Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

ПРОПОРЦІЙНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО Й ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

Пропорційне представництво й економічне зростання. Яка форма демократії найсприятливіша для економічного розвитку сказати дуже важко. Зокрема А. Лейпхарт пояснює це відсутністю достатньої кількості прикладів усталених демократій. Однак традиційна мудрість стосовно того, що економічний розвиток вимагає об’єднаного й рішучого керівництва сильного президента або домінуючого кабінету вестмінстерської системи, вважає учений, не викликає особливої довіри.

Коли б виконавча влада, яка повинна укладати більше компромісних угод, була менш ефективною у запровадженні економічної політики, ніж домінуюча і суто виконавча влада, тоді авторитарна форма правління, вільна від втручання законодавчої влади або внутрішньої незгоди, була б оптимальною. Ця аргументація — часте вибачення за повалення демократичних урядів у країнах третього світу в 60-х і 70-х роках ХХ ст. — сьогодні повністю дискредитована.

Авторитарні режими у Південній Кореї та на Тайвані не гальмують економічного розвитку, але майже всі недемократичні уряди в Африці, Латинській Америці, Східній Європі мають сумні економічні показники.

Британські вчені, зокрема видатний політолог С. Е. Файнер, дійшли висновку, що економічний розвиток потребує не стільки сильної, скільки стабільної влади.

Осмислюючи низьку економічну ефективність Британії після Другої світової війни, дослідники стверджували: кожна з правлячих партій фактично забезпечувала достатньо сильне керівництво у виробленні стратегічного курсу економічної політики, але такі альтернативи в урядах були занадто “необмеженими і несподіваними” та виникали між двома “дуже поляризованими партіями”, де кожна прагне скасовувати значну частину законодавчої основи попередників. Вони констатували: потрібна більша стабільність і послідовність та поміркованість у політиці, яку можна досягнути після переходу до пропорційного представництва й коаліційних урядів, котрі, найімовірніше, будуть за орієнтацією центристськими. Цей аргумент стосується і розвинутих країн, і тих, що розвиваються.

По-третє, аргумент на користь сильної президентської або вестмінстерської моделі врядування найпривабливіший у тих політичних системах, де потрібно швидко прийняти рішення. Це означає, що в зовнішній і оборонній політиці системи з парламентським пропорційним представництвом можуть опинитися у невигідному становищі.

Однак у розробленні економічної політики швидкість — не надто важлива, адже швидкі рішення — не завжди мудрі рішення. Одна з причин полягає у тому, що багатопартійні й коаліційні уряди, здається недієздатності, на противагу чіткій владі сильних президентів і сильних однопартійних кабінетів.

Детальніший аналіз президентських республік (США, Коста-Рика та Чилі до 70-х років ХХ ст.) засвідчує щонайменше суперечливі моменти,  а не вироблення жорсткого та ефективного стратегічного курсу економічної політики.

Поширений скептицизм щодо економічної спроможності систем парламентського пропорційного представництва постає від плутанини сили уряду з його ефективністю. На коротких дистанціях однопартійні кабінети або президенти здатні виробляти економічну політику з більшою легкістю і швидкістю, але на довгих - політика, заснована на широкому консенсусі, має більше шансів на успішну реалізацію, ніж політика, запроваджувана “сильним” урядом, усупереч бажанням значущих груп інтересів.

А. Лейпхарт зазначав, зокрема, що система парламентського пропорційного представництва, безперечно, досконаліша, ніж більшість її альтернатив, у справах примирення етнічних розбіжностей та для уникнення гострих країв під час вироблення стратегічного курсу економічної політики. Аргумент стосовно того, що міркування урядової ефективності уповноважують відмову від системи парламентського пропорційного представництва для країн, що розвиваються, непереконливий. Творці конституцій у нових демократіях зроблять самим собі та своїм країнам погану послугу, ігноруючи цю привабливу демократичну модель.