Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 17 серп. 2017

ЄВРОПАРЛАМЕНТ

Європарламент. Європарламент — представницький орган, який складається з представників народів держав, що об’єдналися у Європейське Співтовариство (ЄС).

Перші прямі вибори до Європарламенту відбулися 10 червня 1979 р. Однак реальне право брати участь у законодавчому процесі Європарламент отримав лише 1987 р., коли було вирішено, що представники урядів країн ЄС і безпосередньо Європарламент мають доходити згоди стосовно 2/3 питань, інакше відповідні закони ухвалюватися не можуть.

Повноваження Європарламенту: право на осуд, право на консультації, співробітництво й спільне рішення; право відмовляти у прийнятті до ЄС; право приймати бюджет; право на запити.

Кількість членів Європарламенту — понад 700. Від кожної держави-учасниці: Німеччина — 99, Франція — 87, Італія — 87, Велика Британія — 87, Іспанія — 64, Голландія — 31, Бельгія — 25, Греція — 25, Португалія — 25, Швеція — 22, Австрія — 21, Фінляндія — 16, Данія — 16, Ірландія — 15, Велике Герцогство Люксембург — 6.

Оскільки Ірландія, Польща та Чехія не ратифікували Лісабонсської угоди, що й завадило збільшити кількість депутатських місць до 785.

З 1979 р. вибори до Європарламенту відбуваються внаслідок прямого загального голосування за виборчими процедурами держав-учасниць. Термін повноважень Європарламенту — 5 років. Останні вибори до нього (сьомого скликання) відбулися поетапно 4—7 червня 2009 р., а передвиборна кампанія тривала три місяці. До складу Європарламенту було обрано 736 депутатів, а також 18 “спостерігачів”. Явка виборців була досить низькою: із 375 млн населення країн—членів ЄС лише 39 % взяли участь у виборах. Порівняємо: 2004 р. явка виборців становила 45 %. Із 27 країн активно голосували лише у Бельгії та на Кіпрі, бо в цих державах голосування обов’язкове.

Структура Європарламенту: президія (голова і 14 заступників; адміністрація (генеральний секретар і 7 головних управлінь); 21 комісія (голова і 3 заступники); політичні групи.

У ст. 191 Договору про заснування ЄС зазначено: політичні партії на європейському рівні є  вагомим чинником інтеграції в межах Співтовариства. Вони сприяють формуванню європейської ідентичності, вираженню політичної волі громадян ЄС.

Місця у керівних органах Європарламенту розподіляють пропорційно до чисельності фракції. Що чисельніша фракція, то більше представників вона буде мати у президії Європарламенту. У нинішньому Європарламенті 264 місця виборола правоцентристська Європейська народна партія (ЄНП), 161 — Партія європейських соціалістів (ПЄС), 80 — Альянс європейських лібералів і демократів (АЄЛД), 53 — Група “зелених” (Європейський альянс за свободу — (“Зелені” ЄАС), 35 — Союз за Європу націй (СЄН), 32 — Конфедеративна група європейських об’єднаних лівих (КГЄОЛ), 18 — Незалежні (Група за демократію), 93 — інші.

Останнім часом дослідники політичних інститутів країн Європейського союзу (ЄС) використовують поняття “дефіцит демократії”, аналізуючи висвітлення та задоволення центральних або місцевих інтересів різних соціальних груп і верств населення. Використання цього терміна відображає загальне й багатоаспектне невдоволення тим, як функціонує демократія на рівні ЄС. Отже, постанови вважають легітимними, якщо вони задовольняють певні процедурні вимоги: пряму чи непряму участь громадян завдяки виборам; перевірку та підзвітність творців політики.

Серед демократичних держав існує широка згода не лише з приводу цих питань, а й того, що делегування й об’єднання суверенітету зменшує можливості національних парламентів та громадян вимагати підзвітності національних творців політики.

 

У деяких державах-членах ЄС вважають, що надання повноважень прямо обраному Європарламенту — найкраще розв’язання проблеми дефіциту демократії. В інших стверджують: національні творці політики мають бути підзвітні лише національним парламентам, тому й відкидають пропозицію надати такі повноваження Європарламентові.