Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 17 серп. 2017

РЕАЛЬНИЙ ТА ЛЕГАЛЬНИЙ ВИБОРЧИЙ БАРЄР

Виборчий бар’єр: легальний та реальний. Виборчий бар’єр — це один з елементів пропорційної виборчої системи, який полягає в тому, що політичні партії (виборчі блоки) для проходження у парламент повинні набрати на виборах фіксований відсоток голосів виборців.

Усі виборчі системи мають так званий виборчий (перехідний, загороджувальний) бар’єр, який встановлюється законодавчо або визначається де-факто. Висоту бар’єра, зафіксованого у виборчому законодавстві, називають легальним виборчим бар’єром. В інших випадках такий бар’єр є побічним продуктом окремих аспектів виборчої системи —кількості місць, які розподіляються, чи кількості політичних партій і кандидатів у депутати, котрі беруть участь у виборчих перегонах, і в цьому випадку він є реальним бар’єром.

Виборчий бар’єр може мати характер прихованого бар’єра. У країнах, де вибори та розподіл мандатів відбуваються на рівні регіональних або місцевих округів, тіньовий бар’єр з’являється завдяки розміру цих округів. Унаслідок цього фактичний рівень підтримки (реальний виборчий бар’єр), необхідний партії для проходження до парламенту, може різко зростати й перевищувати легально встановлений. Наприклад, у тримандатному окрузі, де конкурує три партії та використано формулу Д’Ондта, дійсний виборчий бар’єр (електоральний поріг) буде дорівнювати 20—25 % незалежно від того, на якій позначці залишається легальний обмежувач партійно-електорального представництва.

Має значення і те, в котрій фазі процедури розподілу мандатів застосовують виборчий бар’єр: у першій, другій чи в обох. Від цього, властиво, залежать результати застосування виборчого бар’єра.

 

Крім того, важливо бачити різницю між законодавчими бар’єрами, що стосуються всієї виборчої території (партія повинна отримати відповідну кількість голосів у всій державі), і такими, котрі перебувають на рівні виборчого округу. Сконцентровані локальні малі партії у випадку загальнодержавного бар’єра мають незначні шанси на отримання депутатського мандата. Натомість у разі існування регіональних бар’єрів вони можуть отримати мандати пропорційно до своїх виборчих впливів. Прикладом слугує Іспанія: тривідсотковий виборчий бар’єр на рівні виборчого округу не перешкоджає регіональним партіям ввійти до парламенту. Навіть вищий виборчий бар’єр легко подолають малі партії, виборці котрих сконцентровані на регіональному рівні.