Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 17 серп. 2017

ВИБОРЧІ (ПАРТІЙНІ) СПИСКИ

Виборчі (партійні) списки — це списки кандидатів у депутати, сформовані політичною партією відповідно до вимог виборчого законодавства, для участі у виборах, один із елементів пропорційної виборчої системи.

Розрізняють вільні, відкриті (преференційні), закриті (зв’язані, фіксовані), напівжорсткі (напіввідкриті) види партійних списків. Їх розподіляють також на загальнонаціональні й регіональні.

Вільні списки (панашаж) — форма виборчих (партійних) списків, що дає виборцям змогу перейти межі партійних списків та скласти власний список з інших партійних списків. Партійний список тоді має значення як пропозиція. Відкриті списки надають можливість виборцеві визначати власні преференції в усіх запропонованих партійних списках, котрі кандидують у межах виборчого округу, а не лише в одному, подібно до преференційної системи. Зазвичай за такої системи виборець володіє кількома голосами, чисельність яких дорівнює кількості мандатів, що обираються у межах виборчого округу. В такий спосіб виборець отримує можливість вибору: або віддати голоси зазначеним у партійному списку кандидатам, або всі — одному кандидатові (кумуляція голосів), або ж обрати власних кандидатів з різних партійних списків і створити власний список кандидатів (панашаж).

Ця система передбачає високий рівень довіри до громадян політичних партій та високий рівень політичної культури виборців. Така система формування партійних списків вважається найдемократичнішою, але й найскладнішою для реалізації. Її застосовують в Ірландії, Еквадорі, Великому Герцогстві Люксембург, Мальті, Швейцарії.

Відкриті (преференційні) списки — форма партійних списків, яка надає право виборцям виявляти ставлення до кожного з кандидатів, прізвища котрих занесені у конкретний партійний список. Для цього у виборчому бюлетені вони зазначають, кого з кандидатів від партії хотіли би бачити обраним найперше.

Списки зазвичай складають в алфавітному порядку. Їхній остаточний вигляд залежить від кількості голосів, набраних на виборах кожним кандидатом, представленим у списку. Депутатами стають ті, хто одержав найбільшу кількість голосів на підтримку. Всі голоси, подані за кандидатів певної партії, додаються так, ніби вони були подані за партійні списки. Далі відбувається розподіл місць між партіями відповідно до кількості голосів, одержаних кожним з кандидатів. Отже, партійні лідери втрачають змогу складати партійні списки кандидатів, а виборці отримують більшу свободу вибору; таке представництво стає “особистішим”.

Цей тип партійних списків сприяє тому, що партійні кандидати змушені усвідомлювати: для обрання їм потрібна не лише партійна підтримка, а й підтримка виборців, яка змушує їх активно працювати публічно.

Преференційну систему застосовують у межах малих округів, де виборці можуть особисто знати кандидатів у списку. Застосування такої системи в загальнонаціональному, великих і навіть середніх округах неефективне. Така система зменшує рівень впливу партії на парламентарів і вважається достатньо демократичною. Однак і в таких виборчих системах головну роль відіграють голоси, подані за партії, саме вони покладені в основу розподілу депутатських місць між ними. Хоча виборці отримують набагато більшу свободу стосовно вибору кандидата, така система голосування спричиняє і низку небажаних побічних ефектів. Оскільки кандидати від однієї партії змушені боротися між собою за голоси виборців, це часто спричиняє внутріпартійні конфронтації та розколи.

Це також означає: потенційні переваги, які може мати партія від того, що в її списку будуть представники різних верств населення, можуть зійти нанівець. Приміром, у виборах у Шри-Ланці спроби провідних сенегальських партій виставити на прохідні місця тамільських кандидатів від меншості увінчалися фіаско, оскільки багато виборців навмисне проголосувало за сенегальських кандидатів, котрі займали нижчі місця у списку. Така система формування списків застосовувалася в Австрії, Бельгії, Данії, Греції, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Чилі (до 1973).

Напіввідкриті (напівжорсткі) списки — форма партійних списків, яка дає право виборцям виражати ставлення до кожного з кандидатів, прізвища котрих занесені у партійний список, за винятком першої п’ятірки списку (партійного керівництва). Саме цих п’ять політиків уважатимуть обраними депутатами незалежно від чисельності поданих за них голосів (навіть коли цих голосів буде менше за кількість, яка дорівнює виборчій квоті). Такий варіант преференційної пропорційної системи здатен відіграти компромісну роль під час погодження змін виборчої системи, оскільки враховує інтереси партійної бюрократії, лідерів та менеджерів.

Закриті (зв’язані, жорсткі, фіксовані) списки — це форма виборчих (партійних) списків, згідно з якою порядок розташування прізвищ кандидатів у партійному списку визначає сама партія, а виборець голосує за весь список загалом і не може внести у нього зміни. Виборці голосують за політичну партію загалом, а кандидати у депутати проходять до парламенту у визначеній списком послідовності й залежно від кількості голосів, відданих за партію.

В окремих державах вибір обмежується лише одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). Тоді виборці практично позбавлені можливості визначити ставлення до конкретних кандидатів. Таке правило дає змогу політичним партіям гарантувати обрання будь-якого кандидата, поставивши його прізвище в чільній частині списку, що нерідко призводить до торгівлі місцями як елемента політичної корупції.

Одночасно система закритих списків: допомагає ввести до партійного списку кандидатів, котрі мають високий рівень фаховості, є експертами в певних галузях і будуть потрібними в майбутньому для роботи в парламенті або уряді; дає змогу забезпечити адекватне представництво або наперед визначений відсоток жінок серед партійних кандидатів; занести до партійних списків прізвища представників національних меншин, що не проживають у межах країни компактно і за умов іншої виборчої системи не матимуть іншої можливості потрапити до парламенту.

Пропорційна виборча система зі закритими партійними списками передбачає відчутний рівень залежності депутатів парламенту від партії чи виборчого блоку, за списком якої (якого) його обрали. Результатом такого типу виборчих списків є зміцнення самої партії, оскільки з’являється додатковий чинник внутрішньопартійної дисципліни. Це зміцнює партійне керівництво.

Застосування закритих партійних списків імпліцитно передбачає недовіру партій до виборців, рівня їхньої політичної культури, здатності самостійно обирати. Відповідно важко чекати взаємної довіри і виборців до політичної партії, яка фактично пропонує виборцеві віддати голос за назву, лідера чи декількох відомих особистостей з першої п’ятірки списку, за спинами котрих часто приховуються маловідомі й малопопулярні особистості. Такий тип виборчої системи сьогодні використовують в Іспанії, Португалії, Ізраїлі, Норвегії, Росії, Україні, Молдові. Більшість виборчих систем, де вибори проводять за партійними списками, — закриті.

Аналізуючи різні типи партійних списків, Д. Нолен дійшов висновку, що масові партії традиційно підтримують закриті партійні списки, натомість кадрові партії виявляють тенденцію до підтримки преференційного голосування.

Одночасно в межах теорії демократії існує відмінність у підходах до цієї проблеми. Партисипаційна теорія демократії, критикуючи представницьку демократію, зокрема політичні партії, акцентує на анонімному характері закритих списків. Критикує вона монополію партій під час формування списків кандидатів, а також дефіцит репрезентації, оскільки виборці не знають своїх представників і не можуть установлювати з ними зв’язки, пов’язані зі симпатіями.

Функціональна теорія демократії зосереджується на ролі партій у сфері парламентської демократії та її здатності до діяльності парламенту через формування парламентської більшості, захищаючи монополію партій у процесі вибору кандидатів та пов’язану з цим послідовність кандидатів у списках, які отримують виборці.

Стосовно політичного змагання вирішальним є питання, чи конкуренція повинна існувати лише між політичними партіями, чи й усередині партій. Досвід Фінляндії, Австрії чи Голландії, засвідчує, що або виборці рідко користуються преференційним способом голосування, або бар’єри для здійснення змін дуже високі, й що для виборців надто складно їх подолати.

Загальні результати преференційного голосування чи мішанини кандидатур з метою формування “власного списку” є незначними. Інший досвід в Італії, Японії та Перу підтверджує: внутріпартійна конкуренція в парламентських виборах — істотний аспект виборів. Однак має вона й істотні недоліки: надмірні видатки на виборчу боротьбу; розтрату грошових ресурсів; клієнтелізм; корупцію. Хоча не треба забувати: списки з огляду на ступінь формування повинні бути “допасованими” до сприйняття виборців (у обмеженому часом акті голосування) та можливостей виборчої адміністрації. Найлегше тут послуговуватися закритими виборчими списками, а найскладніше — вільними партійними списками.

Виборець під час акту голосування може мати труднощі, коли він змушений здійснити таке, що потребує певної компетенції, досвіду, а інколи й вивчення певного рішення. Тому виборчій адміністрації загрожували би проблеми з гарантуванням виборцеві достатньої кількості часу для спокійного голосування, оскільки застосування вільного списку триває значно довше. Це може стати критичним чинником тоді, коли існує недолік адміністративного досвіду або вирізняються особливості стосовно правдивості виборів чи є чинники, котрі поставлять під сумнів легальність виборів як підставу демократичної системи.

Усі ці чинники мають практичне значення під час виборів зі застосуванням партійних списків. Однак загалом оцінка типів виборчих списків залежить від трьох критеріїв: 1) історичного досвіду проведення вільних виборів та демократії; 2) способу організації держави та рівня політичної системи (унітарна чи федеративна держава, регіон, область); 3) ролі, яку відіграють партії у функціонуванні політичної системи, а також способу розв’язання суспільних проблем і відповіді на вимоги (наприклад, суспільна репрезентація, національна інтеграція у випадку сильних етнічних, мовних або релігійних суспільних поділів).

Стосовно трьох згаданих критеріїв доходимо висновку: що менший досвід виборців стосовно виборів і демократії, то важливішим для національної інтеграції, формування соціальної репрезентації, продовження демократії та віднайдення адекватних розв’язків політичних і господарських проблем стає спосіб творення політичної системи й самих політичних партій.

 

У таких випадках закриті списки мають більше переваг, є доречнішими. Що більший досвід у сфері демократії, то нижчий рівень політичної системи (регіон, область), менша роль партій (на комунальному рівні вони — конкуренти для соціальних об’єднань і громадянських ініціатив) і частіше застосовуються відкриті (преференційні) або вільні списки.