Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
П'ятниця, 18 серп. 2017

Рябчук М. Відміни колоніалізму: про застосовність постколоніальної методології до вивчення посткомуністичної Східної Європи

Рябчук М. Відміни колоніалізму: про застосовність постколоніальної методології до вивчення посткомуністичної Східної Європи / Микола Рябчук // Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН  України.- 2013.- 2 (64).- С. 41-58.

Двадцять років минуло від появи гучної статті Дейвіда Чіоні Мура (Moore D. Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post- Soviet? Toward a Global Postcolonial Critigue // PMLA.- 2001.- Vol. 116.- № 1) про застосовність постколоніальних підходів до вивчення посткомунізму. [42]. У ній автор поставив запитання чи префікс пост-” у слові “посткомунізм” є тим самим, що й у слові “постколоніалізм”.

Дейвід Мур назвав взаємну неувагу дослідників посткомунізму й постколоніалізму одне до одного “подвійним мовчанням” (“double silence”, що можна перекласти також як “обопільне замовчування”) і спробував був дошукатися її об’єктивних причин. [43].

Дейвід Мур наводить докладний список подібностей між російсько-радянською колонізацією сусідніх територій та західною колонізацією територій заморських [46].

Дейвід Мур зазначає, що у певному сенсі майже всі народи світу в якийсь період своєї історії зазнавали колонізації, а отже можуть сьогодні вивчатися з постколоніальної точки зору. Таке розширення перспективи, однак, девальвує саму категорію постколоніальності і позбавляє її аналітичної сили. Автор при цьому визнає “специфічні модальності російсько-радянського контролю та його пострадянських реверберацій” і їхню істотну відмінність від “cтандартного англо-французького випадку”. [48].

Cхідноєвропейські держави були безперечно протекторатами, але радше неоколоніального, ніж колоніального типу. Україна і Білорусь у цьому контексті репрезентують проміжний випадок між, по суті, класичним колоніалізмом у російсько-радянській Азії та на Кавказі і відносно м’яким неоколоніальним домінуванням СРСР у Східній Європі. [49].

Дейвід Мур вважає, що в Україні переважав третій, “династичний” тип колонізації (поряд з осадницьким та завойовницьким). Він був поширений головно у домодерну епоху, коли ідентичність визначалася насамперед конфесійною та становою належністю, а категорія нації” стосувалася лише вищих суспільних класів. Династична колонізація була відносно легкою, оскільки імперія мусила подбати лише про кооптацію місцевих еліт, тимчасом як маси простого, переважно сільського населення поступово асимілювалися в рамках загальноімперського процесу модернізації та акультирації.

Обидві імперії – і Російська, й Радянська – були достатньо інклюзивними, щоб привабити найактивніших і найамбітніших українців та білорусів перспективами соціального ліфтингу, нейтралізуючи водночас усіляку протонаціоналістичну єресь у доволі обмеженому елітному середовищі. Ця інклюзивність у поєднанні з мовно-культурною близькістю та відсутністю конфесійних бар’єрів істотно полегшила асиміляцію українських еліт.

Проте, з іншого боку, інституційна слабкість і загальна цивілізаційна недорозвиненість Російської імперії унеможливила подібну асиміляцію широких селянських мас [50]. Російська імперія майже повністю русифікувала міста, проте нічого не змогла вдіяти з велетенською, переважно неписьменною сільською периферією.

Радянська модернізація, попри певну, загалом вимушену амбівалентність більшовицької мовно-культурної політики 1920-х років, істотно змінила ситуацію.  Лівквідація неписьменності, стрімка урбанізація-індустріалізація та запровадження обов’язкової (російськовмовної) військової служби помітно прискорили асиміляційні процеси в усіх республіках, а найбільше – в Україні та Білорусі. Надзвичайно важливим у цьому плані було винищення національної інтелігенції й екстермінації перспективного сільського середнього класу – “куркулів”.

Далекосяжним  наслідком цієї політики було поглиблення цивілізаційної межі між переважно російськомовним містом та україномовним селом; підсвідоме, а часто й свідоме ототожнення українського світу з сільським – злиденним, малоосвіченим і малокультурним; формування на цій основі в міських (російськомовних) жителів глибокої погорди щодо відсталіших, недорозвиненіших і неповноцінних сільських (україномовних) співгромадян та синекдохічне перенесення цього ставлення на все українське; врешті, інтернаціоналізація цього ставлення сільськими жителями та формування на цій основі глибокого комплексу неповноцінності. Фактично більшовики перетворили село на внутрішню колонію. [51].

Для українців їхньою шкірою була їхня чорна – убога, зневажена, упосліджена, "колгоспна" мова. Змінити її, принаймні у другому поколінні, було нескладно, - що, власне, й поклало практичний знак рівності між урбанізацією та русифікацією і зробило майже половину етнічних українців побутово російськомовними.

Цей процес перетворення учорашніх колгоспних рабів у відносно вільніших, заможніших, а головне – статусно вищих городян (із російською мовою як ознакою цього статусу) може бути надзвичайно цікавою темою для постколоніальних досліджень. Він включає відкинення автентичної мови і пов’язаної з нею (через різноманітні культурні коди) ідентичності; щоденний досвід зневаги (реальної або й уявної) з боку соціально й культурно заавансованіших городян; регулярне переживання сорому за сільських, малоосвічених і “малокультурних” родичів; глибоку й надзвичайно травматичну для психіки інтернаціоналізацію почуття цивілізаційної вищості міських “білих” над сільськими “чорними” – російськомовного світу над україномовним. [52].

Майкл Гехтер у піонерській праці “Внутрішній колоніалізм: кельтські околиці у британському національному розвитку” (1975) був чи не першим, хто написав про “білий расизм” як важливий чинник, що підтримує структуру внутрішньої колонії і забезпечує асиміляцію пригнобленої меншини (її перетворення з “чорних” у “білих”) або ж штовхає до радикального націоналізму (себто до захисту своєї “чорношкірості”). Англосакси і кельти не різняться за кольором шкіри,- писав він,- а проте расизм буяє і там” [53].

Олександр Мотиль, обговорюючи подібні проблеми на східнословянських околицях” Російської імперії, головно в Україні, вживає точніший термін – “супрематизм” на позначення зневажливого ставлення значної астини російськомовного населення, у т.ч. владних еліт, до української мови як начебто неповноцінної й нелорозвиненої, а відтак до її носіїв як людей другого сорту (малоосвічене “село” або ж ідеологічно акцентуйовані “націоналісти” (Motyl A. Soviet-Style Imperialism and the Ukrainian Language // World Affairs Journal.- 2013.- February 11 Електронний доступ: http://www.wotlfaffairsjournal.org/blog/alexander-j-motyl/soviet-style-imperialism-ukrainian-language) [53].

Уживання тої чи тої мови має велике символічне значення в політизованому мовному середовищі, однозначно ставлячи мовця по той або той бік ідеологічної барикади…Хоча жоден закон нібито й не забороняв відхилень від нормальної мовної поведінки… неросіяни загалом, а українці зокрема прекрасно знали, що вперте розмовляння своєю мовою, особливо серед росіян, сприйматиметься як заперечення дружби народів” та вияв нериязні до “совєтських людей”. Саме тому, що українська й російська мови навзаєм зрозумілі, вживання української мови в спілкуванні з російськомовними співрозмовниками було настільки явним демаршем супроти духу, коли не літери русифікаторської політики, що кожен нахаба, який на подібний демарш відважувався, автоматично отримував ярлик “бандерівця”, “петлюрівця”, “буржуазного націоналіста” чи, найкращому разі, невдячного родича “старшого брата” (Motyl A. Will the Non-Russian Rebel? – Ithaca: Cornell UP, 1987) [54].

Єдиним частковим винятком можна вважати західноукраїнські міста, у яких урбанізація не означала русифікації, тому що місцеве населення не інтерналізувало комплексу меншовартості щодо колонізаторів. Тут їх сприймали за парадигмою країн Східної Європи та Балтії – переважно як окупантів. А проте периферійність цього регіону, особлива репресивність режиму та не припинене й досі пропагандистське іншування роблять його у загальноукраїнському контектсі загалом маргінальною. [54].

Фактично скрізь поза Росією внутрішній колоніалізм набув ознак зовнішнього, російсько-радянського. Соціальне гноблення забарвилося національним. Перший світ розмовляв по-російськи, третій – місцевими мовами, які ставали своєрідною сигмою, чорною шкірою, знаком цивілізаційної відсталості  або, ще гірше, політичної неблагонадійності.

Висновки. Було б справді наївно вважати, ніби постколоніальний підхід з’ясовує всі українські проблеми. Проте ще наївніше думати, ніби без нього можна цілком обійтися…[56].