Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

Нежіноче обличчя української політики або Виборчий марафон по українськи

         Про непересічну роль жінки у житті українського суспільства прийнято згадувати  особливо виразно напередодні т. зв. жіночих свят – Дня жінки, Дня матері, Дня закоханих. Саме тоді з уст сильної половини звучать натхненні слова на адресу чарівної статі як данина їхнім заслугам та непоказній жертовності. На честь української берегині у такі дні з високих державних трибун лунають здравниці й підіймаються тости. Однак після гучного застілля наступають будні, які повертають усіх учасників святкувань до суворих реалій, які вражають своєю сірістю і навіть… дикістю.

                            Нежіноче обличчя української політики

         Становище жінки в суспільстві стало сьогодні одним із визначальних критеріїв  демократичного розвитку суспільства, а боротьба за рівність жінок – однією з форм боротьби за демократію та соціальний прогрес. У 1995 році програма ООН ”Звіт щодо розвитку людства” запровадила для оцінки людського розвитку т.зв. гендерний індекс розвитку (GDI) та рівень гендерної довіри (GEM).

         Вони пропонують враховувати при оцінці розвинутості суспільства поряд з такими показниками як рівень та тривалість життя, доходи на душу населення, тривалість життя, рівень споживання та рівень освіченості також і забезпечення рівних можливостей для чоловіків та жінок, доступність та сфери зайнятості, участь жінок в управлінні та політиці.

         Незважаючи на те, що жінки складають половину всіх виборців, однак вони сьогодні непропорційно представлені на всіх рівнях влади та політичного істеблішменту.

         Між тим існує чимало поважних аргументів проти такого стану речей. По-перше, демократичне суспільство передбачає репрезентативну представленість основних соціальних груп в органах влади; хто зможе краще аніж самі жінки вирішити їх проблеми перебуваючи у владі; вважається, що жінки більш уважні до соціально-економічних та гуманітарних проблем суспільства; за своїм характером вони більш гнучкі та схильні до копромісів, аніж чоловіки. Крім того неучасть жінок у політиці та владі рівно вдвічі зменшує потенціал національної еліти – нація сама себе “обкрадає”.

         Можливо саме тому їх число в представницьких та урядових установах сучасних розвинутих держав постійно зростає, а жінки все частіше обіймають найвищі урядові посади. Про це свідчать хоча б імена таких видатних жінок-глав держав як Марія Естела де Перон (Аргентина), Віолетта де Чаморро (Нікарагуа), Корасон Акіно (Філіппіни), Агата Барбара (Мальта), Вайра Віке-Фрейберг (Латвія), Рут Дрейфус (Швейцарія), канцлер ФРН – Ангела Меркель, прем’єр-міністр Великобританії – Маргарет Тетчер, держсекретар США – Хілларі Клінтон, Кондоліза Райс та інші. 

         Ставлення до жінки в політиці є важливим показником гендерного паритету в суспільстві, індикатором його демократичності та розвинутості. Однак дані показники в Україні говорять самі за себе. Із часу проголошення незалежності представництво жінок у Верховній Раді України не досягло 10 %. За цим показником Україна серед аутсайдерів країн-членів Ради Європи.

         Про це свідчать дані про представництво жінок у Верховній Раді України:

1 cкликання

1990 (СРСР)

Мажоритарна виборча система

3 %

13 осіб

2 скликання

1994

Двотурова система

абсолютної більшості

   

3 скликання

1998

Змішана виборча система

5,7 %

25 осіб

4 скликання

2002

Змішана виборча система

8, 1 %

36 осіб

5 скликання

2006

Пропорційна виборча система

8,7 %

39 осіб

6 скликання

2007

Пропорційна виборча система

8,2 %

37 осіб

         Не кращим є і представництво жінок на вищих щаблях виконавчої влади. І хоча станом на 2005 р. 75,4 % державних службовців у країні були жінки, але першу категорію серед керівників-державних службовців мали 91,7 % чоловіків і лише 8,3 % жінок. Винятком у цій сумній статистиці можуть бути лише уряди Юлії Тимошенко, де окрім самого прем’єра, посаду міністра обіймала О. Білозір (2004-2005 рр) та Л. Денісова (2008-2009 рр.).

         Ці показники дуже показово корелюються з подібними показниками часів комуністичного СРСР. Так, якщо у складі населення СРСР в 60-70-х рр. жінок було близько 46 %, у складі КПРС їх було всього 20,9 %, у складі ЦК КПРС – 2,8 % і жодної жінки у складі найвищого політичного керівництва  - секретаріаті та Політбюро ЦК КПРС (!).    

         Скромним є представництво жінок і у складі нинішнього українського парламенту. Про їх політичне представництво свідчить наступна таблиця: 

Політична партія (блок)

Жінки-народні депутати

 

Кількість жінок-депутаток

Частка жінок-депутаток (%)

Партія Регіонів

            12

         6,9

БЮТ

            11

         7,1

НУНС

             7

         9,7

КПУ

             5

       18,5

Блок Литвина

            2

       10,0

        

                                      Виборчий марафон по-українськи.

         У рамках програми ООН ”Цілі розвитку тисячоліття” Україна брала на себе зобов’язання досягти до 2015 р. співвідношення жінок і чоловіків у органах влади (у тім числі представницької) на рівні не менш як 30 на 70.

         Вивчення питання та підготовка у разі потреби пропозицій щодо внесення змін до виборчого законодавства стосовно впровадження гендерних квот як тимчасових спеціальних заходів з утвердження рівності прав жінок і чоловіків передбачено Державною програмою з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві до 2010 р.

         У лютому 2008 р. Верховна Рада України прийняла за основу законопроект “Про внесення змін до деяких законів України” (щодо забепечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі), покликаний усунути дисбаланс між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати свої права.

         Новації полягають у пропозиції представляти у кожній п'ятірці виборчого списку чоловіків та жінок. Разом з тим нормами проекту не передбачено механізму реалізації запропонованих законодавчих новацій. Тому можна стверджувати, що зазначений законопроект має декларативний характер. Тому завдання забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків у виборчому процесі не втрачає актуальності й очевидно наявний світовий досвід у цій царині міг би бути успішно використаний і в Україні.

            Існує кілька різних способів забезпечення представництва жінок у парламенті. По-перше, у деяких країнах законодавчо визначають квоти, які передбачають, який мінімум місць у парламенті можуть займати жінки. Такі квоти існують у кількох країнах: Італії, де кандидатури жінок повинні становити до 50 % усіх кандидатур у виборчому бюлетені за пропорційною системою, Аргентині (30 %), Бразилії (20 %); їх планують запровадити в Індії на виборах до нижньої палати парламенту (Лок Сабхе). Такі квоти, здебільшого, застосовують як перехідний механізм з метою підготовки громадської думки до усвідомлення необхідності ширшого представництва жінок.

         По-друге, виборче законодавство може вимагати від партій висувати кандидатами певну кількість жінок. Так відбувається в системах пропорційного представництва у Бельгії й Намібії. В Аргентині існує додаткове положення, згідно з яким жінок повинні висувати на “прохідні” місця у списках. У Непалі 5 % кандидатів у одномандатних виборчих округах повинні бути жінками.

         По-третє, політичні партії можуть визначати власні неофіційні квоти для жінок – кандидатів на парламентських виборах. Це найпоширеніший механізм забезпечення активної участі жінок у політичному житті країни, який з різним успіхом використовують політичні партії в багатьох країнах світу. Лейбористська партія на виборах у Великобританії  в 1997 р. сформувала спеціальні тільки жіночі списки відібраних кандидатів, завдяки чому кількість жінок у парламенті збільшилася майже вдвічі з 60 до 119. На Тайвані та в інших країнах також резервують місця в парламенті для жінок.

         В Україні ці моменти не враховано увиборчому законодавстві, на основі якого відбуватиметься формування нового парламенту хоча цілком можливо було забезпечити квотування місць для жінок або на рівні вимог до партій, або до їх виборчих списків, або в парламенті. Можливим способом забезпечення представництва жінок було й створення специфічних виборчих умов для організацій, що працюють в інтересах жінок.

         Однак на сьогодні далі феміністичного третього тосту За жінок! український політикум так і не просунувся. Як у таких питаннях прийнято говорити – Без коментарів”.

         Ю. Шведа – політолог.

          RIA-Львів, № 24, березень 2012, с. 16-17.