Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Субота, 19 серп. 2017

В. Ханін. Як формувалась ізраїльська ідентичність

Як формувалась ізраїльська ідентичність

Володимир (Зеєв) ХАНІН

Володимир Ханін – ізраїльський політолог. Народився в Запоріжжі, закінчив аспираткру Iнституту Африцi Академiї Наук в Москвi, стажувався в Оксфорді. В 1992-му переїхав до Ізраїлю. Викладав в Тель-Авівському університеті, з 2009-го працює у Міністерстві алії й абсорбції (зокрема, головним вченим та радником міністра з научных справ). Як науковець продовжує займатися питанням інтеґрації репатріантів із пострадянських країн в ізраїльське суспільство (в університетах Аріель ї Бар-Iлан).

У своїй лекції спробую відповісти на два питання: чи може існувати держава водночас ліберальна та національна і чи можлива держава етнонаціональна за своєю ідеологією і водночас мультикультурна. Принаймні, наскільки досвід Ізраїлю промовляє «за» чи «проти», можливе це чи ні.

Буду радий, якщо досвід Ізраїлю виявиться корисним для того дискурсу, який існує зараз в Україні. Якщо я правильно розумію ситуацію, українській інтелектуальній і політичній еліті доводиться вирішувати ті самі проблеми.

П’ять моделей

Єврейський народ за свою довгу історію неодноразово стикався з подібними питаннями і мусив давати ті чи інші відповіді. Ми досить давній народ, але дуже молода нація. Єврейському народу – понад 3,5 тисячі років (якщо не рахувати його вік від переселення Авраама в Ерец-Ісраель (Ханаан), а виходити з позиції «мінімалістів», які вважають, що національна історія починається на межі 14-13 століть до н. е.). Новітній єврейській державі немає і 70 років. Якщо до цієї історії додати «державу в дорозі» – з початку 1920-х років, то їй до 100 років. Деякі вважають, що історію сучасної єврейської держави треба починати з 1898 року, з I Сіоністського конгресу.

І впродовж цього століття перед євреями стояло питання: якою має бути єврейська національна держава новітніх часів.

Упродовж щонайменше останніх 150-200 років євреї мусили розв’язувати т. зв. «єврейське питання». «Єврейське питання» намагалися вирішувати і щодо євреїв, не лише самі євреї. Але ми «єврейським питанням» називаємо питання, яке тоді (у час, коли 90% єврейського населення мешкало у Східній Європі) мали вирішувати єврейські спільноти: що робити в ситуації, коли ми перестаємо бути станом і стаємо «річчю в собі» (як звично мовиться у класичній філософії). Тобто, коли євреям запропоновано вибір: або стати частиною європейських націй, або вирішувати свої проблеми в якийсь інший спосіб.

На столі в єврейських інтелектуалів і політиків (тобто осіб, що в якийсь спосіб ухвалювали певні рішення і пропонували їх єврейським спільнотам) лежали п’ять концепцій (поглядів, моделей) вирішення проблеми: дві моделі позанаціональні і три моделі національні.

Дві позанаціональні моделі, які стояли перед європейським (передусім, східноєвропейським) євреєм – це або асиміляція, або еміграція.

Асиміляція – це те, що запропонувала євреям емансипація: інтеґруватися в європейські нації, відмовившись од своєї ідентичності. Варіантів було безліч. На перехідній стадії було те, що називалося “німці, італійці, англійці, французи, Мойсеєвого віросповідання”. Це був у значній мірі шлях у нікуди – точніше, певна спроба відкласти вирішення питання на кілька поколінь. І ми нині всі чудово розуміємо, що відома теорія Мозеса Мендельсона («бути євреєм вдома і людиною на вулиці») означала би через одне-два покоління те, що люди перестануть бути євреями також і вдома. Була певна гра, в яку родимці Мозеса Мендельсона намагалися зіграти. Але хрещення за моделлю «стати з нерелігійних євреїв нерелігійними християнами» закінчилося нічим, закінчилося асиміляцією. Це був певен спосіб, певне вирішення проблеми, яку для себе обрали певна частина єврейського народу. У ті часи їм, звичайно, не було відомо, що це теж шлях у нікуди, бо все це закінчилося Катастрофою, Голокостом, винищенням і тих, хто був правовірними «німцями Мойсеєвого віросповідання». Новітня епоха, позбувшись спадку несприйняття, нетолерантності, продовжує таку модель для певної частини єврейського народу.

Друга ненаціональна модель – це була модель еміграції з Європи в ті країни, де не було етнонаціональних держав європейського типу. Це передусім емігрантські країни. У Європі якось доводилося визначати свою позицію щодо держави та суспільства, побудованих на засадах етнічного націоналізму. До другої половини XX століття було ще доволі далеко, тому етнічна ідентичність французів, італійців, німців, британців і їхня національна ідентичність – це було те саме. Тож частина єврейських інтелектуалів вважала, що, коли вже в Європі для євреїв, які хотіли би жити своїм питомим життям, місця нема, то цілком імовірно, що таке місце може знайтися в країнах, які приймають еміграцію, у нових націях, які виходили з того, що етнічна ідентичність є особистою справою громадянина (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка і т. д.).

Досить згадати масу прикладів із літератури та кіно. Найяскравіший приклад навів у своєму фільмі Стівен Спілберґ, прадідусь якого – уродженець Одеси Шпільберґ – був серед тих, хто обрав для себе еміграцію до Сполучених Штатів. Думаю, багато хто бачив його чудовий мультик American Tale, що перекладається, як «Американський хвіст» або «Американська історія» – чудова історія Фейвела Мишковіца. Мультик починається з моменту, коли Фейвел Мишковіц разом із своєю родиною переживає погром. Погромники-коти – типові класичні російські «охотнорядці», у бобрових шапках, каптанах таких російських. Вони ганяють по містечку нещасних мишок, які виглядають класичними євреями – з характерними носами, з пейсами, в ярмулках. І коли погром закінчується, тато-миша (мабуть, прадідусь Стівена Спілберґа) збирає своїх дітей і каже: «Діти, ми з вами попливемо в Америку! Це така країна, де нема котів, де всі вулиці вибруковані сиром». І от вони вантажаться на пароплав: на палубі – люди, під палубою – миші. І довго-довго-довго цей пароплав пливе, мишки співають на кшталт «Вестсайдської історії»: There are no cats in America («В Америці нема котів»). Потім з’ясовується, що в Америці є коти, а вулиці не викладені сиром; є не лише коти, а й щури. Але все завершується чудово. Фейвел Мишковіц стає Фредом Московіцем і засновує свій бізнес. Фільм завершується класичною американською агіткою: мишеня, що підросло й твердо стало на новій землі, стоїть на голові Статуї Свободи, над ним літає Американський Орел і каже йому: «Вперед, мій маленький американцю! Перед тобою все відкрите!».

Це теж вирішення єврейського питання в певному сенсі – позанаціональне.

Я вам розповім ще одну чудову історію. Я читав курс в університеті Бар-Ілан, де я працював, і після лекції до мене підійшов мій студент, новий репатріант із Ірландії, і розповів мені таку історію: «Мій дідусь був серед цих мишей, які виїжджали з Білорусі. Мій дідусь не знав жодної мови, крім їдіш. Грошей він не мав. Він з трудом добувся до Гамбурґа». Поки йшов Німеччиною – їдіш / німецька – все нормально. У Гамбургу він купив найдешевший квиток на найповільніший пароплав і плив довго, довго, довго – поки пароплав не прибув у Дублін. У Дубліні він вирішив, що це Нью-Йорк, і зійшов з корабля. Він був різником (тим, хто займається кошерним забоєм худоби) і сподівався, що влаштується в Чикаго на бойню. Коли він зійшов у Дубліні з пароплава і став цікавитися, чи це Нью-Йорк, пароплав відплив. Йому довелося залишитися в Дубліні. Що єврей робить у такій ситуації? Шукає євреїв. Виявилося, що в Дубліні є єврейська громада. Вони були дуже раді, що серед них опинився професійний «шойхет», бо вони півпокоління не їли м’яса, у них не було кваліфікованого різника. І він там застряг, так і прожив усе життя, виростив дітей і внуків, дочекався правнуків із мрією про Чикаго. А його правнук репатріювався».

Історія мала щасливе продовження. Через два місяці він одружився з новою репатріанткою з Америки, яка була родом із… Чикаго. Таким чином на Святій Землі коло замкнулося.

У певному сенсі, це і є друга модель ненаціонального розвязання єврейського питання, якщо виходити з того, що існує нація, базована на концепції громадянського націоналізму, де система загальнонаціональних цінностей вичерпується вірністю гербу, прапору, конституції та правам людини, а етнічні та культурні моменти – це приватна справа громадянина, до якого ні народу, ні нації, ні державі нема діла. І певна частина єврейського народу цим шляхом пішла.

Я ж хотів би поговорити з Вами про ту частину єврейського народу, яка шукала не лише особистого добробуту, а й національної гідності. Їм був запропонований вибір із трьох інших концепцій:

Територіалізм – створити єврейську державу там, де це буде можливо, виходячи з того погляду, що євреї – це не лише стан, не лише громада, не лише релігія, але й ще етнічна група. А, отже, якщо виходити з тодішніх панівних теорій, вона має право стати нацією.

Я не знаю, яке в курсах УКУ є робоче визначення нації. Я виходжу з такого робочого визначення, що нація – це етнічна група, яка отримала право на національне самовизначення. Загалом кажучи, нація – це етнос, який отримав свою державу. І право націй на самовизначення, на мій погляд, це можливість етносу стати нацією, тобто стати державною нацією, титульною нацією національної держави.

Сучасна Держава Ізраїль, якщо виходити з такого погляду, – це видима модель реалізації право єврейського народа як етносу на національне самовизначення. У всіх інших випадках євреї визначають себе або етнічною групою, яка живе на периферії етнонаціональних держав, або є частиною багатоетнічного (мультикультурного) простору (чи то в межах імперії – як у Росії, чи то в межах громадянської нації – як у Сполучних Штатах). Хоча й в Америці не все просто – у всякому разі, якщо виходити з праць професора Мічиганського університету Цві Гітельмана. Він досить переконливо доводить, що для американських євреїв релігійність є фасадом для етнічності. Тобто вони просто грають за правилами. В Америці маєш належати до тієї чи іншої конфесії. Тому, якщо ти хочеш отримати леґітимацію – на суспільному рівні – своєї «інакшості», то маєш представити себе як представника певної конфесії. Це цілком американсько-єврейський винахід – нерелігійна синагога; синагога, куди ходять люди зовсім нерелігійні. Просто маєш належати до якоїсь конфесії для того, щоби мати можливість виявити свою етнічну ідентичність.

Що стосується можливості національно-державного визначення, на межі XIX-XX століть євреї мали три опції:

Територіалізм – створення національної держави, де лиш це буде можливо, де лиш з’явиться територія, яку світова співдружність (я все намагаюсь відповісти на питання, що таке світова співдружність) буде готове надати євреям. Досить велика кількість була проектів такого ґатунку: від Уганди до створення єврейської держави у штаті Вайомінґ, на що був готовий уряд Північно-Американських Сполучених Штатів. Або була чудова ідея створити єврейську державу чи щось подібне до єврейської автономії біля Нового Орлеану – це приблизно той район, що був накритий недавньою повінню. Від єврейської держави на Мадагаскарі, на Синайському півострові і до абсолютно радянської ідеї єврейського територіалізму в Біробіджані. Така комуністична територіалістська єврейська національна ідея. Не будемо говорити про «кримський проект», який був провокацією КГБ, як ми нині знаємо, згідно з опублікованими документами (принаймні тієї частини, яка є в київських архівах). Треба сказати, що подібна тенденція була однією з панівних на перших сіоністських конгресах.

Саме тому ті представники єврейського націоналізму, які були прихильниками другої точки зору (що єврейська держава не може бути створена ніде, крім історичної Батьківщини єврейського народу, землі Ерец Ісраель або Палестини), для відрізнення себе від інших територіалістів, які теж називали себе «сіоністами», назвалися «ціоней Ціон» («сіоністами Сіону»). Отаке от «масло масляне», але в той момент воно було доволі актуальне.

І третя ідея – це ідея про те, що євреям взагалі нікуди не треба їхати, якщо йдеться про національне самовизначення, достатньо отримати можливість на національно-культурну (чи, як в Україні говорили, національно-персональну) автономію в тих місцях, де євреї мешкали. Було такого роду декілька експериментів – у міжвоєнні роки це було в Латвії, Естонії, частково – в Польщі, недовгий експеримент в Україні (Третій універсал Центральної Ради, Міністерство єврейських справ, успадкована совітами ідея єврейських автономних районів, індивідуальної системи єврейської освіти, культурних інститутів тощо), але ці експерименти не витримали перевірки часом.

На сьогодні, по суті, найвдалішою формою вирішення єврейського питання в національному контексті є сіонізм. Зайве пояснювати, що «сіонізм» не є лайкою. Так позначається один із варіантів європейського націоналізму, який один із європейських народів, євреї, обрав для реалізації свого права на національне самовизначення.

Ця модель реалізувалася на історичній Батьківщині єврейського народу, в Землі Ізраїля, але утвердилася лише в західній його частині, Палестині, і то не на всій її території. Але приблизно 15% території історичній Батьківщині єврейського народу вистачило для того, щоби закласти інфраструктуру єврейської національної державності.

Ерец Ісраель

Що євреям вдалося побудувати на цій території в національному сенсі?

По суті, всі чотири описані мною моделі (дві позанаціональні і дві національні) не ставили єврейський народ перед дилемою: а як ставитися до інших груп, які перебувають під твоїм патронажем? В Америці ти живеш серед інших груп і народів – і все. Як і в Європі. Європейські народи готові дати культурну автономію чи не готові. Але це не те питання, коли ти ухвалюєш рішення. Це питання, підсумком якого є власне позиціонування візаві ситуації, над якою ти майже не маєш влади. Або до якої ти маєш відношення, але ти не єдиний суб’єкт, який ухвалює рішення.

В Ізраїлі ми маємо ситуацію, при якій євреї – титульна нація. І не просто титульна нація, а нація, яка складає близько 76% місцевого населення і при цьому є титульною нацією в країні, де живе ще приблизно 30 етнонаціональних і етноконфесійних груп. Що більше, всередині самої цієї титульної нації є представники найрізноманітніших культурних груп, які, хоч і вважають себе євреями, але розмовляють різними мовами, мають різний культурний бекґраунд, різні моделі та стереотипи поведінки і, що важливо, різні типи поведінкової політичної культури. А, отже, мають різні уявлення про те, що таке єврейська національна держава і як вона має функціонувати. Тому виникає питання, як вибудувати суспільну та політичну модель ізраїльської єврейської нації, щоби вона задовольнила якомога більшу частину суспільства (а в ідеалі – все суспільство).

На першому етапі оптимальною моделлю було обрано «плавильний казан». Під “плавильним казаном” ми розуміємо ситуацію, при якій основною моделлю інтеґрації єврейських діаспор в ізраїльський єврейський колектив є відмова репатріантів від свого культурного спадку або від котроїсь його частини, аби акультуруватись на базі тієї моделі, яку створили перші покоління репатріантів.

Перші три алії (хвилі єврейської еміграції) походили з тих районів, де ми з вами перебуваємо (Україна, Білорусь, деякі регіони Росії, Польща).

«Алія» на івриті – «сходження», а «єріда» – спуск (є ще значення «підйом у Землю Ізраїля» і «відхід» з неї). Тому «єріда» - так ми називаємо емігрантів із Ізраїлю. Навіть якщо він при цьому спинається на Гімалаї, він все одно «спускається». У Єрусалим не можна зійти, до нього можна лише «піднятися». Та й сам Єрусалим – це ще не кінець процесу. Треба ще піднятися на Храмову гору. Хоч найвища точка Храмової гори для нас закрита. Це місце, де зараз стоїть мечеть і де фундамент Єрусалимського храму.

Вертаючись до наших сюжетів. Перші три алії були звідси. Кінець XIX століття, після першої російської революції до початку Першої світової війни і після її закінчення (як результат громадянської війни в Україні та в Росії). Перші три групи ізраїльська історіографія називає «алійот русійот» – «російські хвилі еміграції» (дотепер для середньостатистичного ізраїльтянина людина, що приїхала з України, є «росіянином»).

І якщо ми говоримо про три перші хвилі репатріації (з тодішньої Російської імперії та Радянського Союзу), то їхнім нащадкам донедавна не було потреби відповідати на питання «Що значить для мене бути ізраїльтянином?». Бо вони й були тими ізраїльтянами. Це вони визначали, що значить «ізраїльтянин». А решта, хто підтягнувся пізніше, себе позиціонували як візаві групи, що заклала культурне й ціннісне ядро ізраїльської єврейської нації.

Це були люди, які думали, що залишили Східну Європу назавжди. Вони залишили Східну Європу, страшенно розчаровані двома версіями єврейського буття у Східній Європі, свідками яких вони були. Версіями релігійного буття, які пропонували хасиди та мїснагди  (тобто, хасидська та мїснагдська, або литовська течія юдаїзму), а також модерністами, які виходили з того, що ти можеш бути росіянином, українцем чи поляком Мойсеєвого віросповідання. Або ти можеш зачинитися в ґетто, і якщо мури ґетто ламають ззовні (як це робила, наприклад, Велика французька революція), то їх треба зміцнювати зсередини. Тобто, ти маєш ґеттоїзуватися і нікого не бачити й не чути, якщо хочеш залишитися євреєм.

Та частина євреїв, яка пішла шляхом сіонізму, таким підходом були вкрай розчаровані, бо він не дозволяв засвоювати сучасний спосіб життя, сучасні цінності (орієнтацію на високу освіту тощо). Сіоністи були розчаровані і в західній моделі єврейського буття, яку пропонували європейські спільноти («ти можеш бути євреєм вдома і людиною на вулиці»). Після справи Бейліса в Києві та після справи Дрейфуса в Парижі для знчної частини східноєвропейського єврейства стало зрозуміло, що процес інтеґрації займе дуже багато поколінь, якщо лиш не йдеться про негайну асиміляцію. А Катастрофа [Голокост – Ред.] показала, що й асиміляція – не завжди вирішення проблеми.

Тому ті три перші хвилі вихідців із території, яку ми умовно називаємо «Росія», виходили з того, що ні те, ні те, а лише формування єврейської національної держави на основі тієї моделі, яка при цьому була прийнята в Європі

Однією з моделей (первинною моделлю) формування європейських етнічних націй була визнана концепція внутрішньої акультурації. Це була робота інтелектуальних, політичних і культурних еліт народжуваних європейських націй, які вольовим рішенням обирали певну субкультуру й оголошували її національною культурою, інтегруючи в неї всю решту субкультурних і субетнічних елементів, які були в сфері їхнього політичного управління, що на той момент склалася. Десь до кінця XVIII – початку XIX століття французами були лише мешканці Іль-де-Франсу, решта була шампанцями, бургундцями тощо. І лише внутрішня акультурація в межах обраної моделі привела до формування французької етнонаціональної спільноти, та й то, судячи з усього, цей процес ще не до кінця завершений. І не відомо, чи завершиться, бо національний проект у французів перетворився на мультикультурно-постмодерністський, з яким вони не дуже розуміють, що робити в умовах масової міграції та появи великих груп населення, які цей проект відкидають засадничо.

Те саме в Німеччині. До XIX століття не було німецької нації, були нації прусська, франконська тощо. І процес внутрішньої акультурації зайняв доволі багато часу

У випадку з євреями було більш-менш те саме. Представники перших трьох хвиль репатріації виходили з того, що розбудова ізраїльської єврейської нації має йти шляхом переплавлювання єврейських діаспор у новій ізраїльській культурі. Це означало культуру івритську – на основі мови іврит.

Ренесанс івриту

Це не правда, коли кажуть, що іврит – мертва мова. Іврит був, звичайно, мовою живою, але не розмовною, не побутовою. На івриті писали, читали, складали літературні та наукові твори, навіть видавали газети та журнали, але він не був мовою побутового спілкування. Цією мовою можна було підтримувати вогонь національної культури. Це була мова, якою можна було якось контактувати, орієнтуватися на неї у підтриманні власної інакшості і власної ідентичності, але на ній неможливо було будувати націю – в тому сенсі, що спілкуватися з сусідами, купувати квиток на потяг, викладати в початкових класах, віддавати накази в армії т. д. Іврит був «високою» мовою, мовою вченості.

Тут, на Західній Україні відома історія з Чернівецькою конференцією 1908 року, де обговорювали питання «Що є наша національна мова?». Причому вибір був між івритом і російською, а не їдишем, яким розмовляла основна маса єврейського населення. Як казав Фруг, який писав при цьому на їдиш,«якщо їдиш – наша національна мова, то ми – не нація, а якщо ми нація, то їдиш – не наша національна мова». Тобто, вибір був між мовою імперії (російська) та мовою культури (іврит). Іврит виконував усі функції мови, окрім однієї, але найважливішої – комунікаційної. І він був, звичайно, етнічним символом, але, щоби стати мовою національною, він мусив стати мовою комунікації. Єврейські просвітителі намагалися писати ним літературні твори – це був один великий анекдот. Уявіть собі: «Ніжне сонце пестить листя дерев. Легкий вітрець колише гілки платана…». Це оповідь про те, як єврейська жінка стала зранку та пішла на ринок купити продукти. Такою мовою неможливо створювати літературу, з якою можна було би просто жити. Такою мовою можна захоплюватися, можна використовувати її як символ, але її неможливо використовувати для якихось побутових справ.

Коли я щойно приїхав до Ізраїлю, почав працювати у Тель-Авівському університеті, там ще памьятали засновників ізраїльської школи сходознавства - «єкі» (вихідці із Німеччини). Вони були із тих німецьких євреїв, які, коли б не Гітлер, ні в якому страшному сні з Німеччини нікуди не поїхав би. Класичний німець Мойсеєвого віросповідання. Та сама рафінована німецька інтелектуальна еліта, яка з деякою недовірою і навіть зневагою ставилася до Ost Juden, східноєвропейських євреїв, котрі «понаєхалі тут», у період між світовими війнами набралися з Росії, України, Польщі, Чехословаччини. Один з них зі студентами розмовляв таким, знаєте, «високим» івритом, біблійним. Він там вживав фрази, яких жодна нормальна людина в Ізраїлі не вживає. Він міг звернутися, щось на кшталт «Чи не зволять промовити пан мій?». Студент швидше мертвий, ніж живий (здає йому іспит з класичних арабських текстів). Він знову каже: «Чи не зволять пан мій промовити, яка думка ібн-Хальдуна про те й те?». А студент йому:«Професоре, я не посідаю такої інформації».Сказати «Не знаю» – вб’є на місці. Він знову каже: «Ваша відповідь, пане мій, не знайшла благовоління в очах моїх». Друге питання: «Що ібн-Батута казав проте й те?». «Професоре, я не маю такої інформації». «І ця відповідь не знайшла благовоління в очах моїх. Мій пан провалився». «Професоре, але ж Ви обіцяли задати три питання?». «Мій пан має цілковиту рацію. Третє питання: чим підхід ібн-Хальдуна різниться від підхода ібн-Батути?». [Сміх в аудиторії]

Так могли себе поводити кілька диваків, але будувати на такій мові націю неможливо. Тому одним із первинних елементів акультурації було створення отієї національної мови.

Це був непростий проект. І не думаю, що в іншій ситуації, в іншій країні та в іншому контексті це було би реалізоване, якби саме створення єврейської національної держави не було особливим випадком. Будучи європейським проектом за своєю суттю, воно радикально відрізнялося від решти подібних випадків. Європейський проект означав, що, скажімо, українцям, чехам і полякам треба було лише звільнитися з-під влади імперій, нікуди не рухатися, а починати будувати там, де живеш, свій національний проект. Німцям й італійцям треба було пережити подрібненість і об’єднатися, але теж не треба було нікуди їхати. А євреям перш, ніж почати реалізовувати свій етнонаціональний проект, потрібно було сконцентруватися на певному терені – бажано на своїй історичній Батьківщині. І сам процес – болісний, важкий – релокації з одного місця на інше давав можливість зробити те, що в іншій ситуації було би неможливе. Ніхто не дискутував: якщо ми нація, то їдиш – не наша національна мова, а якщо це наша національна мова, то нація – не ми. Повний злам всього звичного укладу життя, стереотипів, уявлень, відчуттів, звичних зв’язків леґітимізував процес переходу на зовсім іншу мову.

І тому перетворення мови із високого етнічного символу на мову побутову, появу в ній побутового шару (те, що зумів зробити білоруський єврей Бен Іуда, використавши для цього як існуючі корені, так і вигадані, а для пониження, «побутовизації» використавши арамейські чи навіть арабські слова й вирази, до яких додавав слов'янські суфікси: «кібуцник», «мапайник», «лікудник»; -ник, -чик, -щик – це все слов’янські афікси) – це було річчю, яку можна було сприйняти лише в стані, так би мовити, «національного ідеологічного оскаженіння», повністю розірвавши зі всім своїм минулим.

Тому на першому етапі ідея залишити весь свій культурний багаж позаду, в діаспорі («нічого там доброго не було, і нема, за що чіплятися, і нема, за чим шкодувати») і повністю перейти на іншу модель – вона повністю реалізувалася.

То ж перше питання, найважливіший момент акультурації був перехід на іврит. Але навіть в умовах майже цілковитої згоди на цей проект івриту багато що загрожувало. Загрожували мови, якими розмовляли євреї в діаспорі, – не лише їдищ, ладіно, єврейсько-бухарська чи єврейсько-кавказька мови, але й англійська, німецька, італійська, російська, польська, якими розмовляли освічені євреї. Ці мови могли зберегтися на рівні сімейного, побутового спілкування і врешті решт – стати викликом статусу івриту. Тому перші два-три покоління, перші дві-три алії з «межі осілості» Російської імперії ставили перед собою завдання – випалити це все розпеченим залізом.

Тобто, наш варіант сіоністської акультурації – іврит – був, мабуть, найрадикальнішим із тих, які пережили інші європейські народи. Аж до того, що був етап в ізраїльській історії, коли за користування їдишем переслідували. Це не була сталінська епоха, до в’язниці не садили, як в Радянському Союзі садили за користування або вивчення івриту, але це був досить неприємний момент. Зрозуміло, що російська, німецька, англійська не переслідувалися. До них ставилися без піїтету, але не переслідували.

Лише дві мови були ворогами – арабська та їдиш. Арабська була мовою ворога, а їдиш – ворогом мови.

В 1940-1950-х роках групи молодих «хунвейбінів» єврейського походження ходили по вулицях Тель-Авіва та прислуховувалися, якою мовою спілкуються літні євреї. Шмаркатий пацан міг підійти до двох євреїв, що пережили Катастрофу, почути, що вони розмовляють на їдиш, і сказати їм:«Іуді довер івріт» («Єврей розмовляє по-єврейськи»).

Звісно, це не могло бути лише державною політикою. Такий був настрій суспільства. У суспільства така була цінність. Мова як цінність.

Ми мали війну за незалежність, і ми мали війну за культуру. І не факт, що було складніше – перемогти п’ять арабських армій чи івриту стати мовою, якою не просто моляться і пишуть класичні праці, а якою викладають ядерну фізику, якою віддають команди в армії, якою лаються зі сусідами, якою розповідають анекдоти і якою можна послати подалі неприємну тобі людину.

Є маса чудових історій – споминів першого покоління засновників ізраїльського суспільства, як учні гімназії «Герцлія» після уроків або на перервах виходили на дюни Тель-Авіва (місто, яке тоді ще будувалося) і винаходили слова. Посварившись за якесь яблуко чи апельсин, один посилав другого матюками, і всі гуртом починали розмірковувати, як би це сказати на івриті. І з’являвся івритський неологізм.

Це триває дотепер, але вже без «ідеологічного оскаженіння». Тобто, «Академія мови іврит» донині винаходить слова. Скажімо, коли я приїхав до Ізраїлю, нашу чудову стоячу спеку, яку мало хто в стані витримати, називали"хамсин". Але десь 1992 року по радіо оголосили, що «Академія мови іврит» пропонує громадянам вживати слово "шараф" як більш івритське. "Хамсин" ще проіснував десь півтора-два роки і, так би мовити, «помер».

Або, скажімо, десять років тому диктор по радіо сказав нам: «Ваші питання, побажання й зауваження надсилайте на електронну пошту або на наш номер телефону "смс" – "місрон"». Нове івритське слово. Далі десь приблизно півроку він говорив "смс" – "місрон", потім почав говорити просто "місрон". І всі звикли.

Я не знаю, наскільки пасує така модель, така конструкція – це просто традиція, яка склалася протягом поколінь.

Ситуація була дуже проста для перших трьох "алійот". Як говорив наш другий прем’єр-міністр Леві Ешколь (він же Лев Школьник із Одеси), «ми читали по-російськи, а сперечалися на івриті».

Загалом, схеми й уявлення, вивезені зі Східної Європи, поступово стали структуротворним івритським ядром ізраїльської культури. Зрозуміло, що творцями цього структуротворного ядра були «російські» євреї. До кінця 1990-х років тодішнє покоління дикторів телебачення та радіо говорили на івриті з ледь помітним російським акцентом. Це й був «нормативний іврит».

Це була мова, якою розмовляв батько теперішнього прем’єр-міністра Бенціон Натан’ягу (він помер три роки тому у віці 103 роки). Я часто їздив викладати в Московському університеті ізраїльську політику і казав їм:«Ваша книжка зі середньовічної історії, автор Бенціон Натан’ягу – він живий». Для них він був, як герой тих підручників із середньовічної історії, із категорії динозаврів.

Отже, ідеологічне ставлення до мови врешті решт створило базову модель акультурації навіть якщо тлом був якийсь «іншомовний досвід». Наприклад, ізраїльський Національний театр (театр Габіма) виник як івритська студія при театрі Вахтангова. Але вони виявилися розумнішими за своїх сучасників. У 1923 році вони виїхали на гастролі й не повернулися. Переїхали до Палестини й стали національним театром єврейської «держави в путі». І десь до кінця 1950-х – початку 1960-х у театрі грали на івриті з російським акцентом. Це був такий «театральний іврит».

Забавно було бачити поляків, марокканців, вихідців із Ємену, які копіювали російський акцент, бо такою мовою грали в театрі.

Але так чи інакше цей проект реалізувався. Вам може бути відома «війна мов», коли вирішувалося питання, якою мовою викладати в хайфськомуТехніоні. Хайфський Техніон був заснований у 1912 році, але реально заняття почалися після Першої світової війни. Уже тоді точилася дискусія, щодо того, якою мовою викладати. Німецькою, бо іврит був недостатньо розвинутий? Чи все ж на івриті, як вважали в Асоціації вчителів івриту? Врешті решт переміг іврит.

Ніхто тоді не вірив, що можна буде викладати медицину, медичну техніку, ядерну фізику і т. д., і т. п. на івриті. Але це сталося. Мій старший син цього року закінчив Техніон і має подвійний набір термінів – кожен термін він знає на івриті і по-англійськи. Тобто, фактично склалася інша модель існування. Боялися їдишизації, германізації та русифікації культури, а вийшла американізація.

Вийшло те, що вийшло. Ізраїль в цьому сенсі – частина глобального світу. У будь-якому разі, перемогла така модель – якщо до мовного ядра ми додамо решту елементів із концепції Баруха Кіммерлінга, недавно померлого славнозвісного ізраїльського соціолога (пост-сіоніста, до речі), який запропонував концепцію “ахусалім” – в деякому сенсі ізраїльський аналог американських WASPів: «ашкеназім», «хілонім» і т. д. – світське, ашкеназьке, івритомовне, ліберальне, соціально орієнтоване населення. Таке структуротворне ядро ізраїльської єврейської нації.

Тобто, плавильний казан працював в одному напрямку – ти мусив вивчити іврит (не як просто мову, а як частину культури), мусив засвоїти ідеологічні, політичні, культурні та соціальні цінності. Це було те, що розглядалося як наша місцева версія того самого плавильного казана.

«Другий Ізраїль»

Плавильний казан почав давати збої наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років. Це було пов’язано з тим, що виросло покоління дітей вихідців із країн Сходу.

На початку 1950-х років Ізраїль отримав свою першу велику алію з країн Північної Африки та Близького Сходу. На додаток до тих 800 тисяч, які вже перебували в країні, додалося ще 700 тисяч.

Перші п’ять хвиль «алійот», репатріантів – це були європейці. Перші три, які заклали ядро ізраїльського суспільства, – «росіяни». Потім додалися польська та німецька алія. Ці четверта й п’ята алія не були, за масою,  сіоністами, але вони досить швидко засвоїли правила гри. І тут прибула «велика хвиля» з Північної Африки та Близького Сходу – те, що ми називаємо «єврейський Вихід із арабо-мусульманського світу». Це була ситуація, при якій багато людей мусили кидати все й тікати, бо по цих країнах пішла хвиля погромів, антисемітських акцій, і стало зрозуміло, що в арабо-мусульманських країнах у єврейських громад нема майбутнього. Якась частина вирушила в Європу, якась – в Ізраїль.

Треба сказати, що саме ця група населення заклала основу того, що ми називаємо “другий Ізраїль”. Під “другим Ізраїлем” ми розуміємо групу населення, яке не належить до “першого Ізраїлю”, ашкеназького Ізраїлю, до вихідців із єврейських громад Європи та Північної Америки. Вони були структуротворним ядром ізраїльської нації та сформували те, що ми називаємо «Ісраель рішона» (“перший Ізраїль”). Під “першим Ізраїлем” ми маємо на увазі ту верству причетних до влади представників ізраїльського середнього класу, нащадки яких населяють благополучні райони в центрі країни, благополучні квартали міст і креативні селища (кібуци та мошави) першого покоління в центрі країни.

Вихідців із країн Сходу розселили на периферії країни. Така була політика, аби не перевантажувати міста і якомога активніше заселити периферію. Для них будували т. зв. «міста розвитку» (по-англійськи –development towns, «аярот пітуах»). На довший час ці «міста розвитку» стали не лише географічною, але й культурною й економічною периферією ізраїльського суспільства. Я не ідеалізую наш досвід і нашу країну. Було, як було, в кінцевому підсумку вийшло більш-менш прийнятно. Потрібне бажання, щоби щось вийшло, та вдалий збіг обставин. Але наламали чимало дров, мусимо сказати чесно – і це є, мабуть, ціна незалежності. У кожної нації національна розбудова має свою ціну.

Те, що ми називаємо «другий Ізраїль», або як їх ще називають в Ізраїлі, «сефарди», «сефардійські євреї», заселили географічну та культурну периферію. Це мало благополучні, за ізраїльськими стандартами, квартали, райони великих міст, особливо великих агломерацій у прибережній зоні від Тель-Авіва до Хайфи, а також «міста розвитку» в Негеві, в Галілеї і місця, які ми називаємо «периферія центру». Наприклад, ті, хто був в Ізраїлі, ви приземляєтеся в аеропорту «Бен-Гуріон» – насправді тель-авівський аеродром міститься у місті Лод – це як київський аеродром міститься не в Києві, а в Борисполі.

Так от, наш «Бориспіль» – це місто Лод. Це класична, типова «периферія центру». Це географічний центра, але культурна й економічна периферія. Зрозуміло, що зараз там є райони шикарних віл, благополучних кварталів, але психологічно це мало благополучний район. Не запитуйте мене, яка там середня зарплата і який доступ до всіляких послуг і не починайте мене після цього переконувати, що це жодна периферія і «нам би ваші проблеми». Не в цьому справа. Я просто розповідаю про те, як це відбувається за ізраїльськими стандартами.

Загалом перше покоління вихідців із країн Сходу – це були люди, які так чи інакше змушені були прийняти правила гри. Вони опинилися у свого роду гетто, з якого було важко вибратись. Бо соціальні ліфти, соціальна динаміка – не те, щоби їх не було, але вони були вельми обмежені.

У підсумку ми отримали дивну ситуацію. Ми все ж таки європейська країна. Точніше, східноєвропейська. Географічно Ізраїль в Азії, геологічно – в Африці (ми західніше від Сирійського розлому), але в культурному відношенні ми, звичайно ж, Європа. Причому радше Центрально-Східна Європа. Просто Ізраїль «на два корпуси» вирвався вперед. Наш “соціалізм з людським обличчям”, на відміну від Угорщини, яка намагалася зробити це 1956 року, і Чехословаччини 1968-го, відбувся ще на початку 1950-х років, наша «Оксамитова революція» була в 1977 році, а наш перехід до ліберальної демократії відбувся десь у другій половині 1980-х років. Тобто, на десятиліття-півтора раніше, ніж усе це сталося в країнах Східної Європи. На відміну від більшості європейських країн, де центром (аванґардом) є місто, а периферією – село, у нас, в Ізраїлі – навпаки. У нас функцію аванґарду тривалий час відігравали сільські поселення – кібуци та мошави.

Вони були тим, що в нас називається «халуцим» (піонерами). Саме ті 11% населення (на піку; нині це менше 2% у кібуцах плюс 5% тих, хто живе у мошавах) були (а часом і зараз їх вважають) аванґардом ізраїльського суспільства. Скажімо, сільські школи кращі від міських. Кібуцне виховання вважається вихованням набагато більш ефективним, передовим.

Я є прихильником кібуцного виховання, наші діти ходили в кібуцний садочок і кібуцну школу.

Оце є те місце (в кібуцах і мошавах), де формувалася інтелектуальна, військова, управлінська, ділова, інформаційна та політична еліта Ізраїлю. Лише тепер, в останні 10-15 років, наприклад, офіцерський кістяк бойових частин армії (або кістяк корпусу військових пілотів) почав переходити до «росіян» (вихідців із колишнього СРСР) та релігійних сіоністів. Раніше ядро складали кібуцники.

Я це говорю до того, що в Ізраїлі військові – це показник статусності. В бойові частини конкурс – 2-4 особи на місце.

Отже, функцію культурної периферії в епоху плавильного казана виконувало місто, передусім ці «міста розвитку», які нібито виконували функцію європейського «села». Там був невисокий, за ізраїльськими стандартами, рівень життя, ненайкраща освіта, не дуже добре з працевлаштуванням, проблематично з погляду культури. І ось там було диспропорційно широко були представлені вихідці з країн Сходу – ті, кого в Ізраїлі називають «сефардами».

Це теж цікава проблема. Бо насправді вони жодні сефарди. Представники єврейських громад Північної Африки та Близького Сходу до сефардів не мають майже жодного стосунку. Бо сефарди – це вигнанці з Іспанії. «Сфарад» на івриті – це Іспанія, і вигнанців із Іспанії на івритському сленгу називають «сфарадім таорім» – «чисті іспанці» або «чисті сефарди» (на сленгу – «самехтетники», такий акронім).

http://vaadua.org/sites/default/files/images/sefardies.jpg

Найвідоміші з європейських сефардів ("чистих")

Анекдот ситуації в тому, що ці «самехтетники», тобто «чисті сефарди», які після вигнання з Іспанії розселилися хто в Голландії, хто в Туреччині, хто в Греції, хтось сягнув навіть «Землі Ізраїль» (Палестини). Як би не було, ці «самехтетники» вважаються частиною ашкеназької еліти, не будучи жодними ашкеназами, а будучи справжніми сефардами. А «сефардами» в Ізраїлі називають тих, хто сефардами не є.

Тобто, тут ми бачио кумедну ситуацію, коли «ашкеназ» / «сефард» – це не культурна і не етнічна дефініція. Це класова дефініція. Тобто, причетні до влади (економічної та політичної) – це ашкенази, а непричетні – сефарди.

Коли цей дисонанс виявився засвоєним вихідцями з країн Сходу, те молоде покоління, яке виросло (або й народилося) в Ізраїлі, вирішило що не конче мусить бути чужим на цьому святі життя. І на початку 1970-х років почався наш рух «чорних пантер» – на зразок американських «чорних пантер», наслідком якого стало поступове запровадження мультикультурної моделі. Перше, що готове було прийняти ізраїльське суспільство, це елементи «сефардійської» культури. На сьогодні «сефардійська» культура – це, звичайно, ядро масової культури. Масова культура: музика, кухня, одяг, стандарти поведінки – все це, звісно, східного походження в Ізраїлі. Ви це бачите, коли буваєте в країні.

Елітна культура – все ще ашкеназька. Це культура «першого» Ізраїлю. І з цього моменту починається процес поступового розшарування основи «плавильного казана», коли ізраїльсько-єврейська ідентичність перестає бути човлентом або «кашою-розмазнею», який їдять на шабат, а перетворюється на салат, де різні інгредієнти, утворюючи один продукт, зберігають, проте, кожен свій запах, смак і свою клітковину. Зрозуміло, що це працює набагато складніше, ніж би ми могли собі уявити. Система працює як? Загалом її корені були закладені в епоху «плавильного казана». У якийсь момент ізраїльське суспільство вирішило, що не все з діаспорної спадщини слід викидати. Ізраїльське суспільство виявилося готовим засвоїти деякі елементи культурної традиції з ціннісно-нормативного комплексу єврейських громад діаспори, але не як частину окремого культурного елементу, але як частину мейнстриму. Іншими словами, є якась порожня ніша. Суспільство відчуває, що чогось бракує, вони готові взяти елемент діаспорної культури, але сказати: це наше, ізраїльське. Спільне.

Тут уже закладено елемент того, що до мультикультуралізму був один крок. Якщо ми на це готові, якщо цей мейнстрім стає багатоскладовим, то від багатоскладового до мультикультурного не так уже далеко.

Якщо хтось із вас був у Тель-Авіві, то ви, мабуть, звернули увагу на те, як місто будувалося. Малий Тель-Авів, ядро – ви бачите кавалок Львова, кавалок Будапешта, кавалок Бухареста. Далі – так звані «вулиці письменників». Далі ви бачите вулицю Ротшильд, абсолютно польську. Далі ви бачите вулицю Бен-Йегуда – це класичний німецький баухауз, який у Німеччині в такій кількості й у такій якості не зберігся. Далі ви бачите польські торговельні мережі, німецькі банки і вже на самій набережній – американські хмарочоси. Отака от “матрьошка” першого в новітню епоху єврейського міста показує як еволюціонував плавильний казан і як він поступово переходив до цього мультикультуралізму – від багатоскладового елементу мейнстриму до багатокультурності.

Залишилося зробити останній крок і сказати, що це не просто частини багатоскладового єврейського колективу, а певні структури, кожна з яких є етнічно та культурно самодостатніми. Тобто, нема ізраїльського єврейства. Є росіяни, українці, американці, ефіопи, марокканці і так далі. Сказавши А, давайте скажемо Б. Так, як зробили французи й німці. Француз – це той, у кого французький паспорт – незалежно від того, якою мовою він розмовляє (французькою чи арабською) і чи вважає він своїми національними символами фрігійський ковпак, французьку мову, галльського півня і чи заїдає він кожну трапезу сиром. І раптом виявилося, що історична пам’ять єврейства, досвід непростий і той факт, що ми – все ж таки держава, яку створювали з чистого аркуша, але не на порожньому місці, що ми – молода нація стародавнього народу, не дозволяє нам зробити цей крок. Ми просто не готові – робіть з нами, що хочете. Ми готові до мультикультуралізму, багато культурності, але тільки всередині єврейського колективу, а не замість нього.

Ми говоримо про те, що сучасна ізраїльська єврейська культура – це американська єврейська (з наголосом на слові «єврейська»), російська єврейська, польська єврейська, ефіопська єврейська, марокканська єврейська. Але єврейська! Хай вона не та, що була в діаспорі, хай вона інша. У підсумку це має свої плюси й свої витрати.

Головна вада – ізраїльське суспільство все ж таки секторальне. Нині ми розуміємо: епоха мультикультуралізму привела до того, що ми раптом зрозуміли, що не достатньо бути просто ізраїльтянином. Ти маєш бути ізраїльтянином і ще кимось, щоби почуватися в Ізраїлі комфортно. Тобто, бути частиною мереж взаємної підтримки, просування, збереження культурних традицій у межах колективної системи цінностей.

Запитайте, скільки нащадків «батьків-засновників» Ізраїля – молоді ашкеназькі адвокати та бізнесмени, «сіль землі ізраїльської» – ходять на курси їдиш. Бо вони раптом зрозуміли, що просто ізраїльтянином, представником “Першого Ізраїлю” бути недостатньо. Якщо тут є ізраїльські російські євреї, ізраїльські польські євреї та ізраїльські марокканські євреї, то«а ми тоді хто?», «а де наша секторальна общинна культура?». І пішли вчити їдиш. Мій молодший син, народившись в Ізраїлі, теж заявив, що він піде вчити їдиш. «А тобі це нащо?». «А я що, не ашкеназ?». Це при тому, що в нього вільний іврит і англійська.

Думаю, що на цьому етапі ізраїльське суспільство погодилося. Погодилося на тому, що ми країна мультикультурна, але не по-за, а всередині єврейського колективу. Чому ми зупинилися на цій стадії і не рухаємося далі? За що нас не зовсім люблять – або, скажімо так: не дуже вітають цей процес – наші європейські партнери. Я думаю, причини дві. Одну я назвав – це певний історичний комплекс (така історична пам'ять).

І друге – не дуже благополучний регіон, де ми перебуваємо. Може, якби ми жили десь між Бельгією та Люксембургом, це все, може, було би добре і чудово. Але ми живемо на Близькому Сході. Тому відмова від єврейського характеру держави означає не державу всіх громадян. Не єврейська держава значить східна, це значить арабська. Бо євреї діаспори вважають: якщо держава не єврейська, то що там робити? Є країни з кращим кліматом і більш благополучні економічно. І тоді, можливо, мали рацію двоюрідні дідусі й прадідусі, коли вирушили в Америку разом із прадідусем Стівена Спілберга? А не вирушили на Близький Схід створювати єврейський національний осередок, національну державу?

Альтернатива ж яка? Якщо це держава єврейська, то сучасна, динамічна, ліберальна, прозахідна, демократична, високотехнологічна. А не єврейська – східна, авторитарна, економічно слаборозвинена – і вже точно не демократична. Бо інших на Близькому Сході нема. І найближчим часом не буде. Тому відмовитися від цієї ми не можемо.

Виникає питання: куди далі? І чи співвідноситься це з засадами демократії та лібералізму? І чи можна бути державою етнонаціональною і водночас ліберально-демократичною? Я думаю, наш ізраїльський досвід дозволяє відповісти позитивно. Ти можеш бути країною ліберальною, демократичною, цивілізованою, такою, що гарантує повні права громадянам як на індивідуальному рівні, так і на колективному – візьмімо неєврейські групи населення: араби, друзи, черкеси, вірмени, греки і т. д.; арабомовне християнське населення, яке що далі, то більше заявляє про свою неарабську ідентичність. Скажімо з позаминулого року Міністерство внутрішніх справ стало реєструвати охочих арабів-християн як асирійців (арамеїв) чого вони довгі роки домагалися, стверджуючи, що вони є прямі нащадки місцевого християнського населення – доарабського, і що арабська ідентичність їм нав’язана силоміць. Ми цілком можемо гарантувати представникам інших груп населення індивідуальні права як громадянам і колективні права – мати свою систему освіти, свою систему судочинства, релігійні та культурні інститути. Це все фінансується державою.

Але відмовитися на догоду європейській моді (яка вже теж минає) від національного характеру держави ізраїльське суспільство на цьому етапі не готове.

Наша правда чи не наша – життя покаже. І, мабуть, це видніше збоку.

Було прочитано 18 травня 2015 року на науковому семінарі
Програми розвитку єврейських студій Українського католицького університету

Додаток

ДИСКУСІЯ І ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ:

http://vaadua.org/sites/default/files/images/%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BD1.jpg

Ярослав Грицак: Ми не маємо ні чисто етнічних націй, ні чисто громадянських націй. Суттєво, яка етнічна група становить ядро громадянської нації. З того, що Ви говорили, я розумію, що ядром в Ізраїлі залишаються ашкеназі. Вона визначає.

Володимир Ханін: Не знаю, не знаю.

Ярослав Грицак: В американському випадку ядром є WASP. Ми говоримо, що американська нація громадянська. Вона є громадянська, але й етнічна, бо ядро – етнічне. Це є WASP (білі англосакси-протестанти). Але з часом ядром може стати іспаномовна спільнота. Питання: що буде тоді? Питання до Вас: Ви не говорили про арабів, які є досить чисельні і демографічно через якийсь час вони теж зможуть претендувати на роль для цього ядра. Що тоді буде з Ізраїлем?

Володимир Ханін: Це деяка ілюзія. Арабське населення демографічно не буде домінувати до середини цього століття.

Нас весь час лякають всякими страшилками. Кажуть: ми повинні прийняти модель двох держав для двох народів, відділити сектор Газа й Західний берег ріки Йордан, розділити Єрусалим і щось там ще, тому що ще 5 років, ще 10 років, ще 20, ще 30 – і араби будуть етнічно домінуючою нацією, і тоді що?

Далі виникає Ваше питання. Або дати їм громадянські права, і тоді наша держава перестане бути єврейською, або не давати громадянські права, і тоді вона перестане бути демократичною.

Для початку скажемо, що це певна ілюзія. Автори таких текстів, які кажуть, що через 5 років, через 10, через 15 це станеться, вони публікують наступні тексти через 5, через 10, через 15 років і відсувають свій драматичний прогноз ще на 10, 15, 20 років уперед.

Наразі, якщо ми візьмемо людність між рікою Йордан і Середземним морем (за винятком сектору Газа – це вже відрізана скибка), то там частка арабського населення протягом останніх років не росла. І навіть трошки скорочується.

Ви знайомі з тією демографічною теорією, яка говорить: зі зростанням рівня життя народжуваність падає – але не до безмежності. З подальшим зростанням рівня життя і якості життя починає підвищуватися народжуваність. Так от, ми перебуваємо з арабським населенням у противофазі. У них у зв’язку зі зростанням життєвого рівня народжуваність падає, а єврейське населення пройшло цей пункт і починає підніматися. Скажімо, на сьогодні в арабському секторі має місце 3,4 народження на жінку, у єврейському секторі – 3.2 з подальшою зміною ситуації.

Так що це приблизне співвідношення 80 на 20, 75 на 25 – це те, що ми будемо мати постійно при загальному демографічному зростанні населення. І більш-менш те саме (хоч і не в таких масштабах) відбувається на Західному березі ріки Йордан.

Друга ілюзія – це арабське населення. Немає єдиного арабського населення, є арабізовані групи населення. Просто ізраїльський істеблішмент протягом років закривав очі на його внутрішню структуру, сподіваючись, що виникне арабська палестинська нація, з якою можна буде домовитися про національно-територіальне розмежування. Ізраїльський істеблішмент виходив із того, що ми маємо вирішити проблему, збудувавши дві держави двох народів. Якщо другого народу нема, з ким можна було би домовитися, то треба його створити. Не заохочувати неарабську ідентичність, а нехай вони будуть арабами-палестинцями, нехай у них виникне національна еліта, нехай вони захочуть стати державною нацією – ми їм цю державу допоможемо створити.

Ми бачимо, що ця теорія виявилося помилковою в самій основі. У наших візаві завдання створення держави не стоїть. Палестинський національний рух створений не для створення національної палестинської держави, а для того, щоби знищити ізраїльського. Бо поза контекстом Ізраїлю він не існує. Формування палестинської арабської нації не вийшло. При тому, що на гроші, вкладені в цей проект, можна було би збудувати країну розміром з Канаду. Кожен палестинський біженець на душу населення отримує грошей більше, ніж усі решта біженців, разом узятих.

У цьому сенсі ізраїльський істеблішмент поступово доходить висновку, що не треба перешкоджати процесу формування неарабської ідентичності всередині арабомовної спільноти. Реєстрація асирійців – це перша ластівка.

40% палестинських арабів – не араби взагалі. Це курди за походженням, а також тюрки, арабізовані греки, вірмени і т. д.

Ярослав Грицак: Ви змішуєте різні концепції. Таку саму концепцію можна застосувати до євреїв. Можна сказати, що ця спільнота теж належить до різних народів. Ви теж є політична спільнота.

Володимир Ханін: Я з Вами не погоджуся з дуже простої причини. У нас то є колективна ідентичність. Ми є група, яка в силу історичних обставин сформувалася як спільнота субетнічних груп.

Ярослав Грицак: Я розумію, що ви одна нація. Ви маєте політичну основу. Але є ядро – ашкенази. Для мене незрозуміло, чи ашкенази залишаються тим ядром.

Володимир Ханін: Ви сформулювали питання в опозиції євреїв і арабів. В опозиції євреїв і арабів такої проблеми нема. Проблема може бути всередині єврейського колективу. Чи зможуть наші «WASP-и» (“ахусалім”) залишитися культурно домінуючим ядром ізраїльського єврейського колективу. Я не впевнений, що воно так.

Питання, чи перейде до інших груп населення всередині єврейського колективу і через одне-два покоління сформується особлива спільнота, які будуть не ашкеназькими, не сефардійськими, а ізраїльськими євреями. Наразі цей процес є далеким від завершення. Міжгрупові шлюби, на сьогоднішній час, складають 30% усіх інших шлюбів.

Другий момент. Якщо ми візьмемо формальні інститути, то ашкенази відступили майже в усіх сферах: партії, муніципалітети, профспілки, масова культура – вони вже всі сефардійські. Де є ашкенази? Ашкенази – в судовій системі, в Академії, в ЗМІ, в деякому сенсі – у силових структурах.

Я зможу відповісти на Ваше питання, коли ми зрозуміємо, що в цих сферах відбулася зміна поколінь.

Питання – на кого змінюються «старі» ашкенази – на сефардів чи на нових ашкеназів – російськомовних євреїв. Російськомовні євреї – це буде «третій Ізраїль»? – як називається моя нова книжка. І чи мають рацію мої колеги, які стверджують, що «нові ашкенази» стануть «старими ашкеназами»? Якщо маю рацію я, зміна еліт відбудеться протягом найближчих 25 років, і старі ашкеназькі еліти відійдуть у минуле. Якщо мають рацію мої опоненти, тоді ситуація розвиватиметься так, як воно є – зміна облич, а не зміна еліт.

Питання: Звідки це означення Ізраїлю як країни Центрально-Східної Європи?

Володимир Ханін: Ізраїль з кінця 1940-х до початку 1970-х був країною переможного НЕПу. Всі моделі розроблені східноєвропейськими інтелектуальними елітами, поміркованими соціалістами. Країною до 1977 року керували єврейські меншовики – з усіма ідеями. В 1930-1950-х роках країна, економіка, суспільство будувалися згідно з програмою II з’їзду РСДРП: профспілки керували виробництвом; національне питання вирішувалося у стилі «національне за формою, соціалістичне за змістом»; «ленінський кооперативний план у дії», «командні висоти економіки» в руках держави; багатоукладна економіка плюс іноземний капітал і дрібне та середнє виробництво в приватному секторі; кібуци та мошави – авангард. Останній інтерв’ю Бен-Гуріона перед смертю, яке він дав «Радіо Ізраїль» на російській мові: «І настане день, коли Ізраїль буде одним великим кібуцом».

Це центральноєвропейська ідея. Чому центральноєвропейська? Бо наш соціалізм більше австрійський, шведський, не більшовицький соціалізм. Напевно, був би такий у Прибалтиці, в Україні, Молдові, якби інакше склалася доля.

Коли придумали принцип національно-культурної автономії для неєврейських груп населення, я думаю, що автори цієї ідеї читали «Третій Універсал» Центральної Ради.

З трьох політичних культур, які є в Ізраїлі: східноєвропейська, східна (арабські країни) та західна (Західна Європа та Північна Америка) – східноєвропейська є домінуючою.

Мені здається, що тим шляхом, яким пішов Ізраїль йшло би багато держав, в т. ч. і Україна, якби не більшовицький переворот.

Питання: Все ж немає відмови від моделі «плавильного казана»? Бо в який спосіб досягати цієї колективної ідентичності, якщо будуть з’являтися нові діаспорні групи, які в рамках репатріації будуть приїздити з інших місць?

Володимир Ханін: Від «плавильного казана» залишилося два інститути. Тільки два, але важливі – це армія і школа. Можеш бути хоч би де і хоч би чим, але є два дуже важливих елементи твоєї біографії, які закладаються в дитинстві та юності, – школа і армія. До школи йдуть усі й до армії теж ідуть усі (і хлопці, і дівчата). Створюється саме тло чи ядро, об яке розбивається радикальний мультикультуралізм. Ти можеш бути хоч би ким, але ти не можеш забути, що ефіопський хлопець тебе прикрив у бою, і з іспанською дівчинкою ти вчився у школі.

Питання: Ви дуже гарно й оптимістично розповіли про кібуци, але насправді ж, це досить трагічна історія, бо кібуци, якими вони замислювалися, і ті, якими вони є тепер, – це зовсім різні речі. Вони залишилися гарною мрією. Ви не бачите тут проблеми?

Володимир Ханін: Як казав прем’єр-міністр Ізраїлю Арік Шарон, лише віслюк не змінює своїх рішень. І те, чого не видно звідси, видно звідти.

Кібуци були вкрай важливі на певному етапі національної історії. Нині вони своє віджили – у тому вигляді, в якому були задумані Толстим і Чернишевським і підхоплені єврейськими соціалістами. Вони величезну й важливу справу зробили. Вони визначили кордони країни в «епоху стіни і веж». В епоху завоювання землі вони визначили ядро ізраїльської нації. В епоху завоювання мови й культури вони вирішили комплекс проблем.

Нині в тому вигляді, в якому кібуци замислювали, їх нема. Вони мають іншу, дуже важливу функцію. Вони залишаються символом перебування нації на землі. Нація, яка не має своїх селян, – не нація.

І ці залишки кібуців, які продовжують займатися хліборобством, які перебувають на землі – хоч би у вигляді символа – і говорять, що ми, євреї не лише торговельна, індустріальна, хайтеківська, ми ще й селянська нація. А тому ми нація.

Все решта – це в ліберально-ринковому господарстві звичайний суб’єкт ринкових відносин. Нині це постіндустріальна структура – трішки сільське господарство, трішки переробка, трішки туризм. Десь промислові підприємства, десь – щось.

Кібуц, на відміну від міських підприємств, добрий тим, що швидко переналагоджується. Кібуцники зібралися, проголосували – молочний завод відкрили або завод з виробництва медичної техніки. Це більш-менш внутрішня проблема.

Інша річ, що в них тепер немає такого політичного лобі, як раніше. Раніше вони собі будь-які бюджети вибивали – питань не було. Зараз ситуація змінилася.

Росповiдали про кібуц, членом якого був Міністр сільського господарства і, як належить, у свою чергу виходив на кухню, на охорону воріт кібуца. Кумедна така ситуація – міністр стоїть охороняє браму кібуца, а його охороняють охоронці як міністра.

Зрозуміло, що нині все це відійшло. Але Бен-Гуріон теж був членом кібуца, теж, як кажуть, ходив тарілки мити на кухню, як належить.

Я в перший рік в Ізраїлі теж поступив у кібуц. Я викладав у Тель-Авівському університеті, а мою зарплату отримував кібуц.

Є багаті кібуци – типа Шфаїм. Там усе – там є молочні заводи, заводи з виробництва йогуртів, заводи будматеріалів, туристична індустрія, водний стадіон, водний бар, величезний торговельний мол і всяке таке. Кібуцники, як сир у маслі катаються. Раз на два роки ти можеш їхати за кордон за рахунок кібуца. Оплачують будь-яке навчання в університеті. Але вся проблема, що за всім цим ти мусиш стояти в черзі. Через два роки ти поїдеш за кордон, але ти хочеш в Австрію, а тобі кажуть: цього року ми їдемо в Чехію. Це все добре і чудово, але в якийсь момент ми з дружиною вирішили, що це забагато соціалізму, вистачить. Щоправда, у велике місто їхати не захотілося, ми переїхали в мошав – як на селі, але не кібуц.

Інша справа, що таких кібуців, як Шфаїм, залишилося небагато – квазікомуністичних. Нині зрозуміло, що майбутнє кібуців – це колективні селища (майно розділене, платиться за все).

Більша частина кібуцників працює за межами кібуців, у містах, у послугах, ще десь. Але все одно до нині кібуц – це статус, це елемент елітарності. І звичайно, зарплату, яку ти отримуєш, будучи кібуцником, працюючи в місті, на ці гроші твій рівень життя в кібуці вищий, ніж якби ти жив у місті.

Життя, воно йде хвилями. Знову з’являється мода на життя в кібуці. Молоді хлопці з міст, які відслужили в армії, поїздили по світу, бачили соціалізм, капіталізм, лібералізм і все, що хочеш, вони починають думати: а чому би не «повернутися до коріння»? Вони теж хочуть спробувати колективізму, вони теж хочуть спробувати спільно. Зявилися міські кібуци, наприклад. Група моїх приятелів створили, наприклад, кібуц у Здероті. Таке периферійне «місто розвитку» у Північному Негеві. Вони займаються соціальною роботою – такий кібуц. Винайняли житло, взяли якісь проекти, займаються з малозабезпеченими верствами населення. Є спроби заснувати кібуци за «зеленою межею» (Юдея і Самарія, тобто, Західний берег). Вихідці із колишнього СРСР з такими проектами виходять.

Питання: Ви сказали, що Ізраїль – це ніби країна Центрально-Східної Європи. Чи ізраїльські політики – популісти і якою мірою? Які теми найчастіше піднімають перед парламентськими виборами?

Володимир Ханін: Головний вододіл ізраїльської політики – це конфлікт між правими і лівими, між «голубами» і «яструбами», «мир в обмін на мир», «мир в обмін на території», тобто як вирішити арабо-ізраїльський конфлікт.

З усіх визначень, що таке арабо-ізраїльський конфлікт, мені найбільше подобається таке: це конфлікт між євреями з приводу того, що робити з арабами. Я пожартував.

Це головна тема, яка домінує завжди. На передостанніх виборах вона раптом пішла на периферію суспільної агенти. Час до часу ізраїльське суспільство вирішує, що арабо-ізраїльський конфлікт вирішити неможливо, принаймні в цьому поколінні – давайте не зациклюватися. І на перший план виходить інша проблематика.

На другому місці – тема взаємовідносин релігії і держави. Тобто, місце релігійних громад у системі державного управління. Чи релігійні інститути повинні мати державний статус? Чи релігійні інститути можуть диктувати стиль і спосіб життя?

Шлюб в Ізраїлі – тільки релігійний і не обов’язково юдейський. У всіх релігійних громадах шлюби лише релігійні. Світського шлюбу немає. Час від часу робляться спроби відділити релігію від держави. Але вони провалюються. Бо юдаїзм – це не релігія, а спосіб життя. Церкву ви можете відділити від держави – інститут від інституту. Але коли намагаєшся відділити єврейську релігію від держави, ви відділяєте від Ізраїлю його єврейський характер, бо національні свята – вони ж релігійні, релігійні символи – вони ж національні.

Час від часу політики-популісти обіцяють: «Ми відділимо релігію від держави», бо більша частина ізраїльтян – нерелігійні. Але ці спроби провалюються.

Третя проблема – ашкеназами – сефардами, євреї – араби, вихідці з різних країн. І лише на четвертому місці європейська проблема – ліберальна економічна політика чи соціально орієнтована.

Якби закінчився арабо-ізраїльський конфлікт, і світсько-релігійні суперечки були б врегульовані, то політична система Ізраїлю була би дуже подібною до британської.

Світлини Олега БУДЗІНСЬКОГО

 

- See more at: http://vaadua.org/news/volodimir-hanin-yak-formuvalas-izrayilska-identichnist#sthash.8C5bQ2LI.dpuf