Статті

Лев Кошулинський проти лиса Садового

2015-11-12T07:14:49Z

Спроба начерку психологічного портрету на тлі політичного протистояння

Класики теорії елітаризму виділяли два типи еліти, яка керує масами – еліта левів та еліта лис. Перший тип еліти характеризується прямолінійністю та безкомпромісністю, другий – гнучкістю та конформізмом. Перший тип – характерний для стабільного, другий – для змінного та непрогнозованого середовища. Час, який пройшов з моменту формування цієї класичної типології підтвердив її життєвість. Тому сьогодні, оцінюючи представників сучасної владної еліти, ми умовно зіставляємо її з цими двома ідеальними типами – левами та лисами.

Фарбований лис чи політик-популіст?

Андрій Садовий – класичний приклад політичного лиса. Він цілковито невиразний ідеологічно. Аби не пов’язувати себе з певними ідеологічними принципами, він, зазвичай, дотримується дуже загальних та аморфних світоглядних позицій.

Він або неідеологічний прагматик (центрист) або християнський мораліст. І перше й друге дає йому можливість певного позиціонування у системі політичних координат, але цей простір настільки широкий, що безболісно дозволяє йому без зайвих зусиль змінювати свої погляди в потрібний час практично в протилежному напрямку.

Для нього світогляд та переконання – речі функціональні, ними варто послуговуватися, якщо вони дають користь, і їх позбуваються або змінюють, якщо – ні. Загалом його світоглядне кредо – відсутність будь-якого чітко окресленого світогляду. Виправданим і цінним є усе, що гарантує результат. Усе, що не наближає до мети, – це зайва ноша!

Така світоглядно-ідеологічна невиразність дає йому можливість бути своїм для патріотично налаштованих галичан і одночасно не створює перепон: ані ідеологічних, ані ментальних – для спілкування із представниками іншого світоглядного поля. Така “страусина позиція” трактується ним, як вершина “хлопської мудрості”, яка, на його думку, дає можливість перехитрити усіх й добитися конкретних результатів на свою користь.

Він завжди є таким, яким його хоче бачити той, від кого він залежить. Він готовий розмовляти із співрозмовником російською і гучніше за усіх кричати “Хто не скаче-той москаль!”, готовий знаходити точки дотику як із сепаратистами, так і з націоналістами. Він має аргументи для борців з корупцією і одночасно є її учасником та організатором.

Він намагається виглядати інтелектуалом і лібералом, але явна нестача системної освіти й знань змушує його компенсувати це… носінням окулярів та колекціонуванням дипломів про вищу освіту. Він не розуміє і зневажає інтелектуалів саме через те, що відчуває їх недосяжність. Останні не надто цінують і його. Через те його оточення, як і очолювана ним партія – армія слухняних солдатиків без власної позиції і волі, готова виконувати будь-які накази свого начальника. Аби тільки платили. Як відомо, хто платить, той і замовляє музику!

Попри те, що він намагається стати політичним лідером. Лідерство його засноване не на особистих якостях та здібностях, а суто на посаді та ресурсах. Він хоче слави, але боїться бути першим! Він боїться публічності. Він актор другого плану. Майстер інтриг та закулісних комбінацій. Поруч із ним завжди повинен бути Хтось, що його прикриває, захищає, веде й одночасно бере відповідальність на себе, віддаючи лаври слави йому. Камікадзе, що готовий вмерти за свого імператора!

Він не здатний працювати системно та стратегічно. Він майстер експромту. Герой миті, який швидко спалахує і швидко згорає. Рутинна робота його гнітить. Він завжди у пошуку чогось нового – атракційного, нечуваного та небаченого. Можливо в попередньому житті він був Нероном, який любувався красою полум’я підпаленого ним Риму.

Він боягуз. Він боїться свого оточення, яке вважає таким, що зазіхає на його імперію. Серед його найзапекліших конкурентів – люди, які у свій час були до нього дуже близькими. Навколо себе він вибудовує команду не професіоналів, а тих, що готують для нього “теплу ванну”, працюють над його сценічним образом – іміджмейкери, спічрайтери, стилісти. Для нього політика – це не праця, а вистава, п’єса, перформенс, “мильна опера” з переслідуваннями, втечами і пострілами і, звичайно ж, з love story.

Він зразковий сім’янин та християнин, але не ортодокс. Він готовий служити Богу і Мамоні. Йому ближчим за духом є, очевидно, протестантизм. Звідси його постійне протистояння із традиційною церквою. У боротьбі за народні симпатії він вбачає серйозного конкурента, а тому й воює із нею доступними йому методами.

Він людина заможна. Але зароблені ним статки мають не продуктивну, а спекулятивну основу. Він не сіяв і не жав. Не виробляв ані товарів, ані послуг, тим паче – технологій. Він успішний спекулянт. Торговець людськими ілюзіями. І це також позначилося на його психології. З повітря можна робити цілком конкретні гроші! Людські проблеми та надії можна вигідно для себе конвертувати!

Він тонко відчуває настрої мас і вміє вдало на них зіграти. Підігрує йому у цьому його власна інформаційна імперія – український Голлівуд – фабрика мрій. Мабуть відомий драматург Станіславський, спостерігаючи за його грою, вигукнув би: “Який вмирає актор!” і “Який народився популіст!”, – з іронією та сумом продовжили б ми.

Політичний лев – врятувати рядового Райана!

Руслан Кошулинський – політичний лев. У нього струнка шкала світоглядно-ціннісних орієнтацій, яку він скоріше відчуває аніж раціонально вибудовує. Визначивши себе в рамках цієї системи цінностей він швидше змінить навколишній світ, аніж свої підходи до нього.

Для нього світоглядні цінності – дороговкази по життю. Світ недосконалий, якщо він відходить від цих цінностей. Люди нещасні, які не можуть пізнати істинної суті речей.

Для нього власний ідеал – це альфа і омега, а не рукавички, які одягають лише тоді, коли йде дощ. Його віра інтеграційна. Вона стосується не лише політики, але й сприйняття світу загалом.

Озброєний вірою – він не знає сумнівів. Для нього важливий не сам результат – а процес. Варто спочатку втягнутися у бій – а потім буде видно. У цьому сенсі він авантюрист – бачу ціль – не бачу перешкод!

Він впевнений у собі – адже він озброєний знанням істини, а тому усі інші для нього “чужаки”, до яких він ставиться із певною пересторогою.

Він воїн, який переконаний, що захист – Батьківщини, сім’ї, ідеалів – є звичною справою мужчини. Він солдат, оскільки готовий належно виконувати свій обов’язок там, де його закинула доля. У минулому житті він був рядовим Раяном, якого рятувала вся країна – не заради нього самого, а заради торжества ідеалів гуманізму.

Він зовні простуватий. Швидше готовий слухати аніж виступати. Й саме це дозволяє групуватися навколо нього амбітним та різноплановим людям. Кожен з них розуміє, що має особистий простір для реалізації власного потенціалу й захищений від кон’юнктурних впливів зовні.

Він лідер, але не як функція посади чи ресурсу, а як функція ситуації. Він не якесь там унікальне цабе, а лиш той, що виявився в потрібний час і в потрібному місці. Заради посади не розштовхував нікого ліктями, не інтригував, не влаштовував промоакцій. Доручили керувати парламентом – керував. Закінчилась каденція – зібрав речі пішов на війну. Він завжди при ділі – там, де найбільше потрібний.

Він радикал, звідси і його партійна належність. Але радикалізм його не пафосний, не епатажний, не награний. Він поганий актор, але до нього не страшно повернутися спиною. Заради свого особистого рейтингу він не кидатиме гранатами із-за чужих плечей й не лякатиме дітей по садочках. У тривожні часи Майдану не піарився на сцені, але виносив із бою поранених.

У нього загострене почуття справедливості, яке для нинішньої політичної еліти швидше недолік аніж доблесть. Але саме воно робить його унікальним та затребуваним політиком.

Спокійною ходою, без зайвого галасу та постановочних ефектів, він обійшов на мерських перегонах куди талановитіших та заможніших акторів! Для багатьох виборців, замучених хаосом постійних змін та «показ ушної» метушні, він став уособленням давно очікуваного спокою. Сила і спокій – головні достоїнства політика-лева.

Він є таким, яким є, і не надто схильний “вживатися” у виграшний політтехнологічний образ – суперполітика чи господарника, тим паче інтелектуала-всезнайка. Але знайомлячись із ним поближче, люди розуміють, що він не віртуальний, а справжній. Що він один із них. Що йому можна вірити.

P.S. Стадо баранів, яке очолює лев, перетворюється у відважних хижаків, зграя левів, яку веде баран, обертається в тупих овець. Ким себе бачать львів’яни – покаже найближча неділя!

Юрій Шведа, політолог.

Політичний лис у місті левів. Спроба начерку політичного портрету Садового

2015-11-08T17:46:08Z

ПОЛІТИЧНИЙ ЛИС У МІСТІ ЛЕВІВ

Спроба начерку психологічного портрету Садового

Андрій Садовий – класичний приклад політичного лиса. Він цілковито невиразний ідеологічно. Аби не пов’язувати себе з певними ідеологічними принципами він зазвичай дотримується дуже загальних та аморфних світоглядних позицій.

Для нього світогляд та переконання – речі функціональні – ними варто послуговуватися якщо вони приносять користь і їх позбуваються або змінюють якщо – ні. Загалом його світоглядне кредо – відсутність будь-якого чітко окресленого світогляду. Виправданим і цінним є усе, що приносить результат. Усе що не наближає до мети – обуза!

Така світоглядно-ідеологічна невиразність дає йому можливість бути своїм для патріотично налаштованих галичан і одночасно не створює перепон, - ані ідеологічних ані ментальних,- для спілкування із представниками іншого світоглядного поля. “Страусина позиція” трактується ним як вершина “хлопської мудрості”, яка, на його думку, дає можливість перехитрити усіх й добитися конкретних результатів на свою користь.

Він завжди є таким яким його хоче бачити той – від кого він залежить. Він готовий розмовляти із співбесідником російською і гучніше за усіх кричати “Хто не скаче-той москаль!”, знаходити точки дотику як з сепаратистами так і з націоналістами. Він має аргументи для борців з корупцією і одночасно є її учасником та організатором.

Останні не надто цінують і його. Через те – його оточення – як і очолювана ним партія – армія слухняних солдатиків без власної позиції і волі, готова виконувати будь-які накази свого начальника – аби тільки платили. А як відомо хто платить – той і замовляє музику!

Попри те, що він намагається стати політичним лідером – лідерство його засноване не на особистих якостях та здібностях, а виключно на посаді та ресурсах. Він хоче слави, але боїться бути першим! Він боїться публічності. Він актор другого плану. Майстер інтриг та закулісних комбінацій.

Поруч із ним завжди повинен бути Хтось, що його прикриває, захищає, веде й одночасно бере відповідальність на себе – віддаючи лаври слави йому. Камікадзе, що готовий вмерти за свого імператора!

Він боягуз. Він боїться свого оточення, яке вважає таким, що зазіхає на його імперію. Серед його найзапекліших конкурентів – люди, які у свій час були до нього дуже близькими. Навколо себе він вибудовує команду не професіоналів, а тих, що готують для нього “теплу ванну”, працюють над його сценічним образом – іміджмейкери, спічрайтери, стилісти. Для нього політика це не праця – а вистава, п’єса, перформенс – “мильна опера” з переслідуваннями, втечами і пострілами і… звичайно ж з love story.

Він зразковий сім’янин та християнин, але не ортодокс. Він готовий служити Богу і Мамоні. Йому ближчим за духом є, очевидно, протестантизм. Звідси його постійне протистояння із традиційною церквою. У боротьбі за народні симпатії – він вбачає у ній серйозного конкурента, а тому й воює із нею доступними йому методами.

Він людина заможна. Але зароблені ним статки мають не продуктивну, а спекулятивну основу. Він не сіяв і не жав. Не виробляв ані товарів ані послуг тим паче технологій. Він - успішний спекулянт. Торговець людськими ілюзіями. І це також позначилося на його психології. З повітря можна робити цілком конкретні гроші! Людські проблеми та надії – можна вигідно для себе конвертувати!

Він тонко відчуває настрої мас і вміє вдало на них зіграти. Підігрує йому у цьому його власна інформаційна імперія – український Голлівуд – фабрика мрій. Мабуть відомий драматург Станіславський, спостерігаючи за його грою, вигукнув би: “Який вмирає актор!” і “Який народився популіст!”,- з іронією та сумом продовжили б ми.

Ю. Шведа – політолог.

“НАРОДНИЙ КОНТРОЛЬ”: ПОПУЛЯРНІСТЬ НА ХВИЛІ...МИЛЬНИХ ОПЕР

2015-09-28T20:39:43Z

“НАРОДНИЙ КОНТРОЛЬ”: ПОПУЛЯРНІСТЬ НА ХВИЛІ …

МИЛЬНИХ ОПЕР

“Критика також потребує критики. Конструктивний критицизм ставить перед собою насамперед позитивні, а не лише негативні завдання. Критика як самоціль, критика заради лише чистого задоволення приносить більше зла, аніж добра.”

Дж. Сарторі. “Від марксизму до популізму та відеополітики”.

***

Наприкінці червня відбувся з’їзд чергової української партії «Народний контроль». За даними Єдиного реєстру громадських формувань, 13 березня 2015 року було партію було зареєстровано під досить дивною і складною назвою «Громадський рух «Народний контроль». Очолив партію народний депутат Дмитро Добродомов який обирався до ВР по мажоритарному округу №115 (Сихівський район Львова).

Серія 1. В Америці – Обама, у Львові – Добродомов!

Партія повстала з однойменної громадської організації, формування якої народний депутат почав значно раніше, використавши при цьому назву популярної передачі, ведучим якої він був тривалий час на телеканалі ZIK (Західно-українська інформаційна корпорація, власником якої вважають “олігарха” П. Димінського).

Діяльність незалежного журналіста з передачею, яка так безкомпромісно викривала корупційну діяльність чиновників в часи дрімучого авторитаризму у багатьох спостерігачів викликала здивування, яке пояснювалось впливовістю “патрона”, а у звичайних глядачів – щире захоплення. Чи варто дивуватись тому, що на тлі жорсткої цензури ЗМІ, переслідувань журналістів телепередача “Народний Контроль” та її ведучий стали надзвичайно популярними.

Щоправда вже тоді звучали поодинокі звинувачення на адресу телеведучого в упередженості, замовному характері передачі й навіть у тому, що буцім-то за певну винагороду можна було уникнути журналістського розслідування, які звичайно ж списувалися на плітки ображених. Практичний ефект від цих розслідувань був нульовим, але виступала згадана передача хорошим прикладом існування “свободи слова” у ЗМІ й потужним збудником громадської думки мешканців регіону.

Важко порахувати комерційний ефект такого телепроекту для каналу, а от політичний - цілком очевидний. Автори ідеї таким чином отримали поважний інструмент впливу на громадську думку, а сам телеведучий став уособленням безкомпромісної боротьби з корупцією – таким собі місцевим комісаром Катані.

Як результат журналіст з російським прізвищем Добродомов у націоналістичному Львові обирається народним депутатом, здобуваючи перемогу у одного з найближчих соратників В. Ющенка – Івана Васюника!

І відбувається це в окрузі – де більшість виборців становлять не т.зв.“асвабадітєлі”, а вихідці з навколишніх сіл, які ще вчора чуть не стопроцентно голосували за “Свободу”! Дивуйся після цього що Америка проголосувала за чорношкірого Обаму.

Cерія 2. Львівський Шустер!

Здавалося, що далекоглядності місцевих олігархів можна лише подивуватися! Досягли вони справді неможливого! Тепер відкриваються нові можливості для подальшої співпраці. Однак… дуже скоро між корпорацією ZIK та її колишнім генеральним продюсером виникли серйозні протиріччя.

Як наслідок – телепередача “Народний контроль” та її ведучий пішли з ZIKу й почали виходити на державному телевізійному каналі. Це викликало обурення у керівництва медіа-холдингу. У поширеній ними заяві говорилось: «Колишній гендиректор телеканалу Дмитро Добродомов та його прибічники для досягнення своїх політичних цілей намагаються використати назву відомого журналістського проекту, створеного телеканалом ZIK. Медіа-холдинг ZIK вважає це шахрайством і прихованим рейдерством”.

З метою захисту своїх прав і притягнення порушників до відповідальності керівництво ZIKу звернулося у правоохоронні органи. Останні розпочали досудове розслідування за ознаками правопорушення передбаченого ст. 229 ККУ (Незаконне використання товарного знаку).

Проте, як скаржаться ображені представники “галицького Берлусконі” слідство проводиться надзвичайно повільно, підозрювані не те що не покарані, але й навіть не допитані (дивний факт зважаючи на те як ретельно завжди намагаються розслідувати подібні факти правоохоронні органи за заявою таких позивачів).

На відповідь від НК не довелося довго очікувати. У поширеній ними заяві сказано: “Днями сайт інформаційної агенції ZIK оприлюднив анонімну заяву (вона підписана структурою, якої не існує юридично, й, очевидно, у такий спосіб уникає відповідальності за свої слова), в якій зазначені безпідставні та юридично нікчемні звинувачення на адресу «Громадського руху «Народний контроль» та його засновників – народного депутата України Дмитра Добродомова та керівника ГО «Громадський рух «Народний контроль» Андрія Мисика. Єдина правда в «анонімці» – після обрання народним депутатом України Дмитро Добродомов більше не має жодного стосунку до медіа-холдингу ZIK, де раніше займав посаду генерального директора.

Щодо того, з ким асоціюється програма «Народний контроль», яка певний час виходила в ефірі ZIKу, повідомляємо наступне: ініціатором і співвиробником телепроекту була ГО «Громадський рух «Народний контроль», утворена раніше, аніж на ZIKу зʼявилася програма журналістських розслідувань, автором та ведучим якої був саме Дмитро Добродомов. Зважаючи на це, державна служба інтелектуальної власності України видала Дмитру Добродомову Свідоцтво про реєстрацію авторських прав №58886 на телепередачу «Народний контроль». А голова ГО «ГР «Народний контроль» Андрій Мисик отримав Патент цієї ж організації за номером 29435 на логотип програми, який використовується у всій візуальній продукції «Народного контролю». Амінь!

Cерія 3. Хвіст виляє собакою

Це протистояння тривалий час було темою топ-новин! У своїх численних коментарях активісти НК не упустили наголосити – що усі атаки на них – це результат їхньої принципової позиції, помста за небажання прислуговувати олігархам! “…брудна гра проти «Громадського руху «Народного контролю» відбувається на замовлення політичних сил,- говориться у заяві НК,- які після подій останнього часу опинилися в глибокому «політичному офсайді» та яким український народ показав «червону картку» і що “спроба кинути бодай якусь тінь на репутацію «Народного контролю» виникла у час, коли громадський рух переростає у широку платформу для обʼєднання постмайданівських середовищ, громадських активістів, волонтерів”.

При цьому у дусі обраного жанру НК не забув акцентувати на тому, що колишній генеральний директор ZIKу І. Дедишин був депутатом Львівської міськради за списком Партії регіонів (наче б випускаючи свої передачі на ZIKу вони про це не здогадувалися!).

Численні запитання про те, а звідки ж у новоствореної партії стільки коштів на рекламу (за оцінками фахівців її вартість становить не менше аніж 100 тис. дол в місяць!), партійну пресу, хто є промоутером частих виступів Д. Добродомова на ток-шоу в С. Шустера – залишилися без відповіді. Вони лише заважають “розігрітим” телеглядачам спостерігати за боротьбою комісара Катані з мафіозним спрутом. А тому шоу буде продовжуватися!

У перерві між серіалами на з’їзді партії НК прийнято рішення про її участь у місцевих виборах і головно… про балотування лідера партії на посаду міського голови Львова!

Думаю, що з огляду на те, що тема боротьби з корупцією та олігархами є такою актуальною напередодні виборів і так правильно “поставлена” у діяльності новоствореної партії - у нинішнього мера Львова А. Садового з його Самопоміччю – появився серйозний конкурент! Утопія – скажете ви? Передивіться фільм “Хвіст виляє собакою” (Wag the Dog).

Далі буде…

P.S. Головні герої фільму актори Де Ніро і Хоффман погодились зніматись у фільмі без визначеного наперед гонорару – лише за відсоток від прокату. Вони не прогадали – в американському прокаті фільм окупився тричі! Усі задоволені – і режисери і актори і… глядачі. Перші – гонорарами, другі – отриманими враженнями.

Ю. Шведа – політолог у ролі кінокритика.

З'їзд БПП – з'їзд "партії влади"

2015-09-27T09:53:55Z

З'їзд БПП – з'їзд "партії влади"

Як усе починалося

16 вересня 2015 р. у Києві в приміщенні Мистецького Арсеналу відбувся 3 етап XII з'їзд президентської партії "Блок Петра Порошенка - Солідарність" (БПП "Солідарність").

Цікаво, що в цьому ж приміщенні рік назад свій передвиборчий з'їзд проводила партія Народний Фронт (НФ), яка отримала на виборах за пропорційною їх частиною перше місце. Можливо саме це визначило місце проведення з'їзду БПП.

Попри очікування – з'їзд "партії влади" мало був схожий на такий. У просторому залі зібралося не більше 200 учасників. Якщо б не логотипи партії Президента, можна було б подумати, що тут відбувається з'їзд якоїсь дрібної регіональної політичної сили. Цей мінімалізм особливо кидався у вічі на фоні з'їздів інших провідних політичних сил, які збирали по декілька тисяч учасників.

З усіх голів обласних адміністрацій на з'їзді були присутні лише три – Одеської, Закарпатської та Луганської областей.

Щоправда в частині організації з'їзду його організатори залишилися вірними вже усталеним традиціям демократичної влади – у зв'язку з неможливістю М. Саакашвілі прибути на партійний з'їзд в заявлений час – його відкриття перенесли на три години!

Лідер партії чи "весільний генерал"?

Цікавим моментом, на який звернули свою увагу численні спостерігачі – особа ведучого з'їзду. У зв'язку з тим, що вкінці серпня партія "Солідарність" об'єдналась з партією УДАР, й об'єднану партію очолив міський голова столиці – В. Кличко – йому б і належало вести з'їзд своєї партії! Однак…

Те, що партію Президента очолює Віталій Кличко, на з'їзді практично не відчувалося. Модератором заходу традиційно був – голова політвиконкому та керівник парламентської фракції партії - Юрій Луценко. Мер Києва вийшов на сцену перед членами своєї партії лише один раз для того аби наголосити на важливості об'єднання у такий непростий для країни час.

Аналіз подій останнього часу вказує на те, що В. Кличка швидше тримають за "весільного генерала" аніж за повноцінного голову партії та партнера по коаліції. На це переконливо вказує низка наступних фактів:

Побажання В. Кличка висловлене ним публічно напередодні об'єднання аби у назві нової партії зберегти колишню назву – УДАР- так і не було почуте. Хоча напередодні об'єднання один із найближчих соратників мера Києва Павло Рябікін говорив, що після об'єднання єдина партія буде називатися – УДАР БПП.

За характером відповідей В. Кличка на питання про процеси, що відбуваються між Солідарністю та Народним Фронтом – виглядає на те, що про їх характер та прийняті рішення самого лідера партії лише інформують.

І насамкінець, дуже виразним є і той факт, що у складі т.зв. Стратегічної ради партії (7 осіб) ввійшли лише представники Солідарності та НФ.

Усе найкраще в державі – це "Cолідарність"!

З програмною промовою на з'їзді партії виступив голова політвиконкому партії – Юрій Луценко.

До позитивних моментів діяльності своєї політичної сили Ю. Луценко відніс:

- політику, спрямовану на збереження та об'єднання країни,

- зусилля спрямовані на відродження та зміцнення української армії,

- децентралізація та розвиток місцевого самоуправління,

- створення нової поліції та антикорупційних органів.

Загалом промова партійного керівника була витримана у дусі – "Усе найкраще в державі – це "Солідарність"!

Хоча сам же Ю. Луценко визнав, як погано, коли місцеві вибори перетворюють в пікеровку обіцянками загальнонаціонального рівня (армія та зовнішня політика замість каналізації та доріг) з'їзд Солідарності не став виключенням в цій порочній практиці.

Справжні "зірки" з'їзду БПП

Головною зіркою з'їзду президентської партії був Михаїл Саакашвілі. Його виступ делегати тричі переривали аплодисментами. Губернатор Одеської області хвалив український народ і лаяв олігархів, які заважають цьому народу достойно жити. А от на адресу прем'єр-міністра Арсенія Яценюка, якого він жорстоко критикував не так давно, не сказав ані слова! Ходять слухи, що про це його просив особисто Порошенко.

Ще до з'їзду М. Саакашвілі заявив, що не прийняв пропозиції очолити виборчий список БПП в Одеську облраду. Своє рішення дипломатичний Саакашвілі пояснив тим, що погодився допомагати Україні, а не окремим партіям чи політикам. "Я не партійна людина, і з самого початку, коли я приїхав в Україну, то сказав, що буду стояти над партіями й буду просто допомагати країні ділитись досвідом, але не буду членом партії".- заявив він журналістам.

Подібну позицію озвучив і "губернатор волонтерів" – Г. Тука. У своєму виступі на з'їзді він традиційно говорив про проблеми армії та про волонтерський рух.

Г. Москаль, єдиний з присутніх на з'їзді губернатор, який заявив, що особисто поведе у Закарпатській області команду БПП. Хоча при цьому не пояснив де і куди збирається балотуватися.

Про партійні списки

Питання про процедуру формування партійних списків від правлячої партії – одне з тих, яке найбільше цікавило як делегатів так і гостей з'їзду. Однак тут якраз не усе до кінця зрозуміло та однозначно. У відповідності з раніше досягнутою домовленістю партійні квоти у спільному списку Солідарності та УДАРу діляться у пропорції 75 % до 25 % (хоча раніше було анонсовано пропорцію 70 % до 30 %). За винятком Києва та Львова – де пропорція формування партійних списків становить 50 % на 50 %.

Зменшення квоти УДАРу (з 30 до 25 %) відбулося очевидно для забезпечення представництва Народного Фронту. Як відомо, в день попереднього з'їзду Солідарності прем'єр-міністр України А. Яценюк заявив, що його політ сила (НФ) не йде на місцеві вибори. А недавно на одному з засідань коаліції представник Народного Фронту Максим Бурбак обурливо закликав депутатів припинити передвиборчий піар у Раді, що викликало гомеричний сміх колег по парламенту.

Як заявив Ю. Луценко – хоча НФ не йде на місцеві вибори – досягнута домовленість про резервування для їх представників 25 % місць у списках БПП. Таким чином з'їзд дав відповідь на питання, яке усі давно знали. Таємна угода між президентом та прем'єром про спільну участь у виборах – існує!

“Ми запропонували Народному Фронту квоту десь до чверті кандидатів у тих областях, де вони можуть дати яскравих, професійних та популярних людей".- відповів за усіх Ю. Луценко.

Список “надійних и популярних” кандидатів, як і на попередніх виборах, знаходиться в руках близької соратниці М. Мартиненка - Олени Ледовських.

Однак якщо глянути на реальний стан речей – він далекий від досягнутих домовленостей. Так, кількість заявок від трьох політичних сил виглядає наступним чином: Cолідарність претендує на 127 мерів, НФ - на 89, УДАР – на 54.

Соратники президента пообіцяли, що серед кандидатів в місцеві органи влади від Солідарності не буде одіозних персонажів, що заплямували себе співпрацею з режимом Януковича. Однак обізнані спостерігачі могли прослідкувати за десятками делегатів з'їзду з регіонів, які мали за своїми плечима не одну й не дві партії, які страдають постійною симпатією до… партії влади (незалежно від її назви).

Власне, офіційне оформлення рішення партії піти на місцеві вибори стало єдиним рішенням партійного з'їзду. Кандидатів у мери, депутатів обласних, районних та інших рад не визначали – це прерогатива місцевих організацій. Після формування списків на місцях – їх буде розглядати й затверджувати центральна політрада.

До старту виборів команді Порошенка залишилось зробити вирішальний крок – назвати своїх кандидатів. Але зробити це партія Президента планує вже на наступному, четвертому етапі XII з'їзду. За словами І. Кононека, для цього у них є час до 24 вересня. За статутом, виборчі списки може затвердити президія партії, не скликаючи партійного з'їзду. Хоча Ю. Луценко залишив можливість й для такої процедури.

Що ж стосується самих кандидатів, то за інформацією обізнаних осіб, "оглядини" на Банковій відбуваються щодня й закінчуються пізно вночі.

Виборчий штаб БПП

Роботою з кандидатами та штабами на місцях займається відомий зі скандальних виборів по 205 окрузі Чернігова – Сергій Березенко.

Юридичною стороною виборів займається Сергій Алєксєєв – народний депутат від партії УДАР, колишній радник екс-міністра енергетики України Івана Плачкова, а з 2011 р. – президент громадської організації – "Фан-клуб братів Кличко". Особа наближена до В. Кличка.

Медійною та креативною стороною виборів займається депутат від НФ – Вікторія Сюмар, а також нардепи від БПП – Ірина Фріз (колишній прес-секретар президента) та Олена Мотузко. Присутність В. Сюмар у штабі БПП не випадкове. Фактично – це перший "дзвінок" майбутнього об'єднання партій БПП і НФ – заявив голова політради БПП Юрій Луценко. Остання змінила на цій відповідальній ділянці Ігоря Гриніва автора президентського гасла "Жити по-новому!" Зараз І. Гринів відсторонився від реальної участі у виборчій кампанії (хоча передбачалося що саме він керуватиме виборчою кампанією у рідній йому Львівській області). І. Гринів, за словами І. Кононенка, "змучився" і буде використовуватися у ролі радника.

Також в центральному штабі БПП будуть працювати представники УДАРу Дмитро Білоцерковець (останнього в АП називають не інакше як "ретранслятор Вадима Столара").

Юрій Стець, за словами Кононенка та Березенка у нинішній виборчій кампанії, активної участі приймати не буде оскільки повністю зосередився на роботі в Міністерстві інформаційної політики, як і його заступник – Артем Біленко.

Керівник виборчого штабу БПП

Справжньою сенсацією з'їзду стало призначення керівником виборчого штабу БПП Ігоря Кононенка – бізес-партнера президента.

Передбачалось що цю посаду віддадуть В. Турчинову – однак він від неї категорично відмовився, а також В. Ковальчуку – однак його нинішній офіційний статус (заступник глави АП) також цьому не сприяв.

Цього разу проти кандидатури В. Ковальчука, який загалом не проти був ще раз покерувати виборчою кампанією БПП, активно виступив В. Кличко - у київського міського голови давній конфлікт зі своїм колишнім соратником – В. Ковальчуком.

З 2012 р. Ковальчук був правою рукою Кличко в УДАРі, але практично одразу ж після Революції гідності вони сильно посварились.

Що стало реальною причиною їхньої сварки – достеменно не відомо. За однією версією, Віталій Ковальчук продав частину посад, які при формуванні першого кабміну А. Яценюка належали УДАРу, за спиною у В. Кличка. За другою – він просто вчасно зрозумів, що В. Кличко не стане Президентом і вчасно перейшов в команду Порошенка, яка завжди страждала від дефіциту кадрів. Як би там не було, але на знамениту "віденську зустріч" В. Ковальчук прибув уже як соратник Порошенка і активно відмовляв В. Кличка від президентських амбіцій.

Крім Ковальчука штаб БПП міг очолити також голова ДУСі Сергій Березенко (сааме він разом з Березенком створював штаби на місцях), але він відмовився, посилаючись на свій "одіозний імідж" після чернігівських виборів. В результаті у вівторок ввечері було прийняте рішення, що керівником штабу БПП стане Ігор Кононенко. Він сказав, що не у великому захопленні від цього, але якщо так потрібно команді – то він готовий. При цьому І. Кононенко повідомив, що не планує створювати технічний штаб, а буде спиратись на секретаріат партії, який очолює Максим Саврасов.

Хоча і В. Турчинов і В. Ковальчук залишились без офіційних посад однак усі розуміють, що саме їхня роль в організації виборчої кампанії буде вирішальною.

Виборчі стратегії БПП

Президентська партія – БПП "Солідарність" – найзагадковіший учасник майбутніх місцевих виборів.

Вона, єдина з-поміж серйозних політичних сил, досі не оприлюднила своїх кандидатів у мери – за винятком В. Кличка. Публічно не оголошені й керівники регіональних штабів, а також перші номери списків на виборах в обласні ради.

Так, у БПП досі немає загальної соціології та завтердженої стратегії на рекламу.

Над розробкою головного меседжа кампанії працював В. Турчинов і обіцяв представити його ще до 4 вересня, але не зробив цього, а в результаті свою концепцію виборчої кампанії та її головні лозунги запропонувала В. Сюмар. Головний меседж БПП на наступних виборах – "Захисти країну! Збережи свій дім!"

Головні лозунги, на які буде робити ставку виборчий штаб, можна було прослідкувати по виступах спікерів з'їзду. По-перше, команда Президента чітко визначила "хто винен" – це олігархи.

Є в соратників Порошенка й відповідь і на питання "що робити?" – боротися з олігархами й проводити реформи. При цьому головною реформою визначена децентралізація.

Багато спостерігачів зауважили також, що вплив НФ на БПП вже почав також проявлятися. На з'їзді президентської партії вперше були присутні люди в камуфляжах, а зі сцени перед делегатами виступав Андрій Янченко, комбат 25-го батальону тероборони "Київська Русь".

Виборчі проекти БПП

Для того аби нейтралізувати потенційних конкурентів в штабі БПП активно створюють і підтримують їх політичні клони, завданням яких є "розмивання" електоральної підтримки останніх.

Зокрема до таких виборчих проектів зачисляють партію "Народний контроль" Д. Добродомова для західної України і проти Самопомочі А. Садового, партію "Наш край" – для східних та південних регіонів протии Опозиційного блоку та Партію простих людей Капліна – проти радикалів Ляшка та частково Батьківщини Тимошенко.

До елементів майбутньої рекламної стратегії БПП відносять активну "розкрутку" голови Одеської обласної адміністрації – М. Саакашвілі, Закарпатської – Г. Москаля, Луганської – Г. Туки.

При цьому команда Порошенка особливо розраховує на допомогу Саакашвілі. На Банковій навіть провели заміри рейтингу одеського губернатора, які показали, що його поява на чолі списку принесла б партії додатково 6 % голосів виборців.

Загалом на майбутніх місцевих виборах партія робитиме акцент на використанні адміністративного ресурсу. Більшість обласних організацій БПП очолюють голови обласних державних адміністрацій чи інші чиновники.

До виборчих технологій, запущених АП, багато аналітиків відносять і криваві події, які відбулися під Верховною Радою, а також арешт на засіданні парламенту народного депутата віл Радикальної партії В. Мосійчука. Вважається, що у такий спосіб були дискредитовані в очах громадськості праві політичні сили.

Базовий електорат БПП

Головний акцент своєї кампанії партія збирається зробити на півночі та у центрі України, де у неї хороші стартові можливості. "Думаю, можна сказати, що там зосереджений наш базовий електорат",- прокоментував на з'їзді С. Березенко.

Однак тут серйозну конкуренцію може скласти "Батьківщина" Юлії Тимошенко. Багато аналітиків вказують, що з допомогою нинішніх виборів Ю. Тимошенко намагатиметься повернутися у вищу лігу політики і можливо навіть постарається обійняти посаду прем'єр-міністра.

В столиці партія Солідарність має підтримку четвертини киян (близько 25 %).

Опоненти та вороги БПП

Враховуючи, що вибори місцеві, у кожному окремому регіоні в Солідарності будуть різні опоненти і навіть "вороги". На сході та півдні України (Донецьк, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон) пропрезидентська сила буде конкурувати з Опозиційним блоком. В Харківській (рейтинг Г. Кернеса, який збирається балотуватися від партії "Відродження" перевищує 50 %), Дніпропетровській, Одеській областях – з політичною силою І. Коломойського – УКРОП (Українське об'єднання патріотів), в західних областях – з Самопоміччю А. Садового, Ужгородській – Єдиним центром (В. Балоги).

Юрій Луценко зі сцени з'їзду заявив, що крім явного ворога – "московського Воланда" – він вважає ворогами України й тих громадян, які бездумно підтримують популістів та провокаторів, не уточнивши при цьому, кого саме він мав на увазі (хоча про це не важко й здогадатись).

На наших з'їздах фуршетів нема!

З'їзд партії Юрій Луценко закрив наступними словами: "На наших з'їздах фуршетів нема". Після цього усі бажаючі змогли перейти … на фуршет в холі з'їзду.

P.S. Завсідники політичних тусовок відзначали, що стіл тут був значно скромнішим аніж на з'їзді партії І. Коломойського – УКРОП.

Юрій Шведа – політолог.

НЕЗАДІЯНИЙ РЕЗЕРВ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

2015-02-22T19:13:44Z

НЕЗАДІЯНИЙ РЕЗЕРВ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

***

Усі існуючі індикатори рівня корупції підтверджують той факт, що Україна була (й, на жаль, продовжує залишатися) однією з найкорумпованіших держав світу! Проблема корупції та боротьби з нею стала останнім часом не просто популярною темою для обговорення, але й ключовою проблемою, над розв’язанням якої наполегливо працює вся українська влада.

Корупція та інвестиції

Нестача інвестицій, як внутрішніх так і зовнішніх, є однією з центральних проблем, від якої потерпає українська економіка. Однак, звертаючись головно до іноземних інвесторів, український уряд, на думку багатьох експертів, недостатньо задіює внутрішні резерви для залучення інвестицій.

У літературі виявлено численні фактори, які визначають об’єм внутрішніх та зовнішніх інвестицій. Це й об’єм ринків, забезпеченість природними ресурсами, політичні ризики, якість політичних інститутів та… рівень корупції.

Одне з перших емпіричних досліджень корупції та інвестицій було здійснене П. Мауро в 1995 р. На масиві 67 країн він показав, що корупція скорочує співвідношення об’єму інвестицій до ВНП й таким чином сповільнює економічне зростання. П. Мауро, зокрема стверджував, що якби рівень корупції, приміром у Бангладеш зменшився б хоча б до рівня Уругваю, інвестиції б там зросли майже на 5 % обсягу ВНП! А зростання рівня корупції в Сінгапурі до масштабів Мексики було б рівнозначним збільшенню податкових ставок на 20 %.

Практично всі наукові дослідження єдині в одному – корупція одна з основних причин, що гальмує економічний розвиток та зростання держави.

При цьому на інвестиції впливає не лише рівень корупції, але й її характер. Так, більш прогнозовані корупційні режими виявляються менш шкідливими, з точки зору ефективності інвестування, аніж менш прогнозовані хоча й менш корумповані режими. Проте, як зазначають дослідники, немає нічого гіршого для інвесторів аніж безвідповідальна влада, орієнтована на волюнтаристські, непрогнозовані рішення.

П. Меон и К. Секкат дослідили залежність між впливом корупції на ріст інвестицій та загальною якістю державного врядування. Їх аналіз показує, що негативний вплив корупції зростає при погіршенні якості управління. Тому існують серйозні відмінності в рівні негативного впливу корупції на інвестиції та економічний ріст – найбільш суттєвий вплив помічений в африканських країнах, найменший в країнах Азії. Корупція не здійснює серйозного впливу на стабільні демократії з передбачуваними інституційними правилами і високою якістю управління.

Відповідальні політики – рушійна сила боротьби з корупцією

Міжнаціональні кореляції чітко показують, що потоки інвестицій, за які так активно бореться нинішня влада, об’єктивно йдуть активніше у ті економіки, які демонструють не кращі програми та проекти, а реальні умови для існування та функціонування бізнесу. Правило просте: кращі умови – більше інвестицій! Справедливість цього правила підтверджена науковими дослідженнями проведеними американськими дослідниками Дж. Монгеєм та Д. Філіпеску на прикладі 172 країн.

Аксіоматичним є й положення про те, що корупція є однією з визначальних характеристик, яка заважає нормальному функціонуванню бізнесу! Таким чином, без боротьби з корупцією про успішний економічний розвиток годі й думати! Саме на цей незадіяний внутрішній резерв економічного зростання України все частіше вказують наші західні партнери.

Численні дослідження проблеми корупції встановили залежність її рівня від багатьох чинників: рівня демократії, структури економіки, добробуту населення, рівня соціальної нерівності, культурних характеристик. Очевидно, що для боротьби з корупцією потрібно боротися з усіма факторами, що її зумовлюють. Реальна ж проблема полягає на тім, що їх неможливо радикально змінити у короткостроковій перспективі. Саме тому більшість досліджень пов’язаних з корупцією не в стані запропонувати конкретні рекомендації.

Однак сміливо можна стверджувати, що в нинішніх українських умовах сформувались унікальні можливості для успішної боротьби з корупцією саме в короткотерміновій перспективі. Таким умовами став загальнонаціональний запит на ефективну боротьбу з корупцією і можливість модифікації стратегічної мотивації політиків, зміни існуючих раніше “правил гри”.

Щоб боротьба з корупцією стала для політиків пріоритетною та вигідною необхідно змінити мотивацію діяльності політиків, створити серйозні механізми політичної відповідальності.

В демократіях існує кілька пов’язаних між собою механізмів реалізації контролю громадян над політиками. В основі цих механізмів – підзвітність політиків під час виборів.

Згідно з емпіричними дослідженнями американські виборці карають під час виборів тих політиків, які були помічені в корупції. Такі політики втрачають від 6 до 9 % популярності. Після виборів політики, що перемогли формують управлінські структури, зорієнтовані на правильні правила гри. Політики стають контролерами над діяльністю державного апарату.

Серед неелекторальних механізмів зазвичай називають вільні ЗМІ, незалежну судову владу та розвинене громадянське суспільство.

Чи можна розірвати замкнене коло корупції?

Корупція веде до ще більшого росту корупції. Чи можливо розірвати цю залежність? В суспільстві побудованому на корупції громадянам практично неможливо відмовитися від хабарів та “відкатів”, а для конкретних хабарників ризик покарання за це – мінімальний. Боротися з масовою корупцією особливо складно.

На теоретичну можливість існування в одному й тому ж суспільстві й при подібних умовах ряду рівноважних станів з різним рівнем корупції вказують численні дослідження економістів та політологів.

О. Кадо був одним з перших дослідників, який у 1987 р. на основі т.зв. “теорії ігр” довів можливість існування кількох стійких рівнів корупції. Дж. К. Андвіг та К. Моен доводять, що множинні рівні корупції за однакових параметрів економіки виникають тому, що очікуване бюрократом покарання за корупцію є функцією від кількості інших корумпованих бюрократів.

Проведені дослідження даного феномену показали, що корупція демонструє “зростаючу віддачу”: чим більша кількість суб’єктів задіяна в корупційній діяльності – тим відносно вигіднішою вона стає. В результаті корупція приводить до того, що все більша кількість економічних суб’єктів задіюються у корупційні схеми.

Доведено також, що корупція діє надзвичайно негативно на інноваційну діяльність й менш негативно на традиційне, насамперед ресурсодобувне виробництво.

Дослідження К. Блекберна, Н. Бозе і М. Хака пояснили не лише чому в бідних країнах вища корупція, ніж в багатих, але й чому найбільші відмінності в рівнях корупції спостерігаються в країнах з середнім рівнем доходів. Їх модель демонструє, що економіка в таких країнах може виявитися в одному з трьох режимів розвитку: 1) режимі низького рівня розвитку з високим рівнем корупції, 2) режимі високого рівня розвитку з низькою корупцією, 3) перехідному режимі з можливістю існування рівноважних станів з різними рівнями корупції.

Українська держава зараз перебуває в третьому режимі. Попри те саме зараз Україна має унікальну можливість перейти від неефективного режиму з високим рівнем корупції до режиму рівноваги з низьким рівнем корупції. Для цього влада повинна надіслати світу та своїм громадянам потужне поводомлення про те, що вона вмотивована боротися з корупцією. Однак, як підкреслював один з провідних дослідників корупції Р. Клітгарт, переконати економічних суб’єктів у тому, що “правила гри” будуть змінені надзвичайно складно якщо соціальні інститути вже уражені корупцією. Люди просто не вірять словам.

З іншої ж cторони політичні реформи можуть відіграти роль потужного “сигналу”, який політики надсилають інвесторам: ми дійсно будемо дотримуватися принципів верховенства права та боротьби з корупцією, ми готові відмовитися від необмеженої влади для того аби отримати довгострокові переваги від залучення інвестицій.

При цьому всім зрозуміло, що показники рівня корупції не зміняться одразу в кращу сторону. Однак принципово важливо аби влада продемонструвала конкретними своїми діями, що вона налаштована не на словах, а на ділі створювати кращі умови для бізнесу й оберігати його від свавілля корупції, а це означає, що автоматично сюди підуть такі очікувані інвестиції!

Ю. Шведа (політолог).

НАУКОВА ПОЛІТИКА НОВОГО ПОКОЛІННЯ: ДОСВІД НОРВЕГІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ

2014-12-21T17:14:44Z

У прийнятій недавно українським парламентом Програмі діяльності Кабінету Міністрів існує окремий розділ – “Підвищення якості освіти в Україні”. Однак обсяг завдань, які сформовані урядом у цій сфері викликають у фахівців – гірку посмішку. Мабуть сам А. Яценюк, розуміючи недосконалість запропонованих реформ в галузі освіти та науки, змушений був додати від себе про готовність більш комплексного та повного підходу до розвитку цієї сфери. Однак виглядає на те, що ясності того в якому напрямі й яким чином має відбуватися реформування цієї сфери немає, на жаль, й серед самих урядовців. Тому досвід розвитку освіти та науки в Норвегії думаю буде вельми корисним й для нас.

Норвегія – держава, яка має один із найрозвинутіших та злагодженіших науково-дослідних комплексів. Парадоксально, але вона не була серед держав, які формували ядро європейської науки, яке формувалося в XVI-XVIII cт. (Італія, Франція та Сполучене Королівство); не приймала участі в формуванні науки Нового часу, але зумівши імплементувати її в XVIII ст. досягнула в цій галузі значних результатів.

Національна наука розвивається тут від Постанови короля 1629 р. в якому говорилося про обов’язкову здачу в Університеті Копенгагена екзамену для отримання церковного сану. З цих пір більшість норвезьких студентів розпочали навчатися саме в цьому університеті.

У 1969 р. два норвезьких вчених – Одд Хассель (хімія) та Рагнар Фриш (економіка) стали лауреатами Нобелевської премії. Економічні премії отримували також в 1989 р. Трюгве Хаавельмо, а у 2004 г. Фінн Кідландув.

Сьогодні структура норвезької науки представлена трьома організацйними рівнями: політичним, стратегічним та виконавчим. На політичному рівні головним актором є Стортинг (норвезький парламент) та уряд країни. Їх завдання полягає у розробці рамкових умов і формуванні загальних цілей та принципів розвитку наукової політики.

Наука в Норвегії організована за “секторальним принципом”, що означає поділ відповідальності за фінансування різних наукових напрямків між профільними міністерствами. Координацію зусиль здійснює Міністерство освіти, воно ж відповідає за майже половину державних асигнувань на науку в країні. При цьому всі норвезькі міністерства так чи інакше приймають участь у фінансуванні наукової політики.

На стратегічному рівні центральним інститутом є Рада з науки, заснована в 1993 р. шляхом злиття 5 дослідницьких рад країни. Ця рада знаходиться під керівництвом Міністерства освіти та науки. В його повноваження входить планування, активізація, координація та фінансування норвезьких досліджень. Приблизно 30 % державного фінансування науки відбувається через Раду по науці. Крім того вона реалізує три важливі ролі в науковій системі країни: 1) є головним радником уряду в галузі наукової політики, 2) є органом, який реалізує загальну державну політику в цій сфері, 3) є майданчиком для формування наукової політики, у яку залучається широка громадськість.

Комісія “Інновації Норвегії” також є діяльним органом перед яким стоїть ряд стратегічно важливих завдань. Головне серед них – посилення інноваційної складової в національній економіці з метою підвишення конкурентоздатності Норвегії на світовому ринку. Головними акціонерами цієї організації є Міністерство торгівлі та промисловості (51 % акцій) та органи управління адміністративними одиницями (фюльке) – (49 % акцій). Ресурси для розвитку поступають також і від інших міністерств та приватних осіб.

Акторами виконавчого рівня в науці виступають дослідницькі інститути, університети та вищі школи, медичні утанови, музеї, бібліотеки та архіви. Університети при цьому можуть функціонувати одночасно на двох рівнях (стратегічному та виконавчому). Приблизно 60 % державних асигнувань припадає саме на них.

Левова частка фундаментальних наукових досліджень відбувається в стінах університетів; дослідницькі інститути відповідають за прикладну науку, а робота з розвитку інноваційного потенціалу припадає на бізнес- та інші економічні структури.

Університети виконують 29 % всього обсягу досліджень в країні. За останні 30 років науково-дослідницький потенціал в даному секторі значно зріс, що стало наслідком як розвитку системи вищої освіти так і урядових проектів по розвитку фундаментальної науки.

Сектор дослідницьких інститутів представляє собою гетерогенну групу, яка за даними 2011 р. відповідає за 24 % всієї науково-дослідницької діяльності Норвегії. За останні 20 років розмір цього сектору не збільшився, навпаки його роль в національній науці скороується. Цей сектор включає в себе як спеціалізовані науково-дослідницькі інститути, так і підприємства, які не визначають дослідницьку діяльність як головну сферу своєї діяльності, а також організації, які опосередковано пов’язані з науковими дослідженнями, наприклад, музеї.

Національна система охорони здоров’я та недержавні лікувальні заклади також складають значну частину загального наукового потенціалу. В 2010 р. вони освоїли 2 млрд. норвезьких крон (347 млн. дол. США) на наукові дослідження, що складає близько 6 % загальних видатків на науку.

Бізнес-структури також складають невід’ємну частину норвезького виконавчого рівня науки. На них припадає 43 % сукупних розходів на науку. Кожне п’яте підприємство країни так чи інакше вносить вклад в наукову активність, і ця частка постійно зростає. В державі функціонує 13 науково-дослідницьких парків, пов’язаних з університетами, НДІ та дослідницькими центрами. Саме вони є важливою об’єднуючою ланкою між науковими колами та реальними секторами економіки Норвегії.

Науковий бюджет і фінансування наукової політики в Норвегії

Основні видатки на розвиток науки та освіти несе держава. У 2006 р. видатки на дослідження та інновації в Норвегії становили 15.4 млрд. крон (2.63 млрд. дол США). З них 42 % - державні ресурси, а 47 % - внесок бізнесу. Таким чином, більша частина досліджень проводиться в промисловості (розходи приблизно становлять 10 млрд крон – 1.78 млрд дол США). На дослідження університетів і вищих шкіл припадає приблизно 4 млрд крон (683 млн дол США) на інститути – 1.5 млрд. крон (256 млн дол США).

Загальні видатки на науку та інноваційну діяльність в 2006 р. складали 1.8 % ВНП Норвегії. Однак вже в 2009 р. видатки на науково-дослідницьку діяльність виросли до 21 млрд крон (3.56 млн дол США). З них 42 % поступило від промислового сектору та бізнесу, 8 % - засоби іноземного капіталу і 4 % - засоби, отримані з інших джерел в Норвегії. Таким чином можна говорити про ріст асигнувань на науку за всіма каналами.

У бюджеті країни 2013 р. сукупні видатки на науку та дослідження складали 27.4 млрд крон (4.68 млрд дол США), що в реальних величинах говорить про приріст в 2.2 % порівняно з 2012 р. Держава намагається посилити тенденцію до росту видатків на дослідницьку та інноваційну діяльність. Уряд поставив перед собою завдання збільшити до 2020 р. державні вкладення у цю галузь до 6 % ВНП, що складатиме 46 % від усіх вкладень в науку.

Для досягнення такої мети вже в 1999 р. було засновано Фонд наукових досліджень та інновацій, головне завдання котрого – забезпечення більш стабільного та довготривалого фінансування наукових досліджень в країні. Станом на 2010 р. загальні ресурси фонду складали 37 млрд крон (6.32 млрд дол США). Крім того, в 2003 р. уряд видав постанову, згідно з якою підприємства отримали право повертати 20 % суми сплачених податків за умови, якщо ці кошти направляються на наукову та інноваційну діяльність.

47 % інвестицій в науку здійснюється приватним сектором. В промисловості проходить значна частина інноваційних досліджень, в той час, коли інститути в основному займаються прикладними дослідженнями. При університетах переважають фундаментальні розробки, але проводяться також і прикладні дослідження.

Науковий бюджет науково-дослідницької ради – головного джерела ресурсів для норвезьких учених – складав в 2014 р. 29 млрд крон (4.95 млрд. дол США), з яких 47 % - це державні ресурси, а 53 % - ресурси приватних осіб та інститутів.

Серед спроб забезпечити неурядову підтримку досліджень виділяється ініціатива професора геології Вальдемара Крістофера Бреггера, який намагався налагодити збір приватних коштів в рамках кампанії по “просуванню” науки. Важливою заслугою цього руху стало створення Фонду Фрітьофа Нансена (норвежського полярного дослідника) для підтримки норвезької науки. Серед приватних інвесторів можна також відзначити Інститут науки і свободолюбства Крістіана Міхкельсена, а також Андерса Яреса, які зробили великі пожертви університету Осло в 1960-1970-х рр.

Офіційна статистика в галузі наукових досліджень в Норвегії кожен рік презентується у звіті Науково-дослідницької ради Норвегії. Крім того існує також т.зв. Науковий Барометр, який розробляється Міністерством освіти країни. Вперше він був представлений в 2011 р. і з тих пір містить 24 показники стану норвезької науки, причому основна його частина присвячена міжнародним порівняльним даним.

У звіті вказано, що кількість дослідників з ступенем бакалавра, магістра чи доктора наук складала в 2006 р. 35 тис. чоловік. У вказаному році вони провели приблизно 21 тис. досліджень. Цікаво, що серед норвезьких учених жінки складали 37 % в університетах та вищих школах, 32 % - в дослідницьких інститутах і 18 % - в промисловому секторі. В 2003 р. частка жінок, які зайняті науковою діяльністю складала 29 %.

В 1960-1975 рр. у Норвегії спостерігається ріст кількості університетів. В 2005 р. було відкрито два нових університети. В 2007 р. загальне число студентів складало 211 тис. чол. З них майже 90 тис. навчалося в університетах чи вищих учбових закладах наукового профілю і 122 тис. – в державних вузах.

Науково-дослідницька діяльність значно розширилась у всіх трьох ключових секторах науки: університетах, вищих школах і в промисловості. Протягом тривалого часу однією з основних політичних задач Норвегії залишається інвестування в науково-дослідницьку сферу такої ж кількості коштів відносно ВНП як у розвинених західноєвропейських країнах.

Державна політика в галузі науки та освіти

Головними цілями державної наукової політики є подальший розвиток суспільства загального благоденства і формування основ для “науки майбутнього”. У зв’язку з цим державний бюджет складено в такий спосіб, аби покрити видатки на дев’ять головних цілей в науковій політиці, які вказані в посланні уряду під назвою “Середовище для науки”. З них п’ять є тематичними і в основному стосуються розвитку суспільства благополуччя, подолання глобальних викликів та забезпечення бази для майбутніх досліджень. Інші чотири стосуються проблем інтернаціоналізації науки й створення ефективної наукової системи.

Однак результати фундаментальних наукових досліджень помітні лише в довгостроковій перспективі, й проходить достатньо багато часу перш ніж вони починють застосовуватися. У зв’язку з цим уряд намагається зробити прогнози застосування наукових та інноваційних досліджень точніше або ж збільшити їх строки. З цією метою в посланні уряду парламенту від березня 2010 р. міститься зобов’язання розробити національний план розвитку науки та вищої освіти на довгострокову перспективу, де будуть викладені стратегічні пріоритети у цій галузі на найближчі десять років.

Головні завдання, вказані в посланні, наступні:

- Оцінити достатність фінансування університетів і переглянути дане питання у випадку виявлення невідповідностей,

- Розвивати систему управління та стимулювання наукової діяльності на рівні місцевого самоуправління,

- Слідкувати за тим аби результати наукової активності були доступні громадянам і поступово ставали частиною їх життя,

- Розробляти довгостроковий план розвитку наукової політики і недопускати прийняття спонтанних рішень,

- Здійснювати дії щодо зближення науки та освіти та сприяти науковій діяльності серед студентів та молодих вчених.

В подальшому ці пріоритети повинні враховуватися при здійсненні фінансування наукової структури, виділенні стипендій та грантів. Даний план був покликаний гарантувати довготривалість, прозорість та передбачуваність інвестицій в науку.

В жовтні 2005 р. уряд Столтенберга разробив наступні цілі норвезьких досліджень:

- Збільшення асигнувань на фундаментальні дослідження,

- Збільшення частки ВНП, яка виділяється на наукові дослідження, на 3 %,

- Прийняття додаткових заходів для залучення досліджень та вчених з зарубіжних країн, та розширення обміну спеціалістами,

- Проведення досліджень в тих сферах промисловості, у яких Норвегія має найбільший потенціал,

- Визнання пріоритетності досліджень, орієнтованих на бізнес, а у подальшому – забезпечення ефективного поширення та використання отриманих результатів.

У грудні 2008 р. Міністерство економіки та торгівлі представило перше урядове послання про інновації, яке отримало назву “Нова та стійка Норвегія”. Вон було розглянуте та прийняте урядом весною 2009 р. На основі цих двох документів норвезький парламент – опублікував два послання, перше – в 2005 р. під назвою “Готовність до досліджень”, а друге – в 2009 р. – “Середовище для досліджень”. У них були позначені пріоритетні галузі й питання наукових досліджень в Норвегії.

Такими були оголошені наступні:

- Збільшення інвестування науково-дослідницької діяльності як державою так і приватними акторами,

- Необхідність подолання глобальних проблем в галузі енергетики, клімату, бідності, а також проблеми, які впливають на здлоров’я нації,

- Обов’язкове залучення північних регіонів в дослідницьку роботу,

- Готовність віддавати пріоритет фундаментальним дослідженням,

- Необхідність розробки нової моделі фінансування та модернізації інфраструктури, Необхідність залучення нових наукових кадрів,

- Ріст інтернаціоналізації науки,

- Перегляд питання використання ресурсів в галузі наукових досліджень.

- Наукова етика

Протягом 1990-х років етичні питання, повязані з сучасною наукою, мали прискіпливу увагу зі сторони наукового співтовариства та суспільства загалом. Урядом Норвегії були засновані три спеціальних комітети з наукової етики, метою яких став розгляд подібного роду питань.

Окремий “Закон про етику та добросовісність в наукових дослідженнях” був прийнятий в 2007 р., а також був заснований Національний комітет з питань розслідування порушення принципів в науковій етиці. Закон також включав в себе призначення національних та регіональних комітетів з наукової етики.

Індивідуальна академічна свобода є визначальним принципом науки в країні й гарантує незалежність та надійність наукових досліджень. Шляхом внесення поправок в закон про вищу освіту цей принцип був закріплений на законодавчому рівні.

Важлива проблема визначення методів, оцінок та цінностей, відпвідно до яких в науковій сфері будуть встановлюватися обмеження в науковій діяльності.

Розвиток міжнародного наукового співробітництва

Головне завдання, яким керується Норвегія, приймаючи участь в міжнародному співробітництві – необхідність гарантування якості наукових досліджень, а також бажання залучати інновації з інших країн. Перед “науковою політикою нового покоління” стоять три завдання:

- Активна участь в європейському науковому просторі,

- Зміцнення двостороннього наукового співробітництва,

- Перетворення Норвегії в значного глобального актора в міжнародній науковій співпраці,

- Співробітництво в рамках Європейського науковго простору – гарантія вільного руху вчених, наукових ідей та технологій.

Міністерство освіти Норвегії виробило стратегію співпраці з ЄС з питань науки та наукового розвитку.

Активно здійснюється двостороннє наукове співробітництво. Норвегія має ряд двосторонніх угод з науки з Південною Африкою (з 2002), з Японією (з 2003), США – з 2005, Індією – з 2006 та Францією – з 2008 р.

Підсумки

Норвегія пройшла тривалий шлях реформування сфери освіти та науки від відправки своїх студентів на навчання за кордон до розвиненої багаторівневої наукової системи, яка об’єднала велику кількість акторів. Можна стверджувати, що за останні роки зросла суспільна значимість науки загалом. Розробка єдиної наукової стратегії та політики, а також ретельний контроль над їх реалізацією є важливою сферою державної політики. На думку експертів головним завданням норвезької науки буде забезпечення росту фінансування науки, гарантія цільового і ефективного використання ресурсів, які виділяються з бюджету, а також розширення суспільного доступу до благ, які продукуються в ході наукових досліджень.

Чи спроможуться керівники української науки та освіти по-новому оцінити рівень викликів та завдань у даних сферах, а чи робитимуть імітацію їх реформування – покаже час. Однак абсолютно зрозуміло, що в нинішньому вигляді ані українська наука ані освіта не можуть далі існувати!

Юрій Шведа – політолог (Львів).

Битва гігантів. Тимошенко vs Порошенко

2014-06-11T09:13:28Z

Битва гігантів:Тимошенко vs Порошенко

Президентська кампанія завершена. Переможець відомий й очікує офіційної інавгурації. Можна підводити попередні підсумки або висловлюючись військовою термінологією проводити ”розбір польотів”.

Коли хвіст крутить собакою

Незважаючи на те, що у новітній історії України мало місце ряд виборчих кампаній - президентська кампанія 2014 р. була абсолютно унікальною. Порівняно з попередніми її особливість визначалася кількома чинниками: позачерговістю проведення; існуванням відстороненого від влади президента, який заперечував легітимність виборів; і, найголовніше, розгортанням зовнішньої агресії зі сторони Росії.

Попри те, що українська опозиція тривалий час вимагала відставки президента В. Януковича й проведення позачергових виборів – однак до президентських виборів вона знов таки прийшла неконсолідованою й роз'єднаною. Вимога Майдану про єдиного кандидата так і залишилася нереалізованою. Ситуацію дещо вирівнювала й відсутність єдності у лавах регіоналів.

Унікальності кампанії додавав і той факт, що відточений за останні роки до абсолюту т.зв. абсолютний ресурс втратив свою магічну силу й практично був відсутнім. З цієї точки зору можемо сміливо стверджувати, що після перших президентських виборів 1991 р. дані вибори були найдемократичними. Сприяв цьому й великий інтерес до них зі сторони міжнародного співтовариства, а відтак й небачений раніше моніторинг з боку численної армії міжнародних спостерігачів.

Вибори це завжди протистояння, боротьба, конкуренція. З метою мобілізації свого електорату політики часто вдаються до використання т.зв деструктивних технологій (”свій-чужий”, технологій залякування, чорного ПР). На попередніх президентських виборах чимало аналітиків стверджували, що нагнітання страху навколо епідемії грипу було елементом виборчого ПР. Існують і припущення про те, що нинішні трагічні події на сході України теж пов’язані з виборами.

Автор цієї статті розділяє подібне припущення. Думаю, що ця думка переслідує усіх, хто хоч раз бачив американський фільм про сучасні виборчі технології на президентських виборах – ‘’Коли хвіст крутить собакою”. Хто не бачив – настійно раджу подивитися. Переживете відчуття дежавю.

Голосують за майбутнє, а не за минуле

Жак Сегела - найвідоміший іміджмейкер, який двадцять два роки працював у галузі ПР-технологій cформулював вісім заповідей для організаторів виборчих кампаній і кандидатів, які претендують на перемогу. 1. Голосують за людину, а не за партію. 2. Голосують за ідею, а не за ідеологію. 3. Голосують за майбутнє, а не за минуле. 4. Голосують за образ соціальний, а не політичний. 5. Голосують за людину-легенду, а не за посередність. 6. Голосують за долю, а не за буденність. 7. Голосують за переможця, а не за невдаху. 8. Голосують за цінності справжні, а не за вдавані.

Усіма цими позитивними рисами український народ наділив Петра Порошенка, обравши його своїм президентом у першому турі – чого ніколи не бувало раніше! Він виявився переможцем президентських перегонів у всіх областях України – що робить його де факто президентом всієї України (а не окремого її регіону).

Ю. Тимошенко визнала свою поразку, що теж для неї нехарактерно. Отриманий нею результат автоматично робить її лідером опозиції.

Сильна влада і сильна опозиція – оптимальна формула для демократичного розвитку держави. Важливо аби ця сила була використана для боротьби за успішну Україну, а не за владу. Народ підтвердив своїм вибором, що хоче жити по-новому, питання тепер у тому чи готові до цього самі українські політики? Питання на яке дуже скоро кожен зможе сам собі дати відповідь. Кредит народної довіри дуже обмежений у часі!

Юрій Шведа – політолог.

Небезпеки президентства

2014-06-04T23:51:54Z

Відомий американський політолог Х. Дж. Лінц акцентує на тому, щоб не допускати введення президентського правління у державах, для яких характерні глибокі суспільні протиріччя. Однак, використовуючи ретельно розроблену процедуру президентських виборів,- вважає учений,-, можна підтримати центристські сили й об’єднати розділене суспільство. Оскільки нинішнє українське виборче законодавство навряд чи можна вважати “ретельно розробленим” - тому початок виборчої кампанії таїть в собі низку суспільних викликів та небезпек до яких слід бути готовими, а по можливості й зробити певні кроки аби заздалегідь їх нейтралізувати.

Чи завжди переможець отримує все?

Найпростіший спосіб обрання президента - відносною більшістю голосів (“переможець отримує все”). Саме так відбуваються президентські вибори в Україні. Однак крім очевидних переваг, дана система має ряд небезпек та загроз про які варто було б знати та розуміти на самому старті виборчої кампанії.

Безсумнівно, що така система проста, дешева й ефективна, але у випадку запеклих перегонів з великою кількістю кандидатів може виявитися, що президент обраний з незначною перевагою голосів, а більшість виборців голосувала проти нього. Так трапилося у Венесуелі 1993 р., коли Рафаель Кельдера виграв президентські вибори, набравши лише 30,5 % голосів. Так само у травні 1992 р. президента Філіппін Фіделя Рамоса обрали з-поміж 7 кандидатів усього 24 % виборців.

Система голосування за принципом відносної більшості може також загострити ситуацію у поляризованих суспільствах, якщо такий переможець приходить до влади. В Анголі 1992 р. лідер УНІТА Джонас Савімбі програв на виборах за мажоритарною схемою голосування за принципом відносної більшості лідерові МПЛА Хосе Душ Сантушу зі співвідношенням 49 % до 40 % голосів і негайно розпочав громадянську війну, не маючи бажання йти в опозицію.

Небезпека президентських виборів за принципом “переможець отримує все” збільшується чіткими термінами дії президентської влади. Безперечно, на весь період президентського мандату визначаються переможці й переможені. Не залишається жодних надій на переміщення в укладених союзах, підвищення стабільності уряду внаслідок створення великих коаліцій національної єдності чи коаліцій у надзвичайних обставинах, нові вибори у відповідь на різку зміну обставин і под. Замість цього ті, хто програли, змушені чекати чотири або п’ять років, практично не маючи доступу ані до виконавчої влади, ані до владних структур.

Вибори за принципом “переможець отримує все” занадто високо піднімають ставки у процесі вибору президента, що спричиняє загострення відносин у суспільстві та його поляризацію. Щоб протистояти цьому, режими президентського правління можуть застосовувати “консоціональні” елементи. Так, коли за несприятливих обставин демократія була відновлена у Венесуелі й Колумбії, офіційні конституції вимагали нероздільного президентського правління, але лідери основних партій негайно вдалися до “консоціальних” угод для пом’якшення чіткого і безкомпромісного варіанта президентських виборів “переможець отримує все”.

Забіг на одну чи дві дистанції?

Якщо жоден із кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів у першому турі зазвичай практикують проведення другого туру виборів. У ньому дозволено брати участь тільки двом кандидатам, котрі отримали найбільшу кількість голосів у першому турі (чистий мажоритарний варіант), або більше ніж двом кандидатам (відносно мажоритарний варіант). Франція, більшість країн Латинської Америки й окремі країни франкомовної Африки — Малі й Берег Слонової Кості застосовують систему голосування у два тури для обрання своїх президентів.

Чимало інших країн також надають перевагу цій системі перед простими виборами за принципом відносної більшості. Цю систему використовують також у Сьєрра-Леоне, Намібії, Мозамбіку, на Мадагаскарі, в Конго і Центрально-Африканській Республіці. У Європі вона діє у Фінляндії, Австрії, Болгарії, Португалії, Польщі, Росії та Україні. Є ще кілька різних варіантів чистих мажоритарних і відносно мажоритарних виборів. На Коста-Риці кандидат може одержати перемогу в першому турі, коли набере хоча б 40 % голосів; у Сьєрра-Леоне другого туру можна уникнути, якщо кандидат спроможеться набрати у першому турі 55 % голосів. В Аргентині для перемоги кандидат повинен отримати 45 % голосів або принаймні 40 % за умови, що відрив від другого за результатами голосування кандидата становитиме не менше 10 % голосів.

Проводити президентські вибори у два тури доцільно з метою забезпечення максимальної підтримки людині, яка обіймає найвпливовіші посади в державі. У такий спосіб, вдається уникнути ситуації, коли президента підтримує значна кількість виборців, але він не користується популярністю меншості.

Президентські вибори у два тури потребуватимуть значно більших фінансових затрат, а спад у явці виборців між першим і другим туром може негативно позначитися на результатах виборів.

Застосування системи голосування у два тури виявилося особливо проблематичним у країнах Латинської Америки. За винятком тих країн, де партії можуть створювати виборчі коаліції, що дають змогу перемогти у президентських виборах уже в першому турі (Бразилія 1994 р.; Чилі 1989 і 1994), ця система у багатьох випадках призводить до встановлення правління меншості й слабкості державного управління. Вона поглиблює поляризацію багатопартійних систем і загострює проблему законодавчого “ступору”. Наприклад, на виборах у Перу 1990 р. Альберто Фухіморі отримав у другому турі 56 % голосів, але його партія виборола лише 14 з 60 місць у сенаті й 33 зі 180 місць у палаті депутатів. У Бразилії 1989 р. Фернандо Колор де Мело обрали у другому турі трохи менше ніж половиною голосів, а його партія на парламентських виборах, які проводилися не одночасно з президентськими, отримала 3 із 75 місць у сенаті та 40 із 503 місць у палаті депутатів. В Еквадорі від запровадження 1978 р. системи голосування у два тури президентські вибори регулярно закінчувалися приходом до влади меншості.

Наслідком змагання двох кандидатів у президенти за багатопартійної системи може стати й створення широкої коаліції, що утворюється під час повторних виборів чи у процесі попередніх передвиборчих заходів. Коли сильний кандидат центру не знайде широкої підтримки у боротьбі проти екстремістів, президентські вибори можуть розколоти виборців і спричинити поляризацію настроїв у суспільстві.

У країнах, де більшість населення налаштована по-центристськи, небезпека розколу в президентських виборах не становить великої загрози. Проте для країн із серйозними соціальними й економічними проблемами, з важкою спадщиною авторитарних режимів навряд чи американська модель президентських виборів є оптимальною. У поляризованому суспільстві в умовах нестійкості позиції виборців жоден серйозний кандидат за однотурової системи виборів не буде ігнорувати партій, з котрими за інших обставин ніколи не став би співпрацювати.

Коли закон працює на об’єднання

Одним із способів подолання недоліків системи голосування у два тури є об’єднання обох турів. Це можна зробити кількома способами. Найпростіший — проведення президентських виборів за системою голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги. Така система діє в Шри-Ланці. Там виборці зазначають у бюлетенях кандидата, якому надають першочергову перевагу, відтак (за бажанням) роблять вибір другої та третьої черги, ставлячи цифри “1”, “2”, “3” навпроти прізвищ інших кандидатів. Якщо кандидат отримає абсолютну більшість голосів, то вибувають усі кандидати, окрім двох із найвищим рейтингом, а їхні голоси другої чи третьої черги переходять до одного з двох кандидатів, котрі залишилися. Така система фактично дає ті самі результати, що й система голосування у два тури, але у цьому випадку заощаджуються кошти і ресурси. Недоліки систем голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги, у вимозі грамотності виборців, а також в тому, що виборцям доводиться гадати, котрі два кандидати можуть виявитися найсильнішими, аби найповніше використати свій голос.

Цю проблему вирішує система альтернативного голосування, яку застосовують для виборів президента в Ірландії. Процедура внесення позначок до виборчого бюлетеня майже ідентична процедурі голосування в Шри-Ланці, однак ірландці можуть зазначати стільки варіантів вибору, скільки забажають. Спосіб підрахунку голосів дещо відрізняється. Замість одночасного відсіву всіх, крім двох кандидатів із найвищим рейтингом, ірландська система альтернативного голосування передбачає: спочатку вибуває лише кандидат із найнижчим рейтингом, а його голоси передають кандидатам іншої черги, відповідно до позначок у бюлетенях. Цю процедуру повторюють доти, доки один із кандидатів не отримає абсолютну більшість голосів або доки всі голоси інших черг не будуть враховані. На відміну від Шри-Ланки, в Ірландії кандидат із меншим рейтингом, але багатьма голосами другої та інших черг, може перемогти кандидата з вищим рейтингом. Прикладом перемоги на президентських виборах за рахунок голосів, відданих за альтернативну кандидатуру є обрання Мері Робінсон президентом Ірландії 1990 р.

Зауважимо, що обидві системи мають одну мету: забезпечити особі, яка виграє вибори, підтримку більшості виборців. Під час голосування за різних кандидатів у порядку надання переваги немає потреби проводити другий тур виборів, унаслідок чого зменшуються витрати на проведення виборів і легше вирішувати питання адміністративного та матеріально-технічного забезпечення і проблеми безпеки.

Перестороги проти регіонального президентства

Деякі країни запроваджують вимогу про мінімальну кількість виборців, котрі повинні взяти участь у виборах, щоб вони вважалися дійсними (переважно на рівні 50 %). Вимога ця діє, наприклад, у Росії й інших колишніх радянських республіках. Це додатковий механізм для забезпечення підтримки більшості. Доцільність таких норм можна проілюструвати виборами двох президентів, які проводили 1996 р. у різних країнах. Обидва президенти прийшли до влади за підтримки лише ¹/₅ частини населення, що мала право брати участь у голосуванні. Президента США Б. Клінтона було обрано лише 23 % виборців, а президента Замбії Чілубу — 20 %. Такі результати були б неможливі за системи голосування у два тури або вимоги про участь у виборах більшості населення, яке має таке право.

До способів забезпечення підтримки президента представниками різних регіонів країни належить запровадження вимоги до розподілу голосів, що є чимось на зразок додаткового бар’єра, який кандидатові треба подолати, аби вважатися переможцем.

У Нігерії 1993 р. кандидати на президентських виборах мали не лише набрати більшість голосів, а й одержати принаймні ¹/₃ голосів мінімум у ²/₃ з 31 провінції країни. У Кенії для перемоги на президентських виборах кандидат повинен був набрати хоча б 25 % голосів щонайменше у п’яти з восьми провінцій.

Вимоги про розподіл голосів заохочують кандидатів у президенти звертатися за підтримкою до виборців поза межами свого базового регіонального й етнічного електорату, і ці вимоги можуть бути ефективнішими, якщо їх правильно застосовувати. Водночас занадто суворі вимоги можуть призвести до того, що жоден із кандидатів не переможе й виникне вакуум влади, який загрожує нестабільністю. У випадку, коли ніхто з кандидатів не зможе виконати всіх вимог і перемогти, то навряд чи хтось із них зможе зробити це на повторних виборах.

Президентські вибори дають змогу народові відкрито й прямо обирати главу виконавчої влади на визначений термін, а не залишати рішення питання закулісним політикам. Однак цей позитивний момент “працюватиме” лише тоді, коли президентський мандат отриманий з великою перевагою голосів.

***

Сумно констатувати, але аналіз виборчого законодавства показав, що українські законодавці недостатньо володіють інструментарієм т.зв. конституційної (чи електоральної) інженерії, слабо знають і враховують зарубіжний досвід. Українське виборче законодавство містить в собі цілу низку викликів та загроз, які можуть себе проявити з найгіршої сторони у цей неспокійний час.

Старт президентської кампанії в Україні засвідчив, що загальнонаціональні інтереси для багатьох учасників президентських перегонів поступаються місцем перед вузькопартійними інтересами або ж бажанням попіаритися за державний кошт. Знову у хід ідуть деструктивні виборчі технології, витягуються з шаф старі “скелети”, пропонуються не рецепти порятунку держави, а різного роду плітки та утопії які на тлі зовнішніх загроз можуть мати для держави фатальні наслідки.

Словом, політики своїми діями наче закликають пересічних громадян не забувати банальної істини – “політика – це надто відповідальна справа аби доручати її лише політикам!”

Ю. Шведа – політолог. 24 квітня 2014, Гал-інфо.

РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ

2014-06-04T23:50:29Z

“РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ”

В КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

У яких категоріях слід визначати нинішні події в Україні?

Перше і основне питання, яке ставить перед собою кожен дослідник політики, аналізуючи останні події в Україні – це питання про те, що ж тут таки відбувається і якими науковими категоріями, при характеристиці зазначених подій, слід користуватися? І хоча оцінок того, з чим ми маємо справу сьогодні в Україні є чимало, однак назагал можна констатувати лише те, що в державі має місце серйозна політична криза з ознаками революційної ситуації.

І хоча нинішні події в Україні отримали назву Революції Гідності – однак визначати їх в категоріях соціальної революції очевидно передчасно.

Існує чимало різноманітних визначень поняття революції однак можна їх узагальнити наступним чином: “Революція – це успішна спроба повалення існуючого політичного режиму, фундаментального перетворення політичних інститутів і легітимації політичної влади, яка здійснюється протизаконними або насильницькими діями народних рухів і хоч би частково відповідає висунутим ними вимогам”. Революція це насамперед зміна правлячої верхівки, а також серйозні соціально-політичні зміни. Ані першого ані другого поки що в Україні ми не спостерігаємо.

Швидше поняття революція можна застосовувати до тих неочікуваних змін, які відбулися в суспільній свідомості населення. Адже попри різке зростання в громадській свідомості протестних настроїв такий потужний та масовий спалах громадянської непокори - все ж таки став явищем несподіваним та неочікуваним.

Ознаки революційної ситуації

Приводом до розгортання акцій протесту стало непідписання Президентом України угоди про Асоціацію з ЄС. Саме це несподіване рішення вивело тисячі мітингувальників (насамперед студентську молодь) на вулиці. Після ж брутального побиття бійцями загону “Беркут” мирних протестувальників на Майдані Незалежності акція набрала якісно іншого вигляду – із студентських протестів проти непідписання угоди з ЄС вона перетворилася у масову акцію супротиву владі.

Причина такої швидкої трансформації напрямку громадського спротиву –крайньо критичне ставлення населення до політики, яка реалізується нинішньою владою й до самої влади.

Так, за показниками довіри до інститутів влади Україна посідає останні місця серед європейських країн. Довіра до парламенту становила 1.99 за 10-бальною шкалою (останнє місце серед європейських країн), незадоволеність урядом – 2.25 бали, довіра до судово-правової системи - 2.26 бали (останнє місце), довіра до міліції – 2.50 (останнє місце).

Говорить це про те, що нинішня політична влада фактично втратила свою легітимність – адже під останньою розуміють не лише (і не стільки!) законність її формування, скільки сприйняття її законною широкими верствами населення. Хоча в сучасних суспільствах при відсутності чіткого поділу між елітою та народом для виникнення революційної ситуації вистачає аби делегітимація влади відбулася в очах представників міського населення.

І якраз тут спостерігаємо чи не найбільшу проблему в сприйнятті політичних процесів в Україні зарубіжними політиками, які продовжують відноситись до влади і до вимог населення щодо її зміни чисто формально – легітимна влада може бути усунута від влади лише легітимно (зректися самостійно чи відійти в результаті перевиборів). Однак постає тоді запитання, а як народу, який є єдиним джерелом влади, змусити у демократичний спосіб нелегітимну, а отже й недемократичну владу застосувати демократичні механізми розв’язання політичної кризи й дотримуватися на виборах демократичних принципів їх проведення, не говорячи вже про вимогу відійти від влади?

Революція це завжди дилема поміж правом та справедливістю. Однак право, якщо воно не стоїть на сторожі справедливості не може вважатися непорушним.

Серйозне загострення соціально-економічної ситуації, тотальна корупція, планомірне згортання демократичних прав і свобод, неможливість розв’язання існуючих проблем законними методами та демократичними процедурами – чинники, які підштовхували людей до революційних виступів.

Все це й привело до формування в Україні революційної ситуації, класичними ознаками якої є: 1) “криза” правлячої верхівки, її нездатність управляти по-старому, 2) загострення вище звичайного бідувань населення, 3) значне зростання політичної активності мас.

Так, ВВП на душу населення України становить всього 7 500 дол США й за цим показником вона знаходиться н 140 місці. Позаду нас лише зруйнований війною Ірак (7 200 дол). Навіть такі держави як Албанія (8 200 дол) та Туркменістан (8 900 дол) за цим показником попереду України.

За рівнем заробітної плати Україна з середнім офіційним показником в 398.6 дол США займає п’яте місце серед держав СНД. На ершому місці Росія (870 дол), на другому – казахстан (685 дол), на третьому – Білорусь (572.4 дол) та Азербайджан (543 дол). За темпами ж росту заробітних плат Україна займає останнє місце серед країн СНД. Наприклад в Росії темпи зростання заробітної плати за минулий рік перевищили Україну більш ніж удвічі (12 та 5.6 %).

За оцінками міжнародних інституцій з часу останніх парламентських виборів за рейтингом демократії Україна “скотилася” із 53 позиції (неповна демократія) до 79 (гібридний режим).

З-поміж усіх країн Європи в Україні зафіксовано найбільший регрес у царині демократії. За цим показником Україна знаходиться на сьомому місці в світі – її перегнали лише шість держав: Фіджі, Ірану, Ефіопії, Єгипту та Гамбії. За рівнем свободи слова Україна опинилася на 131-133 місці разом із такими африканськими державами як Замбія та Південний Судан.

Все це й стало тими причинами які вивели людей на акції спротиву діючій владі. Однак зазвичай одне лише загострення соціально-економічного становища та критичний рівень громадянських прав та свобод не є достатніми причинами для соціальних революцій. У інших державах з гіршими показниками вони не спалахують. Соціальні революції зазвичай розпочинаються тоді, коли населення цілковито розчарувалося в здатності влади покращити її життя (т. зв ефект другого голоду).

За 9 місяців 2013 р. збитки підприємств збільшилися на 31, 3 % порівняно з аналогічним періодом минулого року, а відповідно і фінансові результати зменшилися у 2,3 рази. Заборгованість уряду банківській системі склала 258,3 млрд грн., а заборгованість за ОВДП – 250,4 млрд грн., тобто сума заборгованості зросла за рік на 30 %, а кількість коштів уряду в НБУ зменшилася до критичного рівня і склала лише 0,24 млрд грн. Дефіцит держбюджету за 10 місяців 2013 року становив – 40,8 млрд грн., а негативне сальдо зовнішньої торгівлі за 9 місяців склало 10,5 млрд дол. США. Грошова база за рік підвищилася на 20 %, а грошова маса – на 15 %. Стрімко зменшувалися золотовалютні резерви. Їх норма для України становить 30 млрд дол. США, але після виконання боргових зобов’язань залишилося 17,8 млрд. Тобто в результаті недолугого господарювання країна фактично опинилася у становищі банкрута.

Оцінка міжнародними експертами “ефективності функціонування уряду” поставила Україну на рівні Гани, Філіппін та Перу й поступається таким країнам як Малі, Намібія, Лесото, Папуа Нова Гвінея та Монголія. На думку міжнародних експертів ефективнішими за український уряд були уряди таких країн як Гондурас, Бангладеш, Камбоджа, Замбія та Малаві.

Важливим фактором, який впливає на поширення революційних настроїв є також наявність дискримінації більшої чи меншої частини населення країни – формально рівноправної. В їх очах влада не володіє повною легітимністю, національні чи релігійні контр-еліти часто виступають лідерами цих революційних виступів. Показовим у цьому сенсі є той факт, що основна маса протестувальників – україномовне населення переважно Західної України, греко-католики за релігійною приналежністю. Свою солідарність із мітингувальниками висловили також і кримсько-татарське населення Криму, практично усі основні релігійні конфесії – за винятком РПЦ.

Стихійні виступи підприємців проти існуючої податкової політики (т.зв. Податковий майдан), студентів-проти політики в сфері освіти, виступи проти свавілля міліції у Врадіївці – були лише провісниками загальнонаціонального громадянського спротиву, які достатньо виразно показали неготовність та нездатність влади будь-що змінювати у цій державі.

Основна причина революційної ситуації

Основна ж причина, яка підняла людей на акції громадського спротиву –неспроможність нової (постсовєтської) політичної еліти приступити до реформування України. Вона й надалі продовжує своє незалежне існування як неефективний гібрид старих (радянських) та новітніх (олігархічних) методів господарювання та керівництва. Нинішня політична криза в Україні є лише зовнішнім виразом глибокої системної кризи, яку сьогодні переживає держава нереформована з часів розпаду колишнього СРСР.

Відсутність політичної волі до реального реформування, нагромадження помилок та прорахунків, починаючи з 90-х років, спричинили кризову ситуацію в державі. Так, загальна сума державного та гарантованого боргу України лише за останні 8 років виросла у 4.3 рази і становить 69 млрд дол. США. І це при тому, що ВВП впало на 0,6 %, промислове виробництво – на 5 %, виробництво сільськогосподарської продукції – на 11,7 %.

В Україні найнижчий із європейських держав індекс економічної свободи (49,3 бала із 100 можливих). Україна потрапила до групи країн, де пригнічуються економічні свободи (49,9-0). Середній показник у світі – 60,3 бала. Якщо брати світові показники, то Україна посідає 155-ту сходинку зі 178 в рейтингу свободи. Торік Україна була на 161–му місці. Останню сходинку рейтингу посідає Північна Корея, передостанню – Куба. Росія посідає 140-ву сходинку і зайняла 41-ше місце із 43 європейських країн.

Складна соціально-економічна ситуація ще більше ускладнюється тотальною корупцією. Так, за даними міжнародної організації Тransparency International, яка стежить за рівнем корумпованості у світі, Україна за цим показником посіла 144-е місце – поряд з Нігерією, Папуа-Новою Гвінеєю, Іраном, Камеруном і Центральноафриканською Республікою – набравши на три бали менше, ніж минулого року.

Згідно з Індексом сприйняття корупції, Росія опинилася на 127-му місці, набравши 28 балів. Казахстан зайняв 140-е з 26 балами, а Україна 144-е з 25 балами. Рейтингову таблицю колишніх країн Радянського Союзу завершують Туркменістан і Узбекистан, які поділили 168-е місце, набравши по 17 балів.

Євроінтеграційний процес для багатьох українців окреслював не лише геостратегічний вектор її розвитку, але й вселяв надію на зміну існуючих “правил гри” і таким чином на навздогінну модернізацію як економічного так і політичного життя.Відступ від євроінтеграційного процесу – означав крах цих надій – що й привело до акції громадянського спротиву.

Хвилі революції та демократизації

При усій самобутності проблем, які постали сьогодні перед Україною – відбуваються вони не ізольовано, а в контексті світового політичного процесу. Українські події безперечно вплинули на світові політичні процеси, але й не меншою мірою останні впливають на перебіг української революції.

Більшість сучасних соціальних революцій (за винятком революції 1917 р. в Росії) були спробами модернізації суспільства за рахунок вестернізації. У цьому зв’язку не можна не помітити певної тяглості революційних виступів в Україні із т.зв. оксамитовими революціями, які в 90-х рр. ХХ ст. прокотилися країнами Центрально-Східної Європи.

Помічено, що спалахи революційної активності мають властивість повторюватися з певною періодичністю, за що їх назвали революційними хвилями. Вони охоплюють країни з культурною близькістю та близькою історичною долею. Причини які їх зумовлюють – на першому етапі – переважання національних чинників, на другому – переважання соціальних та ін.

У сучасну добу можна виділити наступні хвилі революційного піднесення:

1968 – хвиля протестних рухів в Західній Європі (передовсім Франції),

1989 р. – оксамитові революції Центрально-Східної Європи,

2004 р. – помаранчева революція в Україні.

При усій віддаленості подій т.зв арабської весни мабуть, що й вони мали певний вплив на перебіг політичних подій в Україні. Мова йде про крах т.зв. імітаційних демократій до числа яких відносять і Україну.

Таким чином можна говорити про певний сплеск демократичної активності в глобальному масштабі. І можливо ще зарано цей рух відносити до хантінгтонівського поняття – хвиля демократизації, але не помічати певного синхрону в революційних виступах в межах квазідемократій теж не можемо. Революції стають фактором зближення умов та обставин у різних країнах, дифузія ідей та лозунгів, стають умовою синхронізації політичних процесів.

“Горючий матеріал” революції

Під ним розуміють людей, готових вийти на площі й прийняти участь у революційних діях, незважаючи на існуючі ризики. Людей, за їх ставленням до революційних подій, можна поділити на три групи:

1) Люди, котрі готові виступати проти режиму за будь-яких обставин,

2) Основна маса – готові приєднатися до чисельних акцій протесту,

3) Люди, що не приєднаються до революційних виступів за жодних обставин.

Революційна ситуація – це стан при якому поріг масової участі в протестних акціях не перейдено!

Загалом масштабність революційних виступів можна оцінити за наступною шкалою:

- успіх революційних виступів, перевага тих, що повстали

- громадянськавійна, яка завершилася поваленням уряду (приблизна рівновага сил),

- потужні антиурядові виступи, з кровопролиттям, які розхитали владу (сили повсталих приблизно рівні силам уряду),

- багатолюдні та тривалі антиурядові виступи з окремими силовими зіткненнями,

- численні антиурядові виступи,

- декілька помітних антиурядових виступів

- окремі протестні виступи.

Логіка розвитку революційних подій наступна: зростання кількості революціонерів, зниження порогу страху вийти на площу в основної маси, а також зменшення порогу людей, зовсім не готових до протестів. За оцінками дослідників – якщо відбувається зменшення кількості переконаних прихильників менше ніж 10 % - то поширення ідеї не відбувається взагалі.

Очевидно, що побиття протестуючих студентів бійцями “Беркуту” спричинило (всупереч очікуванням влади) спалах революційного піднесення. Це був час найвищого вияву революційної енергії протестувальників. Час, коли революційна ситуація могла перерости у справжню революцію.

Однак цього не сталося. Революційна енергія протестувальників “вигоріла”. Вона вийшла на повалення пам’ятників, переговори, дрібні сутички, пісні й молитви. Образно кажучи революційна енергія мас пішла в гудок! Влада вистояла й перевела революційну ситуацію у вигідне для себе позиційне протистояння. Чого тут більше – професійності влади чи непрофесійності опозиції – тема окремого дослідження.

Випадкові обставини можуть збільшити так і зменшити кількість протестувальників. Наприклад, відставка уряду М. Азарова ініційована опозицією після непідписання угоди з ЄС та побиття студентів могла спричинити приєднання до революційного руху основної частини населення, яке з обережністю спостерігало за результатами протистояння. Нездатність її реалізувати – остудило революційний запал багатьох обережних симпатиків революції. Не сприяли цьому й театралізовані факельні походи радикальних націоналістів.

Вождь світового пролетаріату (вірніше його повалений пам’ятник у Києві) знову зіграв злий жарт із Україною. Комуністи, які напередодні даних подій декларували свою готовність підтримати ухвалу про відставку уряду – різко змінили свою позицію й хитнулися від вандалів.

Досвід революційних виступів в арабському світі є показовим для нас і у тому сенсі, що абсолютна де легітимація влади ще не означає автоматичну її слабкість й нездатність до рішучого спротиву (приклад Лівії та Сирії). Між слабкістю та делегітимністю існує прямий зв'язок.

На силу делегітимного режиму впливає: відсутність реальних фінансових можливостей, відсутність рішучості жорстоко подавити протести, слабкий контроль над армією, розкол всередині правлячої верхівки. І що особливо важливо - залежність від іноземних акторів.

В українському випадку саме матеріальна та морально-психологічна підтримка зі сторони Росії стала однією із складових сили делегітимного українського режиму.

Цікаво й те, що “горючим матеріалом” арабської весни стала молодь причому або студенти або навіть молоді люди із вищою освітою. Пов’язується це із девальвацією освіти у цих державах й нездатністю випускників знайти належне застосування своїм знанням. Навіть для європейців в умовах сучасної економічної кризи звичною стала абревіатура NEET, що означає “ні освіти, ні роботи, ні навчання”. Вона символізує молодь, яка опинилася на узбіччі повноцінного життя.

В Україні, за офіційними повідомленнями станом на 1 вересня 2013 року кількість зареєстрованих безробітних становила 435,4 тис осіб, з них молоді (від 14 до 35 років) - 183,3 тис осіб або 42,1 %. У 2012 році на обліку в Державній службі зайнятості перебувало 887,9 тис незайнятих громадян віком до 35 років або 48,6 % від загальної чисельності осіб, які перебували на обліку. З них 52,9 тис були випускниками вузів, 33,5 тис закінчили професійно-технічні заклади і 6,3 тис – середні загальноосвітні школи. Серед молоді віком 24-29 років рівень безробіття порівняно з 2011 роком зріс - до 9,5 % проти 9,2 %. При цьому майже кожен третій із загальної чисельності незайнятих молодих українців перебував на біржі праці уже більше року з моменту звільнення.

Політичне vs громадянське

Для успішного перетворення революційної ситуації в революцію потрібні також сприятливі суб’єктивні фактори – політична сила та політичні лідери здатні очолити та забезпечити успіх революції.

Відмінність Помаранчевої революції 2004 р. від Революції Гідності 2013 р. полягає якраз у тому, що в першому випадку ці суб’єктивні фактори існували, а у другому – ні. Парадоксально, але події Євромайдану показали явну відірваність від реалій політичного життя не лише правлячої верхівки, але й опозиційних політичних сил та політиків.

Розгортаючи без належної мотивації та підготовки загальноукраїнську акцію – “Повстань Україно!” – в момент найвищого революційного піднесення опозиційні політичні сили виявились до неї неготовими. Радикальні на словах – обережні в діях вони відіграли роль швидше миротворців, аніж буревісників Революції Гідності.

Намагання ж за інерцією використати народне незадоволення для партійного піару спричинило появу руху – Майдан без політиків! Вершиною недолугості нинішніх опозиційних сил став епізод, коли громадські діячі та активісти, а не політики та парламентарі сформулювали пакет політичних вимог до влади.

Негативне ставлення населення до політичних партій – це не технологія Банкової як це сьогодні намагаються представити деякі радикальні політики, а результат усієї попередньої діяльності українських партій (як провладних так і, на жаль, опозиційних).

Так, за даними соціологічних опитувань, проведених не так давно більше 70 % опитаних вважали що українські політичні партії не виконують своїх функцій в суспільстві. Відсоток респондентів які повністю недовіряють і скоріше не довіряють політичним партіям коливався від 64.8 % до79.5 %, а частка респондентів яка повністю довіряє і скоріше довіряє партіям коливалася від 12,4 % до 22,5 %.

39,3 % респондентів вважають, що вся діяльність політичних партій просякнута корупцією. 72,9 % респондентів називають проявом політичної корупції в межах фінансування виборчих кампаній політичних партій недекларування джерел фінансування, а 72,5 % респондентів вважають таким проявом купівлю-продаж місць у виборчих списках політичних партій.

Таким чином громадянське суспільство виступило не проти самих політичних партій, а проти політичних партій у їхньому нинішньому вигляді! Проти партій - елементів існуючої системи.

Якщо в країні існує повний песимізм і домінує уявлення про політичний режим як про поганий та нелегітимний, але іншого кращого немає – то революція неможлива. Наявність справжньої альтернативи існуючому політичному режиму є умовою успіху революції.

Успішність та завершеність революцій

Революція є успішною тоді, коли вона усуває існуючу владу. Революція є завершеною, коли нова влада (хоча б частково) реалізує лозунги та вимоги революційних мас.

Помаранчева революція 2004 р. була успішною, але незавершеною, оскільки нова політична еліта так і не реалізувала окреслених революційних завдань. Тому Революція Гідності є фактично продовженням Помаранчевої революції і черговою спробою українського суспільства не лише змінити владну еліту, але й змусити її виконувати революційну програму.

При демократичному режимі де легітимація влади не означає автоматично делегітимітизцію режиму (можна владу змінити на наступних виборах). При авторитарному режимі делегітимізація влади автоматично веде до делегітимізації всієї конструкції влади. Особливо це стосується т. зв імітаційних демократій, де влада тримається на поєднанні віри в правителя, його народну підтримку (хоча й зімітовану виборами), звичку, страх перед різкими змінами і страх перед репресіями. Падіння імітаційної демократії не означає автоматичну появу реальної демократії.

Революція – це перехід від традиційного до раціонального типу легітимності.Ось чому на порядку денному гостро стоїть проблема повного перезавантаження суспільства, руху з “чистого листа”, а це вимагатиме як наявності добре опрацьованої програми так і її фахових, а головно моральних виконавців.

Революційні виступи 1968 р. були направлені не стільки проти самого уряду скільки проти самої системи – проти консервативного суспільства і його застарілих політичних та етичних цінностей. Це була боротьба поколінь, батьків і дітей. Й вона закінчилась формуванням сучасного модерного суспільства.

За даними досліджень революційний матеріал займається – проявляє найбільшу активність - коли на авансцену виходить третє покоління, яке ще не нюхало пороху і не приймало участі в попередніх революційних подіях.

Українська молодь, насамперед студенти, через участь у акціях протесту показали себе основним “горючим матеріалом” Революції Гідності. Вони де-факто задекларували “нову політику”, якісно відмінну від попередньої не лише за назвою, формами але й за змістом.

На політичну арену виходить нове покоління, яке диктує новий порядок денний для українського політикуму. І можливо саме це і є найбільшим досягненням нинішніх революційних виступів в Україні.

Юрій Шведа – політолог (Львів) – zaxidnet – 26.01.2014

БУДЬТЕ РЕАЛІСТАМИ

2014-06-04T23:49:51Z

БУДЬТЕ РЕАЛІСТАМИ – ВИМАГАЙТЕ НЕМОЖЛИВОГО!

Минув місяць з часу початку студентських виступів спричинених непідписанням угоди про Асоціацію з ЄС. Із спонтанного протесту групи незгідних перетворилися вони у потужний загальнонаціональний суспільно-політичний рух, який нагадує події травня 1968 р. у Франції, які кардинально змінили її сучасне обличчя.

Наша надія може прийти тільки з безнадії!

Усе почалося з виступів студентів Сорбони на початку травня, які мали на меті змінити систему освіти та ставлення до студентів зі сторони держави та керівництва навчальними закладами. Ці виступи підтримали університети та ліцеї Парижу.

Наступного дня Сорбона була закрита, а 5 травня було засуджено 13 студентів. По всій Франції почалися масові студентські акції протесту. Було створено Комітет захисту проти репресій, комітети дії, чулися заклики до безстрокового страйку.

6 травня 20-тисячну демонстрацію вітали жителі Парижа, до студентів приєдналися викладачі. Увечері в Латинському кварталі у поліцейських полетіла бруківка, а ті відповіли масовим побиттям учасників акції протесту та сльозогінним газом.

Наступного дня забастували більшість університетів та ліцеїв Франції, страйк підтримали профспілки викладачів. На захист студентів виступила інтелігенція. Сартр, Бовуар, Сарот, Горц висловили свою солідарність з протестуючими.

10 травня – перша ніч барикад і далі по висхідній, - суцільний параліч системи, сюрреалізм «в побуті» на вулицях, паніка голлістів. Виступи супроводжувалися гострою конфронтацією з поліцією.

Ідеологією 1968 року була революція. Революція – слово, яке не сходило з вуст і газетних шпальт 1968 року. «Червоний травень» носив характер тотального протесту - протесту проти капіталізму, суспільства споживання, війни, відчуження, влади, держави, буржуазії та її культури, культури взагалі, проти власної розчарованості й апатії.

Гасла студентів були наступними:

Геть суспільство споживання
Геть журналістів і тих, хто хоче ними керувати
Право на життя не клянчать, його беруть
У будь-якому разі, не шкодуй ні про що!
Природа не породила ні панів, ні слуг. Я не хочу давати чи отримувати накази
Ми хочемо, щоб структури були на службі у людини, а не людина на службі у структур
Наша надія може прийти тільки з безнадії
Ти потрібен начальнику, він тобі не потрібен
«Бій – це батько всіх речей» (Геракліт)
Консерватизм – це синонім гниття і потворности
Акція не повинна бути реакцією, а креацією
Золотий вік – це коли золото не панувало.
Я тебе люблю!!! О, промовляй це з каменюкою у руках!!!
Перш, ніж писати, навчіться мислити
Свобода – це усвідомлення необхідності
Викладачі, ви змушуєте нас старіти
Коли вас екзаменують, відповідайте запитаннями
Make love, not war
Навіть якщо Бог існував, його треба було скасувати
Не звільняйте мене, сам упораюсь
Відкриймо двері притулків, тюрем та інших факультетів
Поговоріть із сусідами
Найпрекрасніша скульптура – бруківка в морду мента
Коли палець вказує на місяць, дурень дивиться на палець (китайська приказка)
СЕКС – це добре, сказав Мао, але не занадто часто
Уся влада зловживає. Абсолютна влада зловживає абсолютно

Майбутнє містить тільки те, що ми вкладаємо в нього зараз!

Спроби адміністрації де Голля погасити студентські виступи поліцейськими методами лише загострили ситуацію, які переросли у жорсткі сутички зі студентами в Латинському кварталі.

Виступ студентів Парижу підтримали студенти всієї країни оголосивши загальнонаціональний страйк. Згодом до них приєдналося близько 11 мільйонів французьких робітників, що становило майже дві третини усіх працюючих. Це фактично спричинило колапс уряду.

Протести досягли критичної межі. Побоюючись подальшого громадянського напруження де Голль розпустив французький парламент – Національну Асамблею та оголосив нові парламентські вибори. Насильство зникло так само швидко як і з’ явилося. Студенти повернулися в університети, а робітники до своїх місць праці.

Протест означав рух. Протест студентів змінив свідомість його учасників та суспільства загалом. В ці весняні дні під питанням опинилося становище суспільства, яке стикнулося із запереченням всіх усталених норм, на які могла спертися звичайна людина – перед французами постала можливість внести суттєві зміни у порядок речей, якому вони звикли підпорядковуватись.

У історії Франції ці події вважаються переломними, які започаткували зсув від консервативних цінностей до ліберальних та початок модернізації держави. „Будьте реалістами – вимагайте неможливого!” - цей лозунг травневих подій 1968 р. надовго запам’ятається його учасникам. Можливо саме це гасло французьких студентів стане дороговказом й для українських протестувальників.

Галінфо, 25.12.2013

http://galinfo.com.ua/news/150163.html