Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

МАЖОРИТАРНІ СИСТЕМИ АБСОЛЮТНОЇ, ВІДНОСНОЇ ТА КВАЛІФІКОВАНОЇ БІЛЬШОСТІ

Мажоритарні системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості — різновид мажоритарної виборчої системи. За системи абсолютної більшості обраним вважають кандидата у депутати, який одержав понад 50 % загальної кількості поданих в округу голосів, тобто користується абсолютною підтримкою виборців, котрі голосували. З огляду на спосіб функціонування такої системи, вирізняють два її різновиди — мажоритарну систему повторного голосування та мажоритарну систему альтернативного (пільгового) голосування. Коли жоден із кандидатів не набирає такої кількості голосів, то відбувається другий тур, де змагаються два кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. У другому турі для перемоги найчастіше треба отримати відносну більшість, іноді — абсолютну.

У Франції та Конго діє мажоритарна система абсолютної більшості з простою більшістю у другому турі. Схожий варіант діяв і в Україні, а зараз — у Білорусі та Гаїті, де в друге коло потрапляють двоє найсильніших кандидатів, у випадку, коли в першому жоден не здобув абсолютної більшості голосів. За такою системою, зокрема, визначають результати виборів до нижньої палати парламенту Франції, а також у ФРН, Еквадорі, США, Великій Британії. Класичний приклад цього типу виборчої системи —Франція, де вся держава розподілена на таку кількість виборчих округів, скільки мандатів повинен отримати парламент.

Отже, в кожному округу має бути визначений один кандидат. Обраним вважають кандидата, який набере понад половину поданих дійсних голосів, тобто здобуде абсолютну більшість. Коли жоден з кандидатів не набере такої кількості голосів, то призначається другий тур виборів, де повторно балотуються кандидати, котрі зайняли перші два місця. У другому турі виборів, які повинні відбутися упродовж двох тижнів, обраним вважається кандидат, який здобуде просту більшість голосів. У Франції за цією системою народ обирає також президента.

Головна і вагома перевага мажоритарної системи абсолютної більшості полягає в тому, що вона уможливлює створення міцного стабільного уряду, котрий опирається на парламентську більшість. Це вкрай необхідно у такому суспільстві, яке зазнає кризового чи перехідного стану.

Об’єктивний недолік мажоритарної системи абсолютної більшості — те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. Окрім того, кількість цих голосів може наближатися до половини поданих в округу. За такої ситуації реально порушується принцип рівного виборчого права. Тут можливі випадки, коли жоден із кандидатів не набере необхідних голосів. Тоді вибори вважатимуться такими, які не відбулися. Оскільки активність виборців у другому турі помітно знижується, то законодавство часто не визначає бар’єрів, котрі є під час першого туру голосування. Інший спосіб, який долає нерезультативність системи абсолютної більшості вже у першому турі виборів, — альтернативне голосування.

Система абсолютної більшості відкриває значний простір для політичних коаліцій. У невигідній ситуації виявляються кандидати та політичні партії, що не мають значного коаліційного потенціалу. На виборах 1958 р. у Франції комуністи, набравши у першому турі найбільшу кількість голосів — 3,88 млн отримали в парламенті лише 10 місць, а голлістська партія Об’єднання в підтримку Республіки (3,66 млн) — 188.

Мажоритарна система відносної (звичайної) більшості (мажоритарна однотурова система, вестмінстерська система) — різновид мажоритарної виборчої системи. За правилами такої системи обраним у виборчому округу вважається кандидат у депутати (або партійний список), який набрав більше голосів, аніж кожний окремий його конкурент, хоча й менше половини всіх поданих у округу голосів. Така виборча система ще з ХVIII ст. прийнята на парламентських виборах у Великої Британії та США. З часом її пристосували для політичних потреб більшості інших англомовних країн. Сьогодні її використовують під час виборів нижньої палати парламенту Сполученого Королівства, де лише з 1950 р. у загальнонаціональних масштабах застосовують принцип одномандатного округу. Кандидатів у депутати номінують політичні партії.

Ця система пов’язувалась із територіальним представництвом. На початку парламентарі були представниками територіальних виборчих округів, а не певних поглядів і позицій чи політичних партій. Таке розуміння народного представництва утвердилось і в американських колоніях.

Система відносної більшості, на думку М. Дюверже, сприяє формуванню двопартійної системи. Суть виборчої системи відносної більшості полягає в тому, що винагороджує вона політичні партії, здатні до перемоги над конкурентами в якомога більшій кількості виборчих округів, незалежно від кількості голосів, отриманих на рівні держави. У класичній версії переможець виборів повинен одержати мінімум один голос більше, ніж будь-хто з-поміж конкурентів у понад половині округів. Фактично це спричиняє вилучення зі змагання угруповань, котрі концентруються в одному чи кількох регіонах. Ця система пристосована до ситуації, де змагаються дві сильні, загальнонаціональні політичні партії, як у Великій Британії або США.

Після поразки у Другій світовій війні подібну англо-американську модель виборчої системи запозичила Японія. Особливість Японії полягає в тому, що мажоритарна система виборів, на відміну від Англії чи США, не привела до утворення двопартійної системи. Ліберально-демократична партія Японії править одноосібно після закінчення Другої Світової війни. Причиною цього стали особливості поділу країни на виборчі округи. Тут, на відміну від Великої Британії чи Франції, де на кожен виборчий округ передбачено лише один мандат, виділено кілька мандатів; їхня кількість у сільських виборчих округах більша, ніж у міських.

Мажоритарна виборча система відносної більшості завжди результативна, оскільки завжди хтось набирає відносну більшість. Вона уможливлює міцну парламентську більшість і стабільний уряд, але трапляється певне (інколи значне) перекручення волі виборців.

Справжнє співвідношення сил у суспільстві порушується, коли відбувається перетворення голосів виборців на місця в парламенті. За умов мажоритарної системи парламентська більшість може репрезентувати меншість із громадян, що взяли участь у голосуванні. Партія, яка завоювала більшість місць у парламенті за кількістю поданих за неї голосів, може поступатися іншій партії. Така ситуація склалася після виборів 1951 і 1974 р. у Великій Британії.

Найбільше потерпає від такого типу виборчої системи “третя партія” — Ліберальна партія. Коли б на парламентських виборах 2001 р. застосовували систему пропорційного представництва, то вона могла б отримати 120 депутатських мандатів, натомість вона одержала всього 52, тобто її втрати становили понад 50 %.

Під час застосування правил мажоритарної системи відносної більшості теоретично можливо, що одна з партій у масштабах країни отримає, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але не здобуде жодного мандата.

Як зазначають прихильники цієї виборчої системи, вона сприяє утворенню стабільних парламентів і урядів. Проте така стабільність має штучний характер, не кажучи вже, що вибори до парламенту будуть далекі від реального представництва і можуть дати спотворену картину співвідношення суспільно-політичних сил. Коли в округу висунуто лише одного кандидата, то голосування взагалі може не відбутися. Для обрання цього кандидата достатньо його особистого голосу, а це призводить до ситуації абсурду.

Посилання на забезпечення представництва місцевих громад, в умовах посилення партій і відмирання старих ідей територіального представництва, уже не могло слугувати надійним захистом системи відносної більшості, тому вона швидко перетворилася на об’єкт критики прихильниками пропорційної виборчої системи.

Система відносної більшості як така, що змушує виборця однозначно визначитися стосовно власних пріоритетів, розглядається засобом забезпечення стабільного й ефективного правління. Вона, прийнято вважати, значно зменшує шанси на успіх малих партій (коли тільки ці партії не характеризуються високою територіальною концентрацією), відтак сприяє формуванню двопартійної системи та поміркованого уряду. Щоправда, у післявоєнний час лише Нова Зеландія майже постійно мала двопартійний законодавчий орган.

Сьогодні у Великій Британії — країні, яку завжди розглядали класичним прикладом двопартійної системи, до парламенту входять члени шотландської, уельської та чотирьох ольстерських партій (всі вони — з високою територіальною зосередженістю), а також традиційно “третьої”, Ліберальної партії. У парламентах шести країн Заходу, котрі застосовують цю виборчу систему (Австралія, Велика Британія, Канада, Нова Зеландія, Франція та Японія), представлено від 3 до 9 партій.

У країні, що містить територіальні чи етнічні суперечності, політична культура якої неоднорідна, ця система тягне за собою територіально зосереджену підтримку різних політичних сил і “підігріває” територіальні питання за рахунок соціально-економічних (так відбувається, наприклад, у Канаді).

Отже, система відносної більшості менш придатна для застосування у нестабільних фрагментованих суспільствах. Основна передумова її успіху — наявність консенсусу стосовно головних питань суспільного життя; зміцнити його ця система здатна вже власними силами.

Сьогодні такий тип виборчої системи використовують у 68 з 211 держав, котрі застосовують прямі вибори у парламент, тобто 32 % загальної кількості країн. Ця система найпопулярніша серед існуючих різновидів виборчих систем. Нею користуються майже вдвічі більше виборців, аніж пропорційною виборчою системою, — 1 849 млн осіб, з них 913 млн — виборці Індії та 263 млн — США. Мажоритарна система відносної більшості становить приблизно 30—45 % усіх виборчих систем в Африці, Азії, на Близькому Сході і в обох Америках (переважно в Північній Америці й на Карибах). Ця система менш поширена в Європі та країнах колишнього Радянського Союзу, але домінує в острівних державах і на території Океанії.

Поряд з Великою Британією найбільш вивченими прикладами цієї системи є Канада, Індія, Нова Зеландія та США, хоча Нова Зеландія 1993 р. перейшла до пропорційної системи виборів за схемою змішаного голосування. Голосування відносною більшістю також використовують понад 10 країн, розташованих на Карибських островах, а також у Латинській Америці в державі Беліз (колишня Гайана), в 10 країнах Азії (Пакистані, Бангладеш, Непалі, Малайзії) та багатьох острівних державах на півдні Тихоокеанського регіону. В Африці цю систему застосовують 18 країн, переважно колишні Британські колонії.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості належить до різновиду мажоритарної виборчої системи. Її використовують в Італії на виборах до верхньої палати парламенту. Члени цієї палати вважаються обраними тоді, коли за них подано не менше 65 % голосів загальної кількості тих, хто брав участь у виборах.