Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Субота, 19 серп. 2017

РОЗПОДІЛ ПРОПОРЦІЙНИХ СИСТЕМ ЗА РІВНЕМ ПРОПОРЦІЙНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА

Розподіл пропорційних систем за рівнем пропорційного представництва.

Пропорційна система з повним пропорційним представництвом (єдиним загальнонаціональним округом) належить до різновиду пропорційної виборчої системи, де єдиний виборчий округ, який охоплює всю територію країни. Застосовують таку систему в Нідерландах, Ізраїлі, Парагваї, Молдові, Словенії.

Пропорційна система з обмеженим пропорційним представництвом — різновид пропорційної виборчої системи. Вибори відбуваються у декількох багатомандатних виборчих округах, на рівні котрих розподіляються й парламентські місця. У такому випадку є певна відмінність між кількістю голосів, отриманих партією внаслідок виборів у всій країні, та чисельністю її представників у законодавчому органі.

Нелегко домогтися розподілу, який би точно відображав вплив кожної партії чи коаліції, тому місця в парламенті можуть одержати партії, що не мають підтримки на загальнодержавному рівні. За такої системи розподіл депутатських мандатів відбувається в два етапи: 1) визначаються виборчі квоти; 2) відбувається розподіл зайвих голосів і незаповнених місць. Виборці голосують за списки кандидатів; кандидатів від партій обирають за партійними списками лише в багатомандатних округах.

Систему партійних списків використовують у всіх країнах континентальної Європи, за винятком Франції.

Для більшості пропорційних систем притаманне голосування за партійними списками. Такі вибори у найпростішому варіанті передбачають: кожна політична партія пропонує на розгляд виборців список кандидатів. Згідно зі системою партійних списків у межах кожного виборчого округу виборець голосує за партійний список. Виборці голосують за партії, а ті отримують свою частку місць у парламенті пропорційно до кількості одержаних голосів виборців.

Кандидати отримують мандати, здобуті партією, відповідно до їхнього місця у партійному списку. Максимальна кількість кандидатів від партії у ньому може дорівнювати кількості депутатських місць, котрі виборюють у межах цього виборчого округу.

Донедавна такі системи не сприймали прихильники принципу пропорційного представництва в англосаксонських країнах. Однак 1976 р. Комісія товариства Ганзарда у справах виборчої реформи за головування лорда Блейка запропонувала впровадити у Великій Британії німецький варіант виборчої системи, у 1977 р., напередодні перших у країні виборів до Європарламенту, лейбористський уряд рекомендував застосувати виборчу систему Фінляндії. Але палата громад відхилила цю пропозицію.

Розрізняють чимало різновидів системи партійних списків. Усі вони мають різні політичні наслідки, тому не можна трактувати цей термін як поняття, що означає окрему виборчу систему.

Такі системи можна класифікувати за чотирма критеріями: залежно від списку — загальнонаціонального чи регіонального; пропорційний розподіл мандатів на національному рівні чи в округах; голосування виборців за список загалом або також за окремих кандидатів; залежно від походження і розміру виборчого бар’єра.

Системи загальнонаціональних списків застосовують лише в Ізраїлі й Нідерландах. В Ізраїлі виборчих округів немає, а в Нідерландах вони не визначають кількість мандатів, яку отримає кожна партія. В округах визначають лише прізвища кандидатів, котрі заповнять одержані партією місця в парламенті. Інші країни, де діють системи партійних списків, використовують регіональні списки та багатомандатні округи; виняток у Німеччині, регіональні списки поєднують із одномандатними округами.

У країнах, де застосовують системи загальнонаціональних списків, пропорційний розподіл мандатів відбувається також на національному рівні. Інші країни можуть організовувати цей процес або на національному, або на регіональному рівні. У Данії, Італії та Німеччині використовують останній варіант. У цьому випадку пропорційність представництва в національному масштабі забезпечується дорозподілом спеціально зарезервованих парламентських мандатів.

Малим партіям значно легше забезпечити своє представництво, якщо мандати розподіляють на національному рівні: навіть коли така партія не має вагомої підтримки у жодному регіоні, то сукупна її підтримка у кількох регіонах може виявитися достатньою, аби кандидати від цієї партії потрапили до виборного органу.

Різні системи пропорційних списків пропонують виборцям голосувати або за закриті списки, або за окремих кандидатів у відкритих списках. Громадяни Ізраїлю змушені голосувати лише за символіку тієї чи іншої партії. Кандидатів кожна партія добирає на власний розсуд. Така система — приклад закритого списку.

У Німеччині виборці голосують за партії загалом. Одночасно варіант німецької системи, запропонований товариством Ганзарда у 1976 р., забезпечує пропорційність представництва через обрання кращих із переможених кандидатів в одномандатних округах. Його варто розглядати як систему “прихованого списку”, адже виборці можуть не знати прізвищ кандидатів, зазначених у ньому, що несумісно зі справжнім списком.

У багатьох країнах виборці мають обмежений вибір з-поміж кандидатів. У Бельгії, де діє система гнучкого списку, бюлетень пропонує виборцеві голосувати за список загалом, погоджуючись із визначеним партією розташуванням кандидатів (так званий case de lete), або вносити зміни у запропонований порядок. У першому випадку відповідну позначку роблять вгорі бюлетеня, інакше ж виборець позначає власну градацію кандидатів.

Фінська система відкритого списку надає громадянам ширшу можливість вибору під час голосування. У виборчій практиці Фінляндії немає поняття “case de lete”; прізвища кандидатів розташовані у списку в алфавітному порядку, і виборець, голосуючи за того чи іншого кандидата, ставить позначку поряд з його прізвищем.

За системи так званих вільних списків, яку застосовують у Швейцарії та Люксембурзі, виборцеві також не пропонують упорядкований партією список. Проте тут, на відміну від Фінляндії, виборець має стільки голосів, скільки має бути обрано депутатів від округу. Обидві системи передбачають громадський контроль за визначенням порядку розташування кандидатів у вузькому партійному колі. Крім того, системи партійних списків, зокрема під час розподілу мандатів на національному рівні, найповніше забезпечують пропорційне представництво.

Однак практично навіть дуже “чисті” системи загальнонаціональних списків, котрі діють в Ізраїлі й Нідерландах, не забезпечують абсолютної пропорційності. Кожна система визначає виборчий бар’єр, що не допускає до влади надто дрібні партії. Загалом, що більша територіальна одиниця розподілу мандатів, то більша пропорційність представництва. Найпропорційніші нідерландська, ірландська, ізраїльська й німецька системи загальнонаціонального списку.

Різні правила та формули використовують і для міжпартійного розподілу мандатів; депутатами стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця у списку за результатами проведеного голосування.

Системи списків відрізняються методами, які застосовують для перетворення отриманих під час виборів голосів на депутатські мандати. Переважно використовують три головні формули для визначення кількості депутатських місць, отриманих партіями під час виборів. Це методи: найбільшого залишку, або квота Гейра; найбільшої середньої величини під час застосування формули Д’Ондта; найбільшої середньої величини із використанням формули Сен-Лагю.

Систему єдиного перехідного голосу (квотно-преференційну систему, виборчу систему Гер-Кларка) розробили у середині ХІХ ст. і застосовували переважно в англомовних країнах, а зараз — на парламентських виборах в Ірландії та на Мальті, а також на виборах до провінційних зборів у Північній Ірландії.

Виборці віддають голоси лише одному кандидатові, незалежно від кількості мандатів у цьому виборчому окрузі. Одночасно виборці зазначають порядок, згідно з яким вони би голосували за інших кандидатів (в ординарному бюлетені).

У процесі голосування виборці повинні розставити прізвища запропонованих кандидатів у порядку преференційності — від найпопулярніших до найменш популярних. Для кожного округу застосовують окремий підрахунок мандатів за квотою Друпа (в Ірландії) та квотою Хагенбаха-Бішофа (на Мальті). Розподіляють мандати так: якщо після підрахунку перших місць кандидатів жоден не подолає виборчого бар’єра, то вилучається прізвище кандидата з найменшою кількістю голосів, а його голоси розподіляють між тими, котрі залишилися на підставі зібраних ними других місць; якщо один із кандидатів набере визначену кількість голосів виборців, то отримує мандат, а надлишок розподіляють серед інших кандидатів на підставі зібраних ними других місць. Такий спосіб перенесення голосів виборців є специфічною рисою системи. Із застосуванням цього методу відбувається укомплектування всіх мандатів, котрі припадають на виборчий округ.

Розглянемо дію цієї системи на прикладі тримандатного виборчого округу, де змагаються сім кандидатів (P, Q, R, S, T, U, V) (табл. 6.1). У голосуванні взяло участь 100 виборців.

Табл. 6.1. Результати голосування у тримандатному виборчому окрузі

Перша преференція

Друга преференція

Третя преференція

Кількість голосів

P

Q

R

15

P

R

Q

15

Q

R

P

8

R

P

Q

3

S

T

20

T

S

9

U

17

V

13

Оскільки у цій системі голоси надають лише кандидатам з першою преференцією, то для подальшого обчислення враховують голоси першої преференції та порядок преференцій (табл. 6.2). Квота Друпа становитиме (100/3 +1) + 1 = 26.

Табл. 6.2. Підрахунок голосів та визначення переможця за системою єдиного перехідного голосу

Кандидати

Перший підрахунок

Другий підрахунок

Третій

підрахунок

Четвертий

підрахунок

П’ятий

підрахунок

Шостий

підрахунок

P

30

–4 = 26

26

26

26

26

Q

8

+2 = 10

+5 = 15

15

15

15

R

3

+2 = 5

–5 = 0

0

0

0

S

20

20

20

+9 = 29

–3 = 26

26

T

9

9

9

–9 = 0

0

0

U

17

17

17

17

17

17

V

13

13

13

13

13

–13 = 0

Не пере­несені голоси

+3 = 3

+13 = 16

Під час попереднього підрахунку зафіксували перші преференції кандидатів. Оскільки голоси кандидата Р набрали квоту Друпа, то його визнають обраним. Його чотири перевищуючі голоси, відповідно до того, що кандидатів Q і R порівну відзначали на другій преференції, треба розподілити однаково (+2) між кандидатами Q і R під час другого підрахунку. Третій підрахунок передбачає зняття зі складу претендентів кандидата R, оскільки він має найменшу кількість голосів, і передати його голоси не кандидатові P, який займає другу преференцію, але вже є обраним, а кандидатові Q, котрий займає третю преференцію. Під час четвертого підрахунку знімають зі списку претендентів кандидата Т. Його голоси передають кандидатові S, який у його списках займав другу преференцію. Це дає змогу кандидатові S отримати мандат; оскільки немає кандидата з другими преференціями, що були зазначені для кандидата S, то залишкові три голоси більше вже не переносять і залишають у нерозподіленому залишку. Під час шостого обрахунку черговим кандидатом, чиї голоси повинні бути зняті, стає кандидат V. Оскільки виборці, котрі проголосували за нього, не зазначили більше преферентів, то процедуру обрахунку на цьому завершують, і третім переможцем визначають кандидата U, бо він мав найбільший показник серед тих, котрі залишилися.

Така система найповніше відображає виборчі преференції, вона передбачає великий ступінь свободи виборців, а недоліком є — можливість послаблення єдності політичних партій.

У такій системі, на відміну від інших варіантів виборчих систем, виборець має право визначати преферентів зі списків різних політичних партій. Це стимулює партійне керівництво широко залучати до власних партійних списків людей, відомих у регіоні, дає змогу ефективно обмежити вплив партійних босів на формування списків і посилити роль регіональних організацій партії. Безсумнівно, партії можуть давати своїм прихильникам рекомендації стосовно найкращого для них розташування преференцій, але цим і обмежується їхній вплив.

Якщо політична партія має внутрішні фракції або групи, то виборці, надаючи преференції, можуть впливати на внутрішньопартійну дискусію і визначення партійного курсу. За такої системи виборці фактично мають змогу контролювати процес використання голосів, поданих ними. Цим система відрізняється від інших пропорційних систем, коли перевага, надана одному партійному кандидатові, може в кінцевому підсумку допомогти іншому кандидатові від тієї самої партії, незважаючи на те, що він може й не подобатися виборцеві, оскільки преференції виборців підсумовуються на користь всього партійного списку, а не окремих його представників.

Перевага системи полягає в тому, що вона фактично робить непотрібним стратегічне голосування. Ця виборча система з найвищим рівнем пропорційності. У країнах, які її застосовують, він коливається від 95 до 100 %. Щоправда, вона достатньо складна для використання, тому виборці не завжди правильно сприймають її правила.

 

Крім того, недоліком цієї системи є потенційна можливість негативно впливати на результати голосування, зокрема тоді, коли в державі використовують великі виборчі округи. Система також негативно впливає на внутрішньопартійну єдність, послаблює роль та значення центральних партійних органів на користь регіональних партійних структур.