Політичні комунікації у львівських ЗМІ

Нещодавні події в Україні дали поштовх до змін політичної системи у державі. У всіх цих змінах тісно співпрацюють ЗМІ, які є елементом комунікації між суспільством та владою.

Що приховують за кулісами наші політичні партії, і чи є цілком відвертий діалог влади з суспільством? На ці питання дала відповідь журналіст-політолог Анна Новак, яка більше розказала зокрема про львівську  політику. І як вона комунікує із місцевими медіа.

Якщо ще повертатись до років правління Віктора Януковича, то журналістка говорить: «Позиція, яка була тут завжди залишалась протилежною ЗМІ східного регіону. За часів президенства Януковича вони відкрито пропагували, підтримували його ідеї, бо ж знаходилось у приватності його соратників. Щоцікаво і в галицькому краю було середовище, яке представляло його інтереси. Відповідно пересторога завжди була присутня. Поставало питання: писати чи не писати?».

Все ж незгода суспільства з політикою екс-президента взяла вверх та викристалізувалась у революцію Гідності, яка більше не ставила питання перед журналістами. Після революції країна переходить у затяжну стадію війни, яка змушує змінювати риторику ведення політики  у колах партій.

«Вже опісля хвилі громадської активності з’являються нові проблеми не лише у львівській області, а й у інших населених пунктах. Одна з них - це організації до якої входять люди, за якими якими прив’язка до колишньої влади, абож молодики в камуфляжах, не зовсім солдати, які були на Сході України. Такий собі своєрідний засіб тиску, до прикладу, на того чи іншого підприємця. Під такий тиск можуть потрапити і журналісти», - розповідає Анна Новак.

Ще однією проблемою на сьогоднішній день є питання контролю ЗМІ. Глобальне питання, яке потрібно негайно вирішувати. Мода поширилась серед політиків - мати свої медіа-ресурси. Бо ж думають, що світом правлять інформація, брехня та гроші. Тут їхня свобода максимальна, друкують і поширюють те, що вважають потрібним. До цього ж процесу активно задіяні і соціальні мережі. Доступ до яких не є обмеженим. Але з іншої сторони – функціонують з підтекстом. «Такі засоби політичної комунікації є доволі практичні, як і для журналістів, так і суспільства. Звичайно, в якусь мить оперативні повідомлення у мережах інформують, застерігають, вирішують, попереджують про ту чи іншу проблему, але часто-рідко за неперевіреною інформацією загострюється ситуація, поширюється паніка, страх і відчай, тобто такі месиджі можуть і дезінформувати»-, говорить журналістка.

В підсумку слід сказати: львівській медіа-спільноті доволі комфортно й одночасно нецікаво у політичному вирі подій. Українські лідерські партії  ведуть свою закулісну політику, де тільки перша особа має беззаперечне право говорити "розумні" речі від імені партії, а  українські політичні комунікації, які породжують партії, не дають уявлення про ті ідеї, на яких вони базуються. Населення їх не знає і не уявляє цих ідей. Тому партії відсутні на вулиці чи будинку, де живуть люди. Їхнє середовище знову завищене: це чиновники і депутати різних рівнів.

Така позиція формується як і в медіа-спільноти, так і громадськості.  Тому владі не слід зневажати цими факторами, згадуючи про них лише під час виборів.

Марії Терендій

ЖРН-36с