Головні підходи до типології політичних партій

За всієї складності проблем, пов’язаних із класифікацією політичних партій, без неї неможливо обійтися при розгляді цього суспільного феномену. “Завдання методичної класифікації виступає сьогодні як найважливіше; в політичних науках неможливий жодний рух вперед, доки їх дослідження зберігатимуть атомізований характер”, – писав з цього приводу М. Дюверже. Однак, здійснюючи класифікацію політичних партій, завжди потрібно мати на увазі, що вона має лише допоміжний характер, намагається впорядкувати певні явища, не змінюючи дійсність, і ніколи до кінця не відповідає елементам цієї дійсності. Типи партій є певними спрощеннями – жодна партія не відповідає цілком прийнятій класифікації, не повністю вписується у тип, до якого її віднесли дослідники.

У літературі типологія партій переважає їхню класифікацію. Типологія визначає найхарактерніші для партії цього роду чи епохи ознаки, не охоплюючи всіх партій і всіх відмінностей між ними. Класифікація передбачає комплексний багатовимірний поділ, у якому б знайшли відповідне своє місце всі партії, кожна зі своїми особливими властивостями. Типологія і класифікація доповнюють одна одну, типологія ніби становить синтез класифікації, взятий з певного погляду.

Існує чимало різноманітних типологій політичних партій, але не всі є визнаними і придатними для використання. Найвідомішими є три головні типології – Макса Вебера, Моріса Дюверже, Зігмунда Нейманна.

М. Вебер сформував дві окремі, незалежні одна від одної типології. Згідно з першою політичні партії можна поділити на партії патронажу, партії інтересу, чи класові партії та світоглядні партії. Перші – це такі партії, які формуються для того, щоб отримати владу і заповнити представниками власного штабу різноманітні адміністративні посади. Другі – це партії, свідомо зорієнтовані на реалізацію інтересів певного класу чи соціальної верстви. Треті – це партії, які служать певній ідеології чи світогляду. Водночас М. Вебер зазначав, що на практиці важко чітко виокремити одні партії від інших. З ча-сом різниця між партіями першого та другого типу фактично стерлась і тепер залишилась дворівнева класифікація політичних партій – партії інтересу і світоглядні партії.

Друга типологія М. Вебера стосувалася історичної генези партій. Він виокремлював партії знаті – як керовані непрофесійними лідерами угруповання, які спираються на сла-бкі та нетривкі зв’язки, а також масові партії – засновані на чіткій організації і на власному сталому бюрократичному апараті. Перший тип партій існував у XVIII і XIX ст., а з поширенням загального виборчого права, стабілізацією демократії з’являються масові партії. Однак, ця класифікація достатньо загальна і відображає еволюцію політичних об’єднань дуже схематично.

З. Нейманн у своїй типології політичних партій розрізняє “партії репрезентації”, в яких маса членів обмежується лише участю у виборах, а діяльність партії здійснюється “невеликою групою політиків”, а також “інтеграційні партії”, які характеризуються активним залученням мас до партійного життя. Як абсолютно інтеграційні партії, які спираються у своїй діяльності на військову організацію і намагаються встановити монопольний контроль над владою, З. Нейманн наводить фашистські партії.

Відомий американський політолог Дж. Сарторі, не вдаючись до розробки окремої класифікації політичних партій (об’єкт його дослідження – партійні системи), теж поділяє політичні партії за ступенем репрезентативності на істотні та неістотні. До перших він зачислює ті партії, які мають можливість впливати на характер та конфігурацію партійної системи. До числа таких він відносить партії, що володіють коаліційним потенціалом та здатністю здійснювати політичний шантаж (т. зв. тест репрезентативності). Неістотні партії – це партії, які формують лише тло партійної конкуренції. Якщо до істотних партій Дж. Сарторі переважно зачислює великі за розмірами партії, то дослідження Дж. Смітта доводять, що істотними можуть бути і малі партії. Заслуга Дж. Сарторі у формуванні теорії політичних партій полягає ще й у тому, що він вводить у класифікацію політичних партій поняття “ідеологічної дистанції” між партіями і дає розгорнену характеристику анти- і просистемним партіям.

Третю, найбільш досконалу типологію політичних партій запропонував французький соціолог М. Дюверже. Основним критерієм його типології є організаційна будова партій. Партія є спільнотою зі специфічною організацією. Сучасні політичні партії визначаються меншою мірою своїми програмами чи групами своїх прихильників, ніж типом своєї організації. “В природі організації сучасних політичних партій їх суть розкри-вається повніше, ніж у їхніх програмах чи в класовому складі: партія є спільнотою на базі певної специфічної структури. Сучасні політичні партії характеризуються передусім їх анатомією ”.

З цього погляду М. Дюверже пропонує дві різні типології. З одного боку він вирізняє спеціалізовані (зорієнтовані лише на політичний бік життя людини) партії від тоталітарних, які охоплюють всю сутність життя громадян, підпорядковуючи його повністю служінню інтересам певної ідеї.

Основні поняття

партії патронажу, партії інтересу, світоглядні партії, партії репрезетації, інтеграційні партії, кадрові партії, масові партії, партії виборців, національно-визвольні партії, транзитні партії, партія-комітет, партія-громада, народні партії, революційні партії, фашистські партії, великі (малі) партії, маргінальні партії, партія-петля, відірвані партії, істотні (неістотні) партії, потенціал шантажу партії, потенціал коаліційності партії, парламентські (позапарламентські) партії, антисистемні (просистемні) партії, протестні партії, іде-ологічні (прагматичні) партії.

З цього розділу Ви дізнаєтеся:

- про головні підходи до типології партій;

- про головні типи і види політичних партій;

- про джерела і напрями трансформації партій;

- про класифікацію політичних партій.