Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Понеділок, 24 лип. 2017

КОНСТИТУЦІЙНІ ВІЙНИ “ДЕМОКРАТІВ” АБО СВЯТО, НА ЯКОМУ МИ ЧУЖІ!

Наближається чергове свято, яке відзначене червоним днем в українському календарі – День Конституції. Пересічний українець вже звик до різного роду святкувань, не надто задумуючись над глибинним підтекстом даної події. Відсутність хліба та роботи щедро компенсуються різними видовищами, а українські гречкосії все більше перетворюються у карнавальну націю. Очевидно, що й нинішнє свято буде належно вшановане, щоправда, мабуть під акомпонемент розмов про те, що Основний закон держави потребує нових Вашингтонів. Про вади діючої Конституції не говорить сьогодні хіба що лінивий. Незадоволеними нею виявились практично всі - від її гаранта до опозиції. При цьому кожен з них має свій варіант її вдосконалення і, що особливо важливо,  свою оригінальну (безумовно найдемократичнішу) процедуру прийняття. Біда лише  в тім, що за розмовами про покращення Основного закону, неозброєним оком видно непереборне бажання різних політичних сил перекроїти під себе систему влади. В цьому й полягає основна мета конституційних війн сучасних демократів”.  

         Нинішня Конституція – результат складного протистояння між різними групами політичної еліти тодішньої України – з однієї сторони Президента України Л. Кучми, а з іншої,- українського парламенту, очолюваного О. Морозом.

         Отримавши перемогу на президентських виборах, Л. Кучма одразу ж свою енергію спрямував на зміну існуючої системи влади. Власну концепцію організації державної влади він виклав у законопроекті від 4 жовтня 1994 р., який назвав конституційним законом про владу”. Саме навколо нього розгорілося основне протистояння в українському політикумі. Про те, що ця боротьба буде безкомпромісною розуміли усі. Недаремно на прес-конференції, присвяченій 100 дням перебування при владі Л. Кучма заявив, що готовий піти на будь-які компроміси з Верховною Радою, окрім ... питання про виконавчу владу”.

28 листопада 1994 р. Президент назвав майбутній закон малою Конституцієюй через два дні, після його підтримки Радою регіонів, надіслав проект закону на розгляд парламенту. При цьому він багатозначно заявив, що закон передбачає усунення Радянської влади в її існуючому варіанті”. 9 розділів і 56 статей внесеного Президентом законопроекту передбачали суттєве зміцнення президентської гілки влади. Президент, назвавши уряд козачком двох панів”, резервував за собою право призначення премєра та складу Кабміну, право розпуску парламенту, право видавати укази, неврегульовані законодавством, право накладати вето на закони, право оголошувати референдум. Депутатська група Реформиу своїй заяві назвала президентський законопроект першим кроком будівництва демократичного конституційного ладу”. Лідер КПУ П. Симоненко, критикуючи закон, все ж визнав його перспективним”.

         Щоб змусити Верховну Раду прийняти закон Президент вдався до погроз. На сесії парламенту 22 грудня 1994 р. він заявив: “...не можна виключати ситуації, коли Президент і Верховна Рада не дійдуть спільного рішення..., в такому випадку я буду змушений безпосередньо звернутися до народу для вирішення цієї проблемиі задля цього буде знайдено можливість провести референдум”. Цю ж ідею повторили керівник президентської прес-служби М. Дорошенко та керівник юридичної служби І. Тимченко. Однак це подіяло мало на парламентарів. Верховна Рада більшістю голосів таки не підтримала проект закону Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні”. Що однак, не означало завершення протистояння. Боротьба навколо закону про владу продовжувалась і далі.

27 лютого 1995 р. Л. Кучма заявляє, що якщо найближчим часом парламент буде неспроможний прийняти закон про владу, то для чого нам потрібна така Верховна Рада”.22 березня 1995 р. в інтервю Бі-Бі-Сі він зазначив: “Для економічних реформ потрібні політичні реформи, які я і намагаюся запровадити – без цього неможливо рухатися далі, через це більшість планів, які були проголошені в моїй промові в жовтні, залишилися поки що на папері, адже приватизація була практично заблокована...Інші рішення також під великим питанням, починаючи з землі, з реформ на селі... Це одна з головних проблем, бо якщо земля не буде товаром, то реформування також опиниться під великим питанням, а сама Україна не вийде з кризи. Я не виключаю можливості розпуску Верховної Ради, але тільки цивілізованим шляхом...

12 квітня 1995 р. у присутності Президента   відбулася нова презентація закону, на якій голова комісії з питань державного будівництва, діяльності Рад та самоврядування О. Стешенко назвав президентський законопроект неприйнятним і антидемократичним, а також таким, що веде до зміцнення авторитаризму”. Л. Кучма, образившись, залишив зал засідань парламенту. Після цього тиск на Верховну Раду значно посилився.

4 квітня секретар Ради національної безпеки України В. Горбулін заявив, що між законодавчою і виконавчою владами України може виникнути остаточний розкол через протиріччя при обговоренні закону про владу,” а голови обласних Рад, які були присутні при розгляді закону про владу, висловили готовність розділити з Президентом відповідальність за організацію соціально-економічного та державно-політичного життя”. До роботи було підключеноі голів міськрад. Далі розпочався регіональний пресинг. Тактика Президента включала в себе весь можливий арсенал засобів – тиск опитуванням, витік інформації від його співробітників та політичних союзників, а також демонстрацію готовності йти на компроміси при жорсткому відстоюванні своєї позиції.

10 травня 1995 р. на брифінгу в Адміністрації Президента України було повідомлено, що Л. Кучма має намір підписати Конституційний договір з народними депутатами, які підтримують його реформаторський курс”. Інше джерело, цитуючи Президента, називає такий шлях останнім шансом знайти порозуміння з Верховною Радою”.

25 травня 1995 р. з пропозицією провести референдум виступає голова ДемПУ В. Яворівський, який заявив, що готовий скласти з себе депутатські повноваженняоскільки закон про владу фактично вже провалений; якщо його не буде прийнято, то вже в травні Кучма має ініціювати референдум про довіру Верховній Раді та Президенту України”, а демократичні сили мають бути разом з Президентом”.

Л. Кучма заявив, що позитивно ставиться до ініціативипідписання Конституційного договору між Президентом та деякими фракціями Верховної Ради, яка виходила від депутатів фракцій Реформи”, “Державність”, “Центрта Єдність”. Пропозиція про такий договір була висловлена народним депутатом О. Лавриновичем. Депутат і майбутній представник Президента у парламенті Р. Безсмертний зазначив, що “Конституційний договір... передбачається підписати в урочистій обстановці в Маріїнському палаці...О. Морозодразу ж заявив про “недійсність” майбутнього договору, якщо його не підпише конституційна більшість парламенту.

31 травня 1995 р. Президент України виступив із зверненням до українського народу, в якому зокрема сказав: “Шановні співвітчизники, ви наділили мене повноваженнями, тому саме до вас я звертаюся...Політичне протистояння гілок влади неприпустиме в умовах руйнації економіки, занепаду інтелектуального та духовного життя, наступу злочинності, а головне, коли значна частина наших громадян опинилася в стадії зубожіння... Хто б не переміг у цьому нездоровому змаганні – народ програє, бо марно витрачається час, державна енергія, необхідна для стабілізації економіки, суспільства загалом, покращення життя людей, використовується не на благородні цілі – розуміння цього завжди було і буде основою позиції Президента. Справа не в особистостях, а в недосконалій системі організації влади... Політична війна йде між нерозподіленими функціями владних інституцій...Державно-політична реформа неминуче має відбутись в Україні... Без розподілу повноважень між законодавчими та виконавчими органами державної влади, без створення дієвої виконавчої вертикалі, без чіткого визначення, хто і за що відповідає, ми і далі будемо тупцювати на місці...Президент не претендує на функції законодавчої влади – він хоче мати лише ті повноваження, які природно властиві виконавчій гілці... Рішень, які б змінили ситуацію на краще, немає і бути не може, бо Верховна Рада   у складі понад 400 депутатів обєктивно нездатна до безпосереднього управління Україною... Я лише хочу, щоб влада була владою... Президент не вдасться до силових методів вирішення конфлікту і не допустить також таких дій з боку будь-яких сил... Якщо не подолати конфронтацію, то попереду ще гірші наслідки.

Президент оголосив також про рішення провести всеукраїнське опитування населення щодо довіри Президенту та Верховній Раді Українита підписав указ, яким постановив провести таке опитування 28 червня 1995 р. Він призначив головою Центральної комісії з проведення опитування заступника міністра юстиції М. Хандуріна. 1 червня 1995 р. Верховна Рада України приймає постанову, якою накладає вето на указ Президента, як такий що суперечить Конституції і законам України (252 – за”, 9 - проти”).

Демонструючи серйозність своїх намірів 1 червня 1995 р. прес-служба Президента оприлюднює заяву, у якій підтверджує чинність указу Президента, а вже 3 червня 1995 р. – відбувається перше засідання Центральної комісії з проведення опитування громадської думки. 6 червня 1995 р. одразу три депутати Верховної Ради України – В. Шишкін, В. Корнелюк та Ю. Іоффе – заявляють у пресі, що Президент відмовиться від опитування, “якщо Конституційний договір буде підтримано на засіданні Верховної Ради... більшістю голосів”. 7 червня Верховна Рада України 240 голосами зата81 протипри 8 тих, що утримались, та 20 тих, що не голосували, прийняли Конституційний договір. Наступного дня в Маріїнському палаці відбулася процедура його урочистого підписання.

Президент Л. Кучма констатував тоді: “Бажане для всього суспільства розмежування двох гілок влади, примирення стало реальністю... Я свідомий, що відповідальність Президента перед суспільством тепер значно зростає”. Тепер може скластися безпрецедентна в історії України ситуація, коли Президент та уряд будуть мати в союзниках більшість у парламенті”. Президент Л. Кучма отримав владу до якої прагнув. Законодавча влада втратила вплив на кадрові призначення в уряді. Він оприлюднив свої нові укази, першим з яких він відмінив проведення 28 червня 1995 р. опитування громадської думки про довіру Президенту та Верховній Раді України. Другий указ стосувався призначення Є. Марчука премєр-міністром України.

Після отримання цієї перемоги дана тактика з таким же успіхом була застосована Президентом для прийняття Конституції України, куди були перенесені основні положення Конституційного договору. Пізніше екс-глава Адміністрації Д. Табачник визнавав: що якби саме Адміністрація Президента не створювала такого потужного політичного напруження навколо Конституційного договору в 95-му, проекту Конституції у 96-му,- ці документи ніколи б не були прийняті”.

Політичну лінію Президента України – тиск референдумом і погрози розпустити парламент – важко назвати демократичною. Пізніше сам Л. Кучма назвав свій крок “не зовсім коректним” з його боку “стимулом”. Можна вважати досить гіпотетичним твердження про те, що Верховна Рада України прийняла б Конституцію без такого тиску, однак факт залишається фактом: у бажанні добитися бажаного результату Президент України перейшов межі прийнятих демократичних процедур. І тим не менше 22 лютого 1996 р. услід за В. Черчіллем, Г. Труменом, В. Гавелом та далай-ламою він був удостоєний “Премії Свободи” від відомої громадської організації “Дім Свободи”.

Чи слід дивуватись сьогодні, що прийнята в такий спосіб Конституція так і не стала інструментом демократизації авторитарного суспільства, виховання, а головне захисту вільних громадян? Чи не варто на цьому прикладі задуматись новітнім демократам про наслідки соціальних експериментів, спрямованих на радикальну демократизацію суспільства? Благими намірами, - як говориться у Святому письмі,- вимощена дорога до пекла! Так свого часу, спираючись на всенародне волевиявлення, Бонапарт запровадив для себе посаду імператора Республіки!

Чи виправдала Конституція ті сподівання, які покладались на неї? Складне питання, на яке немає однозначної відповіді. Однак впевнений, що її критики повинні мати на увазі, що існуючі сьогодні суспільно-політичні проблеми слід шукати не в самій Конституції, а, насамперед у ставленні до неї. Доки Конституція буде не Основним законом життя держави, кожного чиновника, рядового громадянина (від Президента до безробітного), а інструментом боротьби за владу різних бізнесово-політичних груп - доти вона буде лише псевдодемократичною бутафорією, а день її прийняття – святом для тих, кому вона відкриває доступ до влади. То до чого ж тут ми на цьому чужому святі