Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 17 серп. 2017

Від марксизму до популізму та відеополітики.

Дж. Сарторі.

Від марксизму до популізму та відеополітики.

            Місцеві вибори, які щойно завершились в Україні, поставили перед багатьма питання про пануючі в суспільстві настрої, про домінуючі політичні сили та про можливі варіанти наступного розвитку подій. Очевидно, що детальні характеристики суспільних процесів давати ще надто рано, але загальні контури політичного дизайну уже проглядаються. Як не парадоксально, але ряд відповідей на актуальні питання сучасного суспільного буття я відшукав у статті відомого американського політолога, професора Каліфорнійського університету  Дж. Сарторі “Дурна система і бездарна політика”, яка була написана ще у 1991 р. (International Journal of social sciences, 1991, № 129, Aug., p.437-461) і розділ з якої пропоную увазі читачів. Авторський переклад і коментарі Ю. Шведи. 

                                                        ***

         Кінець ідеології (мова йде про марксизм – Ю.Ш.), про яку я говорив раніше, означає, що її словоблуддя, прапори та барабани – в минулому. Однак люди за своєю суттю є істотами життєрадісними. І ідеологія офіційно може відійти, але притаманні їй пристрасті та неприязнь продовжують зберігатися. Тим паче, що поразка може підсилити приховану ненависть.

         Навіть якщо аргументи ідеології вже віджили, залишаються її інстинкти – і вони лише чекають слушного часу. Вони живі й повні сил. У що вони перетворяться і під якими прапорами відродяться? За відповіддю, думаю, не треба далеко ходити – лівизна” була й залишається найпривабливішим символом. Тому, що вона включає етику в сучасну політику. З цієї точки зору ліве” – добре для багатьох, а праве” – для одного.

         Насправді лівизна”, очищена від марксистських заклинань, здатна легко перевтілитися у явний популізм, прикрашений неприкритою демагогією. Якщо марксизм ще базувався на певних доказах (нехай і неправильних), то популізм – це насамперед шум. І я передбачаю, що ідеологія марксизму перетвориться у безформенний популістський радикалізм,   коли “лівому” буде надана найпростіша для hubris (з грец. – підлий – Ю.Ш.) справа – розвінчувати й більше нічого. Це пуста нестриманість, що переходить в безперервну агітацію.

         Слід відзначити й такий дивовижний факт. З часів другої світової війни ”жоден з експериментів у галузі редемократизації на розпочинався з перемоги лівих у загальнонаціональній виборчій кампанії”. Навпаки, будь-яка успішна редемократизація виходила від поміркованих партій”. Але чи слід цьому дивуватися? Причина, яка зумовлює перемогу чи нищівну поразку екстремістів, полягає, на мій погляд, у тому, що вони сліпо розпалюють ідеали”. А щоб уникнути біди її необхідно зрозуміти. При безперервній ескалації цілей це необхідно. У противному випадку чим більше ми намагаємося досягти відсторонених цілей, змінюючи їх одну за одною – тим рідше їх досягаємо.

         Тому, щоб політика була дійсно конструктивною, насамперед потрібен діалог. Наші успішні західні демократії зараз як ніколи нагадують джунглі. У тому сенсі, що кожен ”голос” (кожна група з достатньо сильними голосовими зв’язками) відстоює свої привілеї, тобто переваги для себе й при цьому наносить шкоду іншим (що одне й те ж); це джунглі, які переповнені учасниками суперечок, коли найголосніші голоси (а заборон тут немає)  постійно збиваються на критиканство, нападки та скигління.

         Усе це я веду до того, аби підкреслити наступне: критика також потребує критики. Конструктивний критицизм ставить перед собою насамперед позитивні, а не лише негативні завдання. Критика як самоціль, критика заради лише чистого задоволення приносить більше зла, аніж добра.

         Як довго це буде продовжуватися? Я не можу сказати. Але якщо справи підуть так і далі, то ми докотимося (у гіршому випадку) до популістського вихору, який сколихне суспільство і розбудить в політиці тигра. Декілька років тому, я придумав слово новатизм, маючи на увазі прагнення до новаторства будь-якою ціною. У політиці це поняття доповнюють (мною ж придумані) ще два інших терміни: ”againstism” (“завжди проти”) та “movementism” (“постійний рух”). Їх загальний зміст наступний: завжди проти всього. При цьому братія, яка їх сповідує безперервно капошиться у самій серцевині некерованого натовпу.

         Однак у цього шуму немає наразі голосових зв’язок, щоб виразити себе; ось тут і з’являється відеополітика. Засоби масової інформації та телебачення значно серйозніше впливають на політичні змагання, аніж ми це передбачали раніше. Воно наче пробуджує людей зі сну, ніби трясе їх за плечі, щоби вони як слід прокинулися.

         Революції у Східній Європі свідчать, що вони розвивалися мирно й не зустріли опору зі сторони телевізійного екрану. Спочатку глядачі бачили демонстрації, які легко можна було розігнати. Але як тільки, сидячи в себе вдома, вони виявили, що демонстрації не лише можливі, але й безпечні, вони тут же приєдналися до них. Коли ж перші сотні або декілька тисяч перетворились у сотні тисяч, саме тоді революція й перемогла. Телевізійний екран як міг заохочував та підтримував їх.

         Інша ж сторона медалі полягає у тому, що саме споглядання ще не дає поживи для розуму чи знання про те, що можна чи треба робити з побаченим. Світ у образах, який милостиво та за своїм вибором показує нам під виглядом новин телецензор, це віртуальний світ, швидше розважальний, аніж пізнавальний. Висвітлення подій у світі зводиться до показу пожеж, трагедій, смертей, бунтів та демонстрацій. І лише раціональна думка здатна захищати ворота і пояснювати те, що відбувається. Але навіть вона не в силах пояснити побаченого. Образ не може дати те, що дає слово.

         Суть тут в наступному: телебачення, у кращому випадку, піднімає проблему, а не вирішує її. Нас розбудили. І що далі? Візьмемо, до прикладу, бідність. Значна частина світу, мільйони людей страждають від злиднів. До появи засобів масової комунікації біднота покірливо мирилась із своїм становищем. Тепер біднота усе бачить й злидні для неї стали нестерпними. Як із цим впоратися? Виходити на вулицю, а потім влаштовувати нудний показ демонстрацій протесту по телебаченню? Звичайно ж, ні. Але саме цим нас і годує телебачення. Відеополітика може лише відобразити демократію демонстрацій та демократію протестів. Й нічого більше.

        

         Але якщо це так – то в найближчі роки нам слід очікувати неминучого – де більшою, а де меншою мірою – зростання примітивних запитів та відповідно суперобіцянок. А це зводить шанси хорошої політики та економіки фактично нанівець. Сподіваючись на те, що розкріпачене мислення пустить в хід раціональні думки, ми все ж повинні бути готовими до того, що все може погіршитися якраз перед тим, коли почнуться зміни на краще. Інфляцію найпростіше зупинити та ліквідувати, коли вона починає галопувати. Це ж стосується й усіх інших крайнощів: засоби лікування (зміни у політиці) приймаються важко доти, доки біль не стає нестерпним.

         Й саме ліберальна демократія є сьогодні єдиною прийнятною грою на нашій вулиці; але ми, звичайно ж, маємо право зіграти у цю гру погано.  Переосмислення демократії це тривала й суперечлива справа.  Те, що ми стоїмо на перехресті історії зовсім не означає, що в нас тут же з’являться свіжі думки і буде знайдений щасливий вихід. Я таким чином наче знову повертаюся до свого застереження, тобто пишу про те, що демократія як принцип легітимізації – це одне, а здійснення демократії – зовсім інше.

         Як ми можемо бути впевненими у тому, що, незважаючи на усі відступи та труднощі, демократичний дух часу все ж таки виведе нас до світлого царства? Запорукою остаточної перемоги, я вважаю, буде наступне. Все залежить від того, на що будуть орієнтуватися провідні демократії 90-х років. Давайте відкрито дивитись правді у вічі – освічені країни” самі зараз потрапили в шторм, який лише посилюється.

         Тому мій оптимізм базується на тому, що суспільне господарство змушене буде використовувати саме господарські установки й не допускати фінансових махінацій. Але навіть і в цьому випадку, зрозумівши, що в бездарної політики та економіки – одне й те ж рило”, ми не повинні забувати про те, що, коли ідеологія припинить своє існування, у що вона може перетворитись і якою при цьому буде політика.