву. Фемінізм також поділяють на соціалістичний та буржуазно-ліберальний. У рамках останньо-го виділяють три напрями – радикальний, поміркований та консервативний.

Радикальні феміністи розглядають цей рух як всеохоплюючу справу, яка повинна визначати ставлення людини до широкого кола питань, таких як структура адміністрації підприємств, кар’єра, професія, освіта, податки, особисте життя. Природа західного суспільства зіпсована агресивним, з жадобою наживи чоловічим типом зрілого віку, який підкорює своїй волі і експлуатує молодь та жінок (сексизм).

Помірковані феміністки вважають справедливими прагнення жінок до рівних політичних прав з чоловіками, оволодіння будь-якою професією (кар’єрою) без дискримінації й однакової платні за однакову роботу. Навіть серед консерваторів мало хто заперечує ідею рівності жінок.

Радикальні феміністки вважають, що їх поміркованіші сестри не бачать масштабів проблеми. Їхня стратегія і тактика дуже різні в різних групах. Феміністки марксистського напряму слідом за Ф. Енгельсом вважають, що експлуатація жінок – це частина капіталістичного феномену “резервної армії праці”. Капіталісти експлуатують низькокваліфіковану, низькооплачувану й часто зайняту не повний робочий день жіночу робочу силу для того, щоб організованіша й активніша чоловіча робоча сила перебувала постійно у мобілізованому стані. Справжня емансипація, на їхній погляд, можлива лише після перемоги пролетарської революції, яка знищить ці репресивні механізми (разом з буржуазною думкою, що сім’я – це власність мужчини). Більшість радикальних феміністок зайняли подібну до анархістської позицію (Емма Голдман – їхній лідер) стосовно того, що революція має починатись в особистому житті тих, хто переконаний в її необхідності. “Особисте – це політичне!” – ось лозунг багатьох радикальних феміністок, які вважають, що централізоване і авторитарне нав’язування стилю життя є чоловічим стилем політики. Незначна меншість йде ще на крок далі, вважаючи, що чоловіки ніколи добровільно не віддадуть влади (жоден панівний клас не зробив цього добровільно), тому жінки можуть досягти свободи та рівності лише в окремих сепаратистських жіночих громадах.

Інші автори менш категоричні й вказують на те, що статевий поділ праці присутній і в багатьох некапіталістичних країнах, а статева нерівність пояснюється контролем чоловіків над розмноженням.

На сучасному етапі спостерігається трансформація основних положень феміністського руху. На відміну від класичного фемінізму, який розглядав чоловічий стандарт соціальної поведінки як універсальний і передбачав, що емансипована жінка буде вести себе так, як і мужчина, неофемінізм доводить, що рівноправність дає підстави жінці не копіювати стандарти чоловічої поведінки, а самовиражатись, жити своїм окремим, але рівним з мужчинами життям. Це положення покладене в основу сучасної концепції змішаного, а не сексуального поділу суспільства, теорію соціального партнерства статей.

Головними представниками сучасного феміністського руху – є автономні й слабоорганізовані групи, діяльність яких відповідає інтересам особистого та політичного положення їхніх учасників. І хоча сьогодні феміністський рух не становить окремої політичної сили, однак він продовжує здійснювати помітний вплив на діючих акторів політичного життя. Основні положення сучасного феміністського руху – рівність політичних можливостей жінок та чоловіків, паритетне представництво в органах влади й інших соціальних інститутах – інкорпоруються в програми ряду впливових політичних партій.

У деяких країнах ідеї фемінізму достатньо відчутно вплинули на політику. Це насамперед стосується скандинавських держав. Наприклад, у шведському парламенті жінки становлять 40,4 % депутатського корпусу і 50 % членів уряду. У Норвегії серед парламентарів 39,4 % – жінки, у Фінляндії – 33 %. У Франції жінки становлять третину членів уряду. У ряді європейських країн для жінок встановлена спеціальна квота у виборчих списках (в Німеччині в ХДС/ХСС – 1/3).

ЕКОЛОГІЗМ (ЕНВІРОУМЕНТАЛІЗМ)

2015-06-23T05:26:19Z

Екологізм (енвіроументалізм). Проблема збереження навколишнього середовища стала одним із елементів практичної політики порівняно недавно (хоча ще на початку XIX ст. Уордсвот виступив проти прокладання залізниці в Озерний район, вважаючи що це матиме згубні наслідки для його існування, а Блейк говорив про “сатанинські машини” промислової революції).

Зелений рух виник в Австралії у 1972 році, коли Об’єднана тасманська група включила проблеми захисту навколишнього середовища у свою передвиборчу програму. Місяцем пізніше в Новій Зеландії виникла перша загальнонаціональна партія зелених, яка отримала назву “Цінності”. У 1973 р., перша на європейському континенті партія зелених виникає у Великобританії. Однак, тільки за останній час партії зелених здобули представництво в європейських законодавчих органах і представили самостійну політичну програму. В 1983 р. партія зелених Німеччини здобула 28 місць на федеральних парламентських виборах. Це був перший приклад такого значного успіху зелених на виборах. У 1984 р. для координації діяльності зелених Європи виникає Координаційний комітет європейських партій зелених, який 1993 р. трансформувався у Європейську федерацію партій зелених. У 1989 р. партія зелених виникає в США (її кандидат Р. Найдер бере участь у президентських виборах 1996 та 2000 років), а також в інших країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

У багатьох європейських державах партії зелених здобули значну підтримку на виборах, мають свої парламентські фракції, а місцями входять і до складу правлячої коаліції (наприклад, в Німеччині), представлені у Європарламенті. Для координації своїх зусиль вони створили так званий Гуманістичний Інтернаціонал до складу якого крім зелених входить рух синіх, інші екологічні організації (такі як Грінпіс).

Зелений рух незвичний тим, що будує свій світогляд на основі наукової дисципліни. Екологія - це наука, що вивчає взаємозв’язок між людиною та навколишнім середовищем. З розвитком науки стала більш зрозумілою складна взаємозалежність між різними органічними видами на планеті, кліматичними та геологічними впливами. Розвиток промислової цивілізації показав, що людина, як ніколи раніше, змінює довкілля в дуже небезпечному напрямку.

На всесвітніх зустрічах на вищому рівні в Ріо 1992 р. та в Йоханесбургу 2002 р. політичні лідери зі всієї земної кулі серйозно обговорювали питання виснаження світових ресурсів (особливо енергоносіїв, які не відновлюються), феномен перегріву планети, небезпеку хімічного, біологічного та радіоактивного забруднення атмосфери та океанів, знищення багатьох видів рослин та тварин. Окремо на цій же зустрічі наголошувалося на проблемі демографічного вибуху і нерівномірного розподілу світових ресурсів між Північчю та Півднем, що є наслідком неконтрольованого промислового росту.

Всі групи зеленого руху бачать ці проблеми як життєво важливі, глобальні проблеми людства. Використання ресурсів постійно зростає, а екологічний стан планети погіршується. Практично всі питання, починаючи від приросту населення, типів промислових капіталовкладень та внутрішнього споживання, і закінчуючи туризмом, вони пропонують розглядати в світлі екології.

Учасників зеленого руху поділяють на романтиків та науковців. Основна ідея романтиків – це ідея повернення до природи через гомеопатію, вегетаріанство, натуралізм і розвиток сільських громад. Науковці застерігають, що якщо індустріалізація та споживання залишатимуться незмінними то екологічна катастрофа може стати реальністю. Щодо питання вирішення екологічних проблем, серед науковців існує дві течії – легкий антропоцентризм і глибока екологія. Перші наголошують на практичних проблемах і концентруються на їхньому вирішенні. Другі відстоюють ідею докорінної зміни ставлення людини до навколишнього середовища.

Цікавим прикладом глибокого екологічного підходу є теорія Джеймса Ловелока (1979). Згідно з нею Земля – це саморегулюючий організм, де живі істоти створили атмосферу, забезпечили родючість ґрунту, температуру, кисень тощо і самі залежать від них. Автор вважає, що порушення гармонійності екосфери знищить все живе, в тому числі й людину. Питання про те, як розглядати цю доктрину – як наукову чи духовну – це спірне питання.

Як політична доктрина для інтелектуалів екологізм має великі переваги: вони стосуються практично всіх проблем, протиставляються багатьом сучасним загальноприйнятним поглядам, пропонують розуміння істини лише для вибраних і мають інтригуючий підтекст. У цьому розумінні екологізм можна розглядати як досить радикальну та опозиційну доктрину. З іншого боку, в утвердженні прав майбутніх поколінь, на противагу нинішньому, чути відгомін консервативних настроїв. На рівні практичної політики зелені сходяться з привабливими локальними рухами, підтримують те, що їм вигідно.

Різке загострення проблем навколишнього середовища зумовило радикалізацію екологічного руху і формування на його основі екстремістських угруповань, які виступають з лозунгами повної відмови від технічного прогресу.

ІДЕОЛОГІЯ ЛІВО-ЛІБЕРТІАЛЬНИХ ОБ'ЄДНАНЬ

2015-06-22T20:44:43Z

Ідеологія ліво-лібертіальних об’єднань

Можна виділити три риси системного характеру, які визначають самоідентичність цієї групи партій:

1. В їхніх програмах наголошується на рівності прав, насамперед політичних, на охороні прав меншин, боротьбі за охорону навколишнього середовища, всезагальному роззброєнні, солідарності з країнами Третього світу, егалітаризмі. Партії ці пропонують електоратові так званий альтернативний стиль життя, заснований на ідеалі боротьби за якість соціального життя, найповнішим виразом якого є прагнення до розширення ринку участі громадян. Ці угруповання намагаються нав’язати політиці перелік ліберальних цінностей, які засновані на постулаті індивідуалізму, самореалізації й соціальної підприємливості чи реальної політичної участі. Їхні програми становлять лівий виклик для традиційного соціал-демократичного консенсусу і стилю управління політикою, побудованому на економічній безпеці, розвиненому державному апараті.

2. Процес інституалізації партії заснований на пріоритеті політичної участі, що знаходить свій вираз у процесі децентралізації їх внутрішньої структури, забезпечення територіальним організаціям значного рівня автономії, формування між ними горизонтальних зв’язків, що надає масам членів та симпатиків можливість здійснювати безпосередній вплив на формування політики. Саме екологічні партії, а також деякі ліво-соціалістичні партії можна окреслити як зовнішні угруповання (за класифікацією М. Дюверже), сформовані на підставі масових соціально-політичних рухів. На початковій фазі свого існування набирали вони характеру політичного виклику і пропонували свою програму як альтернативу загальноприйнятим політичним правилам. Виступаючи за включення пост-матеріальних норм в рамки прийнятого суспільного консенсусу, набрали вони з часом характеру угруповань мобілізаційного типу.

3. Партії ці адресують свій виборчий виклик до відповідного сегменту електорату. Це представники так званого нового середнього класу, що проживають у великих міських агломераціях, які сповідують постматеріальні цінності та ідентифікуються з лівою орієнтацією, освічені люди, молодь. Партії, що належать до цієї сім’ї вважаються лівими тому, що залишаються в опозиції до пануючої ринкової ортодоксії, котра диктує необхідність реалізації економічних цінностей та лібералізму, заперечують централізовану бюрократичну модель держави добробуту як частини післявоєнного соціал-демократичного консенсусу, котрий не визнає автономії одиниці перед державою, обмежує її партисіпітарні прагнення та унеможливлює виникнення та функціонування об’єднань громадян.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

2015-06-22T06:32:04Z

Соціал-демократія. Соціал-демократія як ідеологія робітничого класу виникає в кінці XIX – на початку XX ст. Ідеологічна основа соціал-демократії – доктрина демократичного соціалізму, основними лозунгами якої є свобода, справедливість та солідарність.

Під свободою розуміється можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям і не заборонено законом, справедливість – рівність життєвих можливостей для всіх громадян і турбота суспільства про найменш забезпечених та непрацездатних, солідарність – можливість для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача, розраховувати на допомогу суспільства й держави.

Вирішальною умовою утвердження демократичного соціалізму і його суттю соціал-демократи вважають справжню демократію у всіх сферах життя суспільства – політиці, економіці, соціальній сфері.

Політична демократія повинна забезпечити населенню реалізацію всіх його прав і свобод, гарантувати існування парламентської політичної системи, загальне виборче право, багатопартійність та право на опозицію, верховенство закону, реальну участь населення в управлінні суспільством.

Економічна демократія покликана створити таку економічну систему, яка б гарантувала використання національних багатств і ресурсів в інтересах всього суспільства, контроль суспільства над економікою, багатоманітність форм власності, існування ринкових механізмів при активній ролі держави у розвитку економіки, різноманітні форми участі населення в управлінні виробництвом як на національному так і на локальному рівнях.

Кінцева мета соціал-демократії – досягнення соціальної демократії, тобто максимальна реалізація всіх соціальних прав громадян (права на працю, відпочинок, освіту, лікування, житло, соціальне забезпечення), ліквідація всіх форм дискримінації та експлуатації людини, формування умов для вільного розвитку кожної особистості як передумови розвитку всього суспільства.

Цілі демократичного соціалізму, – вважають соціал-демократи, – повинні досягатися мирними, демократичними засобами, шляхом поступової еволюції суспільства, за допомогою реформ та класового співробітництва, в рамках і при підтримці демократичної держави. Завдяки соціальному партнерству соціал-демократи продемонстрували на практиці свою перевагу над концепцією класової боротьби комуністів. Соціал-демократи за-перечують насильницькі методи та беззаконня. Держави, в яких вони перебували при владі (Австрія, Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція), мають високий рівень економічного розвитку та соціальної захищеності громадян. Сучасний соціал-демократизм – це за своєю суттю ліберальний соціалізм, який дуже близький до соціального лібералізму.

Найвпливовіші позиції соціал-демократичних партій розповсюджені в країнах Західної Європи, яка є традиційним центром міжнародної соціал-демократії. У 70-х роках соціал-демократичні партії з’являються в країнах Латинської Америки, а в 80-х роках відновлюють свою діяльність у країнах Східної Європи і колишньому СРСР. Сьогодні у світі налічується більше 80 соціал-демократичних партій, загальна кількість їхніх членів становить більш ніж 17 млн чоловік. У багатьох європейських країнах, таких як Австрія, Німеччина, Франція, скандинавські країни вони мають статус правлячих партій і мобілізують значну кількість голосів виборців на свою підтримку. Діяльність соціал-демократичних партій координується Соціалістичним Інтернаціоналом.

У 80-ті роки багато соціал-демократичних партій зустрілися з певними труднощами у своїй діяльності – спостерігається зменшення їх членської бази та рівня виборчої підтримки, застарілими виявилися деякі доктринальні положення, що дало підстави деяким дослідникам говорити про кризу соціал-демократії. Однак дискусії, які у зв’язку з цим точилися в рядах соціал-демократії, дали змогу їй успішно подолати ці труднощі. Нові підходи щодо політики соціал-демократії були сформульовані в прийнятій у 1989 році Декларації принципів Соцінтерну.

Соціал-демократи активно виступили з лозунгами необхідності прискорення економічного розвитку, але при цьому наголошували, що не може він відбуватися внаслідок погіршення навколишнього середовища. Визнаючи провідну роль ринку та конкуренції в економічних процесах, соціал-демократи при цьому зазначають, що ринок сам по собі не може вирішувати соціальні проблеми. Розв’язання цих проблем повинна взяти на себе держава (звідси концепція соціальної держави чи держави благоденства). Разом з тим зусилля держави повинні бути підтримані солідарними діями трудящих. Вони активно включають у свої програми вимоги феміністських, екологічних, пацифістських, антирасистських та інших громадських організацій та рухів.

У зовнішній політиці соціал-демократи традиційно виступають з позицій боротьби за зміцнення міжнародної безпеки та роззброєння, за європейську інтеграцію та допомогу країнам Третього світу.