Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

Джерімендерінг по-донецьки або Вибори як гра у піддавки

  Новий Закон про вибори народних депутатів України, який викликав так багато дискусій серед українського політикуму, всупереч сподіванням опозиційних романтиків – таки підписаний Президентом. Нещодавно під час спілкування з представниками українських ЗМІ глава держави позитивно висловився щодо прийнятого закону, назвавши виписані у ньому процедури формування вищого законодавчого органу держави - оптимальними. Питання лише в тім – для кого вони є такими?

                                      Оптимізація чи маніпуляція?

     Процес розробки певної моделі виборчої системи з метою цілеспрямованого впливу на політичну систему називається електоральною (виборчою) інженерією. Сутність її полягає в тому, що використовуючи певний набір елементів можна змоделювати виборчу систему таким чином, що вона задаватиме відповідні параметри для формування політичної системи.

  Зазвичай електоральна інженерія використовується для формування стабільної політичної системи у нестабільних суспільствах. Однак відомі й приклади, коли закони електоральної інженерії використовувалися правлячими політичними силами для отримання переваг під час виборів.

    Хрестоматійним прикладом цього є практика нарізки” у 1842 р. виборчих округів на користь представників своєї партії губернатором штату Массачусетс Джеррі, яка отримала назву джерімендерінг.  Ця практика також була успішно використана в 1993 р. у Кенії, де правляча партія -Африканський національний конгрес Кенії - прийшла до влади, отримавши на виборах підтримку лише 30 % виборців.

  Після прийняття Верховною Радою України нового закону про вибори народних депутатів України до вказаних прикладів цілком може приєднатись і Україна.   

Зрадники? Заручники об’єктивної неможливості!

  Виборча система незалежної України постійно була об’єктом експериментування законодавців. Під приводом необхідності вдосконалення процедури формування вищих органів влади в Україні були апробовані усі основні типи виборчих систем: мажоритарна (1994), змішана (1998, 2002), пропорційна (2006, 2007).

  При цьому незмінною тенденцією вдосконалення виборчого законодавства України ставало звуження прав виборців, зменшення кількості та прав суб’єктів виборів, ускладнення процедури формування та діяльності виборчих органів.

   Остання пропорційна система, яка була прийнята в 2006 році – представлялась як така, що ліквідує політичну анонімність влади і забезпечить її відповідальність перед виборцями. Одночасно стверджувалося, що даний тип виборчої системи покладе край впливу адміністративного ресурсу на перебіг виборчої кампанії, а відтак зробить самі вибори більш справедливими.

   Однак практика використання цього типу виборчої системи не виправдала сподівань, які на неї покладалися. Використання системи закритих партійних списків  привело до ще більшого відчуження виборців від народних обранців і шаленої корупції при формуванні виборчих списків. Депутатські повноваження отримані такою ціною, зрозуміло, використовувалися не на служіння інтересам народу, а на лобіювання своїх приватних (бізнесових) інтересів. 

   Ось чому необхідність реформування виборчої системи стала одним із основних політичних завдань порядку денного. З цим погоджувався увесь український політикум – як опозиція так і парламентська більшість.

   Основна вісь реформування виборчої системи спрямовувалась на зміну системи голосування з закритими списками на систему голосування з преференціями, при якій виборець мав би можливість вибирати не лише партію, але й кандидатів, внесених у партійний список. Виписаний в такий спосіб проект закону про вибори Ю. Ключковського пройшов експертизу та підтримку Венеціанської комісії.

    Проте парламентська більшість мала своє уявлення про реформування виборчого законодавства. Замість зміни системи голосування за закритими партійними списками регіонали запропонували повернутися до старої мажоритарно-пропорційної (змішаної) виборчої системи.

     Таким чином усе реформування звелося до повернення до виборчої системи зразка 1998 р. Ані Венеціанська комісія, ані суспільство не зрозуміли такого реформування. Цікавим цей досвід виявився лише для Президента Росії Д. Мєдвєдєва, який задумався чи не запровадити подібні реформи в Росії.

     Однак найнеочікуванішою у цьому процесі виявилась поведінка української опозиції, яка значною кількістю голосів підтримала даний законопроект! Таку єдність законодавців оцінив навіть В. Янукович заявивши: “Найголовніше – у Верховній Раді було досягнуто компромісу, і більш ніж 80 % народних депутатів підтримали цей законопроект”

    У теорії соціального вибору існує т.зв. теорема неможливості (теорема Ероу), яка говорить про неможливість створення процедури, яка б забезпечувала універсальні параметри ідеального вибору – звідси усі спроби створення ідеальної виборчої системи вважаються марними. Лише підпорядкованістю об’єктивним закономірностям соціального розвитку й можна пояснити діяльність політичної опозиції. Про зраду інтересів виборців і декларованих принципів, зрозуміло, – не може бути й мови!

                                      Конструктори Піррової перемоги.

    “Світова практика і тенденції,- зазначає В. Янукович коментуючи підписаний ним закон,- засвідчують, що 5 % є найбільш оптимальним, який стимулює різні партії ефективно працювати, і цей відсоток стимулює будівництво політичної системи”.

   Однак більшість експертів вважають повернення до змішаної виборчої системи відповіддю влади на катастрофічне падіння її популярності.

    Так, за даними соціологічної групи ”Рейтинг” якщо б вибори до Верховної Ради відбувалися в листопаді 2011 р. то серед тих, хто виявив бажання приймати у них участь – 22 % голосували б за Партію регіонів, 19,9 % - за Батьківщину”, 9,8 % - за Фронт Змін, 5,4 % - за комуністів, 4,7 % - за партію УДАР і 3,3 % - за “Свободу

   Абсолютно очевидно, що при збереженні пропорційної виборчої системи виборів створення парламентської більшості навколо Партії регіонів виглядає проблематичним – тому вона й пішла на зміну існуючих правил гри.

     Ці зміни були здійснені у напрямку забезпечення переваги правлячій партії за рахунок використання адміністративного ресурсу в мажоритарних округах. Розрахунок простий: у нинішніх умовах вести боротьбу за депутатський мандат в мажоритарних округах зможуть лише представники крупного капіталу. А вони якраз і є найвразливіші, а тому й найлояльніші до влади. Саме з них правляча партія буде добирати голоси, яких бракуватиме для формування парламентської більшості  (т.зв. тушки”).

    Досвід парламентських виборів 2002 р., коли за результатами виборів блок правлячих партій “За Україну! отримавши підтримку 11,77 % виборців та перемогу у 35 округах (проти 23,57 % і 70 мандатів опозиційної Нашої України”) зумів створити парламентську більшість – яскравий приклад ефективності такої тактики боротьби за владу.

  Однак нинішнім конструкторам виборчих систем не зайвим буде нагадати, що владаотримана в такий спосіб навряд чи буде користуватися авторитетом та підтримкою населення, і що маніпуляції з волевиявленням народу в 2004 р. привели до Помаранчевої революції.

   Тому перемога влади на парламентських виборах 2012 р., отримана такою ціною, цілком може виявитись… Пірровою.

         Ю. Шведа – політолог.

         Zaxid.net- 28.12.2011