Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 21 лип. 2017

НАПІВПРОПОРЦІЙНА ВИБОРЧА СИСТЕМА

Напівпропорційна виборча система. Сьогодні єдина країна, яка застосовує “чисту” пропорційну систему, — Ірландія. Така форма пропорційної системи може функціонувати лише за умов загальнонаціональної згоди стосовно основних питань суспільного життя. Виборча система має бути максимально пристосована до реального життя. Більшість виборчих систем є змішаними тобто такими, що поєднують принципи мажоритаризму й пропорціоналізму. Власне, тому їх називають напівпропорційними. Виділяють кілька різновидів напівпропорційних систем.

1. Паралельні системи, де використовують і голосування за партійними списками, і голосування у виборчих округах за правилом: “Перемагає той, хто набере більше голосів”. Однак, на відміну від голосування за змішаною системою, голосування за партійними списками не компенсує диспропорційності результатів, отриманих у мажоритарних виборчих округах.

Паралельні системи сьогодні використовують у 20 країнах. Їх активно застосовували для проектування виборчих систем у 90-х роках XX ст., оскільки, на перший погляд, паралельні системи вдало поєднують переваги голосування за партійними списками і виборів в одномандатних округах.

Камерун, Хорватія, Гватемала, Гвінея, Японія, Південна Корея, Нігерія, Росія, Сейшельські Острови та Сомалі використовують мажоритарну виборчу систему відносної більшості поряд з елементами системи голосування за партійними списками, а Вірменія, Албанія, Азербайджан, Грузія і Литва — систему голосування у два тури в одномандатних округах. В Андоррі застосовують систему представницького голосування для обрання половини складу парламенту, в Тунісі, Еквадорі й Сенегалі — напівпропорційну систему голосування без права передання голосу, а також елементи пропорційного представництва.

Співвідношення між кількістю мандатів, котрі розподіляють за пропорційною і мажоритарною виборчою системою, дуже різна. Тільки в Андоррі й Росії таке співвідношення становить 50/50. У Тунісі, де 88 % парламентарів обирають за партійно-представницькою системою і лише 10 % — за принципом відносної більшості, хоча переважно це співвідношення набагато рівномірніше. Наприклад, в Японії 60 % кандидатів обирають в одномандатних округах, а решту — за партійними списками.

Паралельні системи дають результати, які є чимось середнім між “чистими” мажоритарними та “чистими” пропорційними виборами. Однак у більшості випадків вони насправді дають виборцеві змогу вибрати представника в окрузі й визначитися з підтримкою певної політичної партії на національному рівні, оскільки виборцям пропонують два виборчі бюлетені.

Інша перевага цієї системи: коли розподіляють достатню кількість пропорційно-представницьких мандатів, малі партії, яким не вдалося пройти у мажоритарних округах, можуть отримати місця за пропорційним розподілом з урахуванням кількості відданих за них голосів.

Така гібридна система теоретично повинна вносити у партійну систему менше розкольницьких тенденцій, аніж “чиста” пропорційна система. Водночас система може зумовити утворення двох груп депутатів: одні чітко прив’язані до конкретних округів і прислуховуються до своїх виборців; інші, обрані за партійними списками, не мають формальної прив’язки до виборців і підкоряються передовсім лідерам своїх партій.

Окрім цього, паралельні системи не можуть гарантувати загалом пропорційного представництва, тому окремі партії можуть залишитися без мандатів, незважаючи на отриману ними суттєву кількість голосів виборців.

Паралельні системи також достатньо складні, й виборці не завжди чітко уявляють, як вони діють.

2. Система обмеженого голосу. Згідно з нею кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на один менше від кількості мандатів, котрі припадають на цей виборчий округ.

Цей метод застосовували з 1867 р. до 1885 р. на парламентських виборах в окремих округах Великої Британії; виборці мали по два і три голоси відповідно у три- та чотиримандатних округах. Сьогодні цю систему застосовують лише в Японії, а також на виборах верхньої палати іспанських кортесів.

Мета впровадження цієї системи — забезпечити представництво меншості, але передбачалося, що відповідні політичні партії не висуватимуть кандидатів більше, ніж кількість голосів у кожного виборця. У цьому випадку голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40 % виборців забезпечувала представництво у тримандатному окрузі.

Особливий варіант системи обмеженого голосу — система єдиного фіксованого голосу, яку застосовують у Японії. Їй притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос. За умови комбінації японського варіанта та двомандатного виборчого округу для партії меншості, щоби забезпечити своє представництво, достатньо одержати підтримку третини виборців; у випадку застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою. Загалом мінімальну частку голосів, потрібну для представництва партії на її підтримку, визначають формулою:

де, L — кількість голосів, яку має кожен виборець; N — кількість депутатів, котрі повинні бути обрані від цього округу.

Сама система обмеженого голосу та її японський варіант покликані компенсувати неспроможність методу відносної більшості забезпечити парламентське представництво меншості виборців. Водночас вони не гарантують пропорційного співвідношення між зібраними голосами й отриманими мандатами.

3. Альтернативну систему багатомандатного округу розробив у XIX ст. англійський правник Т. Харе підтримав її Дж. Ст. Міль. Це — продукт вікторіанського індивідуалізму. Прихильники системи, на противагу традиційній для Сполученого Королівства ідеї про представництво громад, розглядали представництво передусім як персональне. Спочатку її навіть називали системою персонального представництва. Автори мали на меті мінімізувати кількість “зайвих” голосів і дати змогу щонайбільшій кількості виборців обрати депутата, котрий би відповідав їхнім уподобанням. Альтернативній системі багатомандатного округу властиве, крім багатомандатного округу, голосування за преференціями. Обидві ці риси уможливлюють адекватне представництво політичних поглядів і сприяють вибору кандидатів у депутати від однієї та різних політичних партій.

Така система, на відміну від системи партійних списків, де голосування відбувається лише за партії, а можливість вибору між кандидатами мінімальна або її немає, дає виборцеві змогу обирати ще й між кандидатами від партії, яку той підтримує.

Альтернативну систему багатомандатного округу застосовували в Ірландській Республіці, Північній Ірландії, Мальті й Тасманії. Сьогодні вона діє в Австралії. Таку систему використовували також у суспільствах, де ідейно-політична належність завжди визначалася не стільки переконаннями соціально-економічного характеру, скільки традиціями роду та племені.

Ця система фактично страхує голос виборця, передаючи чинність голосу його наступній преференції, у випадку, якщо кандидат першої преференції виявився неконкурентоздатним або одержав завелику підтримку.

Альтернативна система багатомандатного округу є найскладнішою системою пропорційного представництва, її застосовують в окремих країнах, зокрема в Ірландії та Німеччині. Активно використовують цю систему британські професійні спілки. Послуговуватися нею також у колишніх багатомандатних університетських округах Великої Британії, а 1918 р. конференція спікерів рекомендувала цю систему й іншим багатомандатним виборчим округам. Систему використовували, щоб забезпечити певний ступінь пропорційності, котрий був хоч і не таким високим, як за системи партійних списків, та все-таки значно вищий, ніж за системи відносної більшості чи мажоритарної системи.

Бюлетень для голосування містить прізвища всіх кандидатів; якщо округ п’ятимандатний, то їх приблизно — по п’ять від кожної партії плюс декілька кандидатів від представлених в окрузі меншин. Виборець нумерує прізвища залежно від переваги, яку він надає певному кандидатові (внаслідок цього таке голосування називають “голосуванням із преференціями”). Виборець може голосувати не лише за партію, а й за окремих кандидатів.

Після підрахунку голосів визначають виборчу квоту. Вона дорівнює кількості всіх поданих голосів, поділеній на кількість мандатів плюс один, наприклад, п’ятимандатного округу — на шість (5+1). Відтак підраховують перші преференції. Вважають обраним кандидата, сума перших преференцій якого дорівнює або перевищує виборчу квоту. Надлишок голосів розподіляють за принципом пропорційності між кандидатами, котрим виборці вже обраного кандидата віддали свої другі преференції. Так триває доти, доки виборчу квоту не набере потрібна кількість кандидатів.

Як і кожна пропорційна система чи її змішаний варіант, альтернативна система багатомандатного округу створює сприятливі умови для малих партій, особливо тоді, коли в окрузі виборюють багато мандатів. На практиці ця система може навіть позбавити найбільшу партію місця при владі (саме так часто траплялося в Німеччині й Ірландії).

Перевага системи полягає в тому, що, голосування відбувається і за партії, і за кандидатів; це дає виборцеві змогу голосувати за центриста й позбавляти підтримки прихильника крайніх поглядів незалежно від того, хто є кандидатом — лідер партії чи звичайний активіст.

4. Система голосування без права передання голосу іншому кандидатові (система єдиного фіксованого голосу, квазіпропорційна система). За цією системою кожен виборець має один голос, але в кожному виборчому окрузі розподіляють декілька мандатів. Мандати отримують кандидати в депутати, які набирають більшу кількість голосів. Це означає, що, наприклад, у чотиримандатному окрузі треба отримати 20 % голосів, аби отримати перемогу. Отже, велика партія, якій, скажімо, вдалося одержати 75 % виборців, найімовірніше, здобуде 3 із 4 місць.

Таку систему застосовують у Йорданії, Тайвані та Вануату. У такий  спосіб формують нижню палату парламенту Японії 1948—1993 рр.

Найважливіша відмінність між системою голосування без права передання голосу й мажоритарними системами полягає у тому, що квазіпропорційна система вона може забезпечити повніше представництво малих партій. Що більше мандатів розподіляють в окрузі, то пропорційнішою стає ця система. У Йорданії така система дала змогу кільком популярним безпартійним промонархістським кандидатам пройти до парламенту, і це, з одного боку, вважають плюсом для молодої партійно-політичної системи. З іншого — така система заохочує високу організованість політичних партій, котрі тісно працюють зі своїм електоратом, підказуючи виборцям, як треба голосувати, щоб забезпечити відповідним партіям максимальну підтримку на виборах.

Хоча система дає виборцям змогу вибирати серед кількох кандидатів, запропонованих однією партією, вважають, що вона значно менше подрібнює політичну систему, ніж суто пропорційна система. Понад 45-річний досвід застосування цієї виборчої системи в Японії засвідчує збереження міцної системи з однією домінуючою політичною партією. Цю систему високо оцінюють беручи до уваги наступну процедуру підрахунку голосів.

Недоліком системи є те, що вона не гарантує пропорційності остаточних результатів парламентських виборів. Малі партії, котрі можуть заручитись підтримкою, скажімо, 10 % виборців, чиї голоси, окрім того, будуть дуже розсіяні, ймовірно не отримають жодного місця, а великі партії натомість одержать суттєву “добавку”, яка перетворить відносну більшість голосів виборців на абсолютну більшість у парламенті.

У 1980 р. Ліберально-демократична партія Японії здобула 55 % місць, набравши лише 48 % голосів. Пропорційну складову такої системи можна розширити збільшивши кількість мандатів у багатомандатних округах, але це послабить зв’язок між виборцями й обраними ними депутатами, який так цінують прихильники чіткого географічного визначення округів.

Серед багатомандатних округів дев’ятимандатні у Йорданії та семимандатні у Вануату — максимальні за розміром округи в цій системі. Оскільки ця система дає виборцеві лише один голос, то вона не стимулює політичні партії апелювали до широкого кола виборців, узгоджуючи їхні інтереси.

У випадку, коли політичні партії заручаються підтримкою достатньої кількості базового електорату, вони вже ігнорують аутсайдерів. У зв’язку з цим від однієї партії за ті самі голоси можуть змагатися різні кандидати, тому зростає загроза внутрішньопартійного поділу й конкуренції. Політичні діячі намагаються сподобатися електорату напередодні виборів.

Зрештою система голосування без права передання голосу вимагає від партій складного стратегічного планування під час висунення кандидатів у боротьбі за голоси: занадто велика кількість кандидатів може виявитися так само непродуктивною, як і мала кількість; партія змушена нагадувати виборцям про вагомість рівномірного розподілу їхніх голосів за всіх кандидатів від тієї чи іншої партії.

5. Система партійно-представницького голосування є чимось середнім між мажоритарною системою відносної більшості та системою представницького голосування.

Виборці, подібно до принципу відносної більшості, переважно мають лише один голос, проте виборчі округи є багатомандатними, і виборці вибирають з-поміж партійних списків, а не з-поміж незалежних кандидатів. Партія, що перемагає, отримує всі мандати в окрузі, й усі прізвища кандидатів, занесених нею у список, вважаються обраними. Як і під час голосування за принципом відносної більшості, тут немає потреби здобувати абсолютну більшість голосів.

Цей різновид виборчої системи в окремих країнах використовують для забезпечення національно збалансованого представництва, оскільки вона дає змогу скласти список кандидатів, де представлені різні національності. У Лівані, наприклад, список кожної партії повинен складатися з представників усіх етнічних груп. У Сінгапурі одномандатні й багатомандатні округи.

В одномандатних округах депутатів обирають за принципом відносної більшості. Більшість парламентарів обирають у багатомандатних округах, відомих як округи групового представництва. У них обирають 3-6 депутатів за партійними списками та з-поміж незалежних кандидатів. Серед кандидатів у партійному чи груповому списку повинен бути принаймні один представник малайської, індійської або інших общин. Виборці вибирають з-поміж різних списків, маючи лише один голос. Хоча кожен виборець голосує лише раз, у більшості округів він обирає всіх представників від округу одним голосом.

Перевага системи партійно-представницького голосування полягає в тому, що вона проста у застосуванні, заохочує до зміцнення партій і дає їм змогу пропонувати змішані списки кандидатів з метою представництва інтересів меншин.

Суттєвий недолік цієї системи — одна партія може вибороти практично всі місця в парламенті, здобувши лише просту більшість голосів. Наприклад, на виборах 1991 р. у Сінгапурі правляча Народна партія дії набрала 61 % голосів і отримала 95 % місць у парламенті.

Цю виборчу систему сьогодні використовують лише шість країн — Джибуті, Ліван, Сінгапур, Туніс, Еквадор, Сенегал.