Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Понеділок, 26 черв. 2017

Партії та партійна система України

М. Кармазіна. Українські політичні партії: 2013

М. Кармазіна. Українські політичні партії: 2013 / Марія Кармазіна // Наукові Записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.- 2014.- № 1 (69).- С. 127-184.

Партії у західному світі формувалися, як відомо, у контексті  розвитку процесу запровадження загального виборчого права, становлення і трансформації виборчих систем і – ширше – в умовах розвитку капіталізму, класів, парламентів, ідеологій [127].

Епоха “пост-”, в яку поступово входить Україна, має не лише різні вияви (-модерну, -індустріалізму, -інформаційності, -лібералізму, -демократії тощо), але й конфігурації, препаруючи, приміром, форму і межі демократії чи лібералізму, по-своєму виявляючи ефективність одних політичних акторів (у тому числі й політичних партій), що постали у попередній час, і неспроможності інших, підштовхуючи цих, останніх, до мімікрії й трансформації.

При цьому українське “пост-різноманіття” (не лише етнічне, релігійне, економічне, але й, наприклад, освітнє, свідомісне, регіональне та ін. у, так би мовити, традиційній і новітніх версіях, у численних політизованих варіантах) виявляє себе у все більш взаємовиключних та конфронтаційних формах, що постають на грунті майже незбагненного переплетення феноменів, процесів і явищ, коеволюція яких відбувається під впливами як внутрішніх, так і зовнішніх викликів і які розміщуються між українськими версіями епохи  “до-” і “пост-”.[128].

Це різноманіття… виявляється в особливостях українських політичних партій, формування яких розпочалося на цивілізаційній стадії, яка якраз і характеризується присутністю чинників із різних епох, які є не просто різнорідними (до взаємовиключності), але й функціонують, відповідно, у різному темпоритмі.  Участь у такій партії – не є проявом пасіонарності, але можливістю привілеїв, статусів, слави, кар’єри, пільг, переваг, панування над іншими, грошей…

Структура найвпливовіших українських партій (чи мереж, створених тією чи іншою політичною силою) досить складна. У ній можна виділити “політичне ядро”, що складається із партійної еліти, оточеної численними радниками (у т.ч. політтехнологами, політ-, медіа-, та всілякими іншими консультантами) і лобістами (які, як і радники, можуть формально не бути членами/прибічниками політичної сили), мотивація діяльності яких або спирається на матеріальну зацікавленість, або передбачає здобування нематеріальних дивідендів, що в умовах високої корумпованості держави і суспільства, зрощення держави і бізнесу (за даними Transparency International Україна у 2013 р.- найбільш корумпована країна Європи) обертається, врешті-решт безпосередньо (і вагомою) матеріальною вигодою.

У “профілі” парламентських партій чітко виокремлюється “сегмент депутатів” (що входять до партійної фракції у парламенті чи місцевих радах), крім того – активістів і “найманців партії” (які не обов’язково є її членами), як і “звичайних членів”, прибічників та, зрештою, різноманітних “інших” (як складових “цільового електорату”, конкуруючих “компаній” тощо). Аналіз ситуації підводить до висновку, що серед “найманців” та “інших” є ті, які, не будучи безпосередньо залученими до партійних структур і компаній, надають послуги якійсь із партій або “продаючи” їй свої можливості політичного впливу (як це можуть робити деякі з українських екс-президентів, приміром), або – як субпідрядчики, опиняючись при цьому у створених нею різноманітних (часто – корупційних) “схемах”, мережах, структурах, підприємствах тощо. [129].

Утім, серед українських партій є такі, яким не вдається стати можливими” у ситуації між “до-” і “пост-”. Це трапляється не тільки тому, що вони (з тих чи інших причин) виявляються неспроможними бути адекватними викликам часу, але й через те, що можливість “бути” для впливових в Україні партій забезпечується або державою або “діловими колами”: могутня фігура олігарха-спонсора, який має партію у структурі своєї корпорації – незаперечна політична реальність [129]. (Хоча з огляду на дорожнечу виборчих кампаній, партії намагаються черпати з усіх можливих фінансових джерел, не відмовляючись і від членських внесків пересічних партійців”). “Президентських олігархів влаштовує сильний президент і його виконавча влада (яка здатна вирішити усі їхні, а не актуальні для суспільства питання); єдина – “його” – партія (з однією-двома партіями-сателітами).

Нові партії – ті, які створені справді новими лідерами, незорієнтованими на кошти олігархів, ресурси можновладців та ін., які, найперше, обставили свій образ як образ борців за ідею (програму) і, відповідно, шукали собі не олігархів, а кликали до своїх лав однодумців, у 2013 р. перебували у зародковому стані. Питання “чи народяться вони?” , тобто не лише юридично інституалізуються (пройдуть реєстрацію у Мінюсті і підтвердять створення мережі осередків), а виявляться здатними пройти шлях політичної інституалізації,- залишається відкритим. Адже, з-поміж іншого, силу/слабкість партій визначає і сильний/слабкий парламент. В Україні слабкий парламент зумовлює слабкість партій. [130].

Загальні кількісно-якісні характеристики партій у 2013 р.

2013 р. засвідчив подальшу трансформацію української багатопартійності. Процес характеризувався досить помітними як кількісними, так і якісними змінами…[130].

Аналіз змін у партійному середовищі свідчить про те, що із 270 партій, зареєстрованих Мін’юстом (Державною реєстраційною службою України у тому числі) упродовж 1990-2013 рр., на 1 січня 2014 р.: [132].

- Діяли 73 партії, що були зареєстровані упродовж 1990-2000 років, й 127 політичних сил, легалізованих у період 2001-2013 рр. У тому числі функціонувала одна партія, зареєстрована у 1990 році, 4 із 11, які були зареєстровані у 1991 р.; 4 із 6 – 1992 р.; 9 із 16 – 1993 р.; 2 із 7 – 1994 р.; 2 із 4 – 1995 р.; 5 із 5 – 1996 р.; 9 із 12 – 1997 р.; 6 із 13 – 1998 р.; 19 із 25 – 1999 р.; 12 із 19 – 2000 р.; 10 із 22 – 2001 р.; 2 із 2 – 2002 р.; 2 із 3 – 2003 р.; 6 із 8 – 2004 р.; 24 із 24 – 2005 р.; 11 із 12 – 2006 р.; 4 із 4 – 2007 р.; 19 із 20 – 2008 р.; 12 із 12 – 2009 р.; 12 із 14 – 2010 р.; 12 із 16 – 2011 р.; 7 із 9 – 2012 р.; 6 із 6 – 2013 р. [133].

- припинила діяльність кожна приблизно 4-та партія, зареєстрована у період 1990-2013 років;

- керівниками 31 (15.5 %) політичної сили були жінки.

Аналіз організаційної структури кожної з діючих партій (з опорою на дані, розміщені у “Єдиному реєстрі громадських формувань. Політичні партії” свідчить про таке:

- У Єдиний реєстр… (на 1 січня 2014 р.) не внесені дані про утворені структурні підрозділи 22 партій. Якщо відсутність даних щодо осередків Політичної партії “Партія екологічного порятунку “ЕКО+25%”, яка з 1 жовтня 2011 р. перебуває у стадії припинення,  можна зрозуміти, то ситуація з Партією ветеранів Афганістану, що була зареєстрована у лютому 1993 р. залишається без пояснень. Як незрозумілими є причини відсутності у реєстрі і даних щодо структурних підрозділів 18 партій, які були зареєстровані у період другої половини 2011 р. – першої половини 2013 р. Адже згідно зі статтею 11 “Про політичні партії в Україні” упродовж 6 місяців з дня реєстрації вони повинні були створити і зареєструвати свої міські, районні організації у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в АРК. Відповідно, Мінюст мав би внести дані щодо зареєстрованих осередків на місцях до Єдиного реєстру…” Однак цього не сталося; ситуація – непрозора: чи партіям не вдалося створити осередки і Мін’юст займається припиненням їхньої діяльності, чи партійні підрозділи все ж створені, але Мін’юст не поспішає доводити інформацію до відома громадян. [133].

Ще дві партії були зареєстровані ДРСУ  у липні –серпні 2013 р., тож їхній термін  для створення підрозділів добігає кінця і результати докладених зусиль, хочеться сподіватися, Мін’юстом невдовзі будуть оприлюднені.

Вивчення процесу розбудови 179 партій (інформація про осередки яких міститься у Єдиному реєстрі…” схиляє до думки, що:

a) у 2013 р. жодна з партій не займалися створенням структурних підрозділів, або ДРСУ не вважає за необхідне своєчасно оприлюднювати дані щодо їх створення,

b) останнім роком активної розбудови партійних структур був 2012 р., упродовж якого  30 політичних сил спромоглися до створення своїх нових підрозділів. 29 партій завершили процес поширення мережі осередків ще у 2004-2009 рр. Інші ж – у 2010 -2011 роках.

Таким чином, партійна мережа, згідно з даними згаданого Єдиного реєстру… , на початок 2014 р. була такою:

- 39 партій зареєстрували до 50 структурних підрозділів. Найменшу кількість осередків – 15 – має зареєстрована у квітні 2010 р. Політична партія Закон і Порядок. Такі “структурно скромні” партії можна розглядати, в одному випадку, як своєрідні “клуби за інтересами”, а в інших – як “партії для амбіцій”, які існують фактично для задоволення інтересів їхнього керівника (фундатора) і купки наближених до нього осіб,

- 18 політичних сил спромоглися створити від 51 до 100 осередків. Найстарішою серед партій цього структурного рівня є Політична партія ОУН”, створена у листопаді 1993 р.

- 91 партія має мережу, до якої входить від 101 до 1000 осередків [134].

Партії, мережа структурних підрозділів яких нараховує від 101 до 100 осередків (на 1 січня 2014 р.)

Кількість партій

Кількість осередків (від-до)

22

101-200

15

201-300

12

301-400

13

401-500

5

501-600

10

601-700

5

701-800

6

801-900

3

901-1000

- 31 партія володіє мережею осередків кількістю від 1001 до майже 32 тис. Показово, що з цієї 31 партії понад третину (точніше – 11 політичних сил) мають від 1001 до 2000 осередків. 11 політичних партій мають значно розгалуженішу мережу – 2-7 тис. осередків [135].

Партії, мережа структурних підрозділів яких нараховує 2-7 тис. осередків (на 1 січня 2014 р).

Кількість партій

Назви партій і реєстраційний номер

Кількість осередків

4

Конгрес українських націоналістів № 385

Політична партія Трудова Україна, № 1457

Партія Пенсіонерів України, № 1251

ВО ДЕМОКРАТИ (Демократична партія, № 709

2658

2579

2498

2245

2

НРУ, № 391

Всеукраїнське політичне обєднання Жінки за майбутнє

3 586

3 254

2

Партія Демократичний Союз, № 1188

Народно-демократична партія, № 744

4 997

4 048

1

Партія Наталії Королевської Україна- Вперед!”, № 1102

5 795

2

КПУ, № 505

Сел ПУ, № 214

6 989

6942

Зрештою, є 9 партій, мережа осередків яких нараховує  12-32 тис. осередків [136].

Партії, мережа структурних підрозділів яких нараховує 12-32 тис. осередків (на 1 січня 2014 р.)

Назва партії

Кількість осередків

Наша Україна, № 115

12 913

СДПУ (о). № 751

13 488

УНП, № 1301

13 621

РПУ, № 111

13 950

ВО Батьківщина, № 1222

17 318

Єдиний Центр, № 1228

18 327

Народна партія, № 812

21 967

СПУ, № 157

31 177

Партія регіонів, № 939

31 883

Характерною особливістю цього “списку 9-ти” є те, що принаймні 8 партій, яким вдалося охопити Україну мережею своїх структурних підрозділів, були у той чи інший час тісно пов’язані з владою. Тобто володіння владою в Україні створює умови для маркування населення провладною ідентичністю”. Домінуючою у 2013 р. була “регіональна ідентичність.

Інше питання стосується усіх без винятку партій: яка кількість із зареєстрованих ними осередків є справді активною, працюючою? Це питання актуалізується не лише у зв’язку із деградацією таких політичних сил, як, наприклад, Політична партія  “Наша Україна” чи як колись всемогутня СДПУ(о), але й “недавніх лідерів” – Народної партії чи Єдиного Центру [136].

Зареєстровані та “поновлені” партії

Упродовж 2013 р. Мін’юст легалізував діяльність таких 6 партій, як ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ “ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА” (№ 216), Політична партія “Партія Народна Платформа” (№ 217), Політична партія “Партія Європейський вибір” (№ 218), Політична партія “Ми маємо мету” (№ 219), Політична партія “Всеукраїнське об’єднання “За справедливість” (№ 220), ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ “КОМУНІСТИЧНА МАРСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ” (№ 221).

Таким чином, порівняно із попередніми, 2011-2012, роками (роком напередодні парламентських виборів і роком виборів до Верховної Ради України VII скликання) кількісь партій, зареєстрованих у 2013 р., була меншою, про що свідчать дані [Про динаміку виникнення політичних партій в Україні упродовж 1991-2010 рр. див.: Кармазіна М. Українська багатопартійність: становлення і розвиток // Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х – початок 2012 рр.). Енциклопедичний довідник / За ред. М. Кармазіної.- К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012.- С.11, 21, 37-38]. [137].

Динаміка легалізації Мінюстом України

політичних партій у 2011-2013 роках.

Рік реєстрації / кількість зареєстрованих партій

2011

2012

2013

16

9

6

Але зважмо на таке: якщо порівняти динаміку створення партій на початку 2010-х років з динамікою 2000-х за критерієм “передвиборчий-виборчий-післявиборчий рік”, то побачимо щонайменше дві чітко проступаючі тенденції, перша з яких засвідчила, що у передвиборчий рік кількість партій, що легалізують свою діяльність в Україні, є найбільшою, а у виборчий і післявиборчий роки простежується тенденція до уповільнення процесу створення і легалізації політичних сил. Так, у передвиборчому 2001 р. свою діяльність легалізували 22 партії, а у виборчому 2002 р. й у післявиборчому 2003 р. – по 2. Відповідно, у передвиборчому 2005 р. – 24 партії, у 2006 р. – 12, у 2007 р. – 4 політичні сили. Низхідна динаміка зберігалася й у 2011-2013 роках. Тобто, 2013 р. “відтворив” тенденції, характерні для кожного післявиборчого року початку ХХІ століття, про що свідчать кількісні показники процесу розбудови партій.

Друга тенденція свідчить, що темпи створення партій в Україні на початку 2010-х років не значно різнилися від темпів аналогічних процесів на  початку 2000-х: у 2001 – 2003 рр. Мін’юстом України усього було зареєстровано 26 партій, відповідно, у 2011-2013 рр. – 31 партія А от темпи створення партій у 2005-2007 рр. були значно вищими: за три роки реєстрацію пройшли 40 політичних сил. Пожвавленню процесів створення партій сприяла, думається, як демократична атмосфера постпомаранчевого періоду”, так і запровадження пропорційної системи виборів до парламенту. Тож, можна твердити, що динаміка розбудови партій у 2013 р. відповідала ритму “мирного часу і потребам тих чи інших політичних акторів в умовах функціонування змішаної виборчої системи [138].

Назви партій, як і географія їх виникнення впродовж 2013 р. – окремий напрям для рефлексій. Зокрема, аналіз партійних назв новопосталих партійних структур дає змогу констатувати кілька цінних моментів [138].

Перший. За період, який минув з часу політичного унезалежнення України, серед зареєстрованих Мін’юстом України партій, не було таких, у назвах яких би траплявся прикметник “інтернаціональна (ний)”: напевно, давалася взнаки пам’ять про різноманітні прояви так званого “совєтського інтернаціоналізму”, несприйняття якого, як виявилося, вистачило трохи більше, ніж на 20 років. Факт реєстрації у 2013 р. ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА” свідчить, на мою думку, про те, що у суспільстві з’явилися ті, хто робить ставку, найперше, на маніпулятивний потенціал “інтернаціоналізму”, можливо, - з перспективою відбирання голосів у всіляких як “руських”, “слов’янських”, “комуністичних” і “марсистько-ленінських”, так і “європейських”, “демократичних” чи “козацьких”, або ж – для здобуття дивідендів у “інтернаціоналістів” сусідньої країни. Але, скоріш за все, поява інтернаціоналістів, як і реєстрація наприкінці грудня 2013р. ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “КОМУНІСТИЧНА МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ” – свідчить не просто про посилення проросійської хвилі у розвитку багатопартійності в Україні і, відповідно, розширення кола проросійських політичних сил, кількість яких на початок 2014 р. сягнула більше 25 утворень [Деякі з дослідників (у травні 2013 р.) назвали значно меншу цифру – 14 – див. наприклад: Вікторія Матола. В Україні зареєстровано 14 проросійських партій – http://tyzden.ua/News/79989 - ідентифікуючи як “проросійські” такі політичні сили, як КПУ, КПУ (оновлена), Комуністична партія робітників і селян, ПСПУ, Партія “РОДИНА”, партія “Руський блок”, Політична партія України “РУСЬ ЄДИНА”, ПАРТЯ “РУСЬ”, Політична партія “Руська Єдність”, Політична партія “Союз лівих сил”, Слов’янська партія, Партія “Союз”, політична партія “Вітчизна”, робітнича партія України (марксистсько-ленінська). Якщо за ідентифікаційний критерій взяти програмні настанови тієї чи іншої партії, проголошувані гасла, обстоювані пріоритети внутрішньої чи зовнішньої політики та ін., то цей список можна суттєво розширити й ідентифікувати як “проросійські” і такі політичні сили, як Політична партія “Держава” (№ 1113, заснована у 1999 р.), Політична партія Ліберальна Україна (№ 1176, 1999 р.), Українська політична партія “Християнський рух” (№ 1541, 2000 р.), Політична партія “Соціал-Патріотична Асамблея Слов’ян” (№ 129, 2006), Політична партія “Партія нового покоління України” (№ 147, 2008), Партія “Київська Русь” (№ 143, 2007 р.), Політична партія “РУСИЧИ” (№ 149, 2008 р.) та ін. До цього переліку, думається можна додати і зареєстровані у 2013 р., такі партії, як ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ “ІНТЕГРАЛЬНА” (№ 216) і ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ “КОМУНІСТИЧНА МАРКСИСТСЬКО_ЛЕНІНСЬКА ПАРТІЯ УКРАЇНИ” (№221)] [139], але активізацію в Україні тих, хто заохочує будувати політичні ідентичності на основі опозиції до певних груп, прокладаючи нові лінії розламів в українському соціумі (що відповідає агресивній стратегії розповзання “русского мира”, підтримці “слов’янсько-православних” цінностей та таких самих химерних ідентичностей) [140].

Другий. Засновники Політичної партії Партія Народна Платформа” продовжили традицію експлуатації у назві партії прикметника “народний”. Тож, крім Народного Руху України (який першим використав згаданий прикметник у своїй назві), на 1 січня 2014 р. в Україні діяли ще 21 “народна партія”, тобто усього – 22 партії, що становить 11 % від загальної кількості чинних двох сотень політичних сил. При цьому зверну увагу на те, що якщо одні з цих партій уже у момент “народження” відчували себе народними, то інші, так би мовити, приростали “народністю”. Яскравий приклад – нинішня “Народна партія (№ 812), яка у 1996 р. постала як Аграрна партія України, а у 2004 р. була перейменована на Народну аграрну партію України; зрештою, у 2005 р. стала просто Народною Партією (Правда, в історії української багатопартійності були й протилежні випадки, коли партія, шукаючи свого обличчя, відмовлялась бути “народною”, як, наприклад, нинішня Політична партія “Фронт Змін”, що, поставши у 2007 р. як політична партія “Народна трудова партія”, у жовтні 2008 р. була перейменована у Політичну партію “Демократичний фронт”, і, зрештою у вересні 2009 р. дістала нинішню назву) [140].

Що стосується назви зареєстрованої у 2013 р. Політичної партії За Справедливість, то вона стала 5-ю у шерензі тих, хто хотів звабити потенційних прихильників справедливістю” (разом із такими політичними силами, як: Політична партія ПРАВО І СПРАВЕДЛИВІСТЬ” (№ 165), політична партія “СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ” (№ 168), політична партія “Спрведлива країна” (№ 175), політична партія “За справедливість і добробут” (№ 183).

Показово, що біля керма “народних і справедливих партій у 2013 р. стояли такі люди влади, як, приміром, В. Литвин, Л. Супрун, А. Шлапак та ін.

Третій. Поява у 2013 р. Політичної партії “Партія Європейський Вибір” дає змогу стверджувати, що “європейскість”, яка вперше була використана у назві партії Політична партія “Європейська столиця” (№ 112); нині Політична партія “УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка”, що була зареєстрована у “помаранчевому” – 2005 р. – і надалі закріпилась у назвах ще 2-3-ох партій, проникає у політичну свідомість українців. Чи стане “європейскість” стійкою політичною тенденцією періоду – час покаже [141].

Четвертий. Окремо варто говорити про назву Політичної партії “Ми Маємо Мету”, у назві якої кожне зі слів починається з літери “М”, що у підсумку дає абревіатуру МММ. Ця абревіатура – символ фінансових пірамід московського бізнесмена С. Мавроді, який нині активізувався, вибудовуючи піраміди за допомогою Мережі [141]. Думається, що для їхнього просування й створюються структури з недвозначною назвою МММ, кількість яких в Україні за останні два роки зросла: крім “Партії МММ-2013”, Мін’юст (у 2012) зареєстрував й інші структури “МММ” – Політичну партію “Ми маємо мужність (№ 210), і ВГО Ми Маємо Майбутнє. Інформація щодо лідерів партій-МММ спонукає до постановки питання: чи не є вони своєрідним дахом” (“політичним” чи “громадським”) для незаконної фінансової діяльності?

Аналіз географії виникнення партій у 2013 р. засвідчив, що по-своєму активним (у політичному сенсі) був Центр, Південь і Схід держави. Зокрема, юридична адреса 2-х новостворених партій знаходилась у м. Києві; 2- на Одещині (у м. Одесі і м. Білгород-Дністровському Одеської обл.) й 1 – у м. Донецьку.

Так на початок 2014 р. географія юридичних адрес політичних партій була представлена таким чином:

- 165 партій розмістили свої штаб-квартири у м. Києві,

- 1 партія – у м. Севатополі,

- 24 – в обласних центрах (у т.ч. 6 партій – у м. Одесі, 5 – у Донецьку, 3 – у Дніпропетровську, по 2 партії розташували свої центральні офіси у  Львові, Полтаві, Сімферополі; по 1 партії у містах Луганську, Ужгороді, Рівному, Житомирі);

- 2 партії – у містах Київської області (Буч та Вишневому);

- Юридичні адреси 6 партій знаходилися у містах Донецької (м. Слов’янськ), Закарпатської (м. Берегово), Запорізької (м. Мелітополь). Луганської (м. Алчевськ), Львівської (м. Немирів), Одеської (м. Білгород-Дністровський) областей;

- Лише одна партія своїм юридичним осідком мала селище міського типу на Чернігівщині;

- Лише 17,5 % з усіх українських партій зареєстровані за юридичними адресою за межами столиці України;

- Із 27 регіонів України 15 є місцем розташування центрального офісу тієї чи іншої партії;

- 12 регіонів (Вінницька, Волинська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області) не є “центром” перебування якоїсь з політичних сил;

- В Україні немає жодної партії, яка б мала центральний офіс у селі. [142].

Таким чином, українська політична партія-2013 – партія виключно міська; у 82 -83 випадках (із 100) її центральний офіс знаходиться у столиці, а в інших випадках – переважно на Сході і Півдні держави.

Особливістю партійного життя у 2013 р. було те, що двом партіям вдалося повернутися із небуття за допомогою механізму “поновлення” реєстраційного свідоцтва. Зверну увагу, що вперше механізм “поновлення” запису про реєстрацію спрацював у лютому 2012 р., коли у Єдиному реєстрі громадських формувань було поновлено анульований 7 грудня 2005 р. запис про реєстрацію Української партії Справедливості-Союзу ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців. “Поновлення” відбулося, що показово, через 6,2  роки після “анулювання”. (Невдовзі після цього партію було перейменовано, і нині вона діє за назвою Партія ветеранів Афганістану (№ 398).

2013 р. засвідчив, що використання механізму “поновлення” не було спорадичним: упродовж року йог обуло застосовано щодо Політичної партії “Партія захисту прав людини” і Політичної партії “Робітнича партія України”. Перша з цих партій була зареєстрована 6 жовтня 2008 р. (№157). Упродовж 3,5 років існування партія не виявляла активності, повільно створювала мережу осередків. Як свідчать дані Єдиного реєстру…, у 2009 р. а території країни було створено 16 структурних підрозділів Політичної партії Партії захисту прав людини”, а в наступному, 2010-му – ще 13. Тобто до кінця вересня 2010 р. партія спромоглася створити 39 структурних осередків. 11 квітня 2012 р. її реєстраційне свідоцтво було анульоване. Утім, 10 липня 2013 р. у “Єдиному реєстрі… запис про реєстрацію партії було поновлено. Керівником політичної сили, як і при реєстрації у 2008 р., стала В. Головіна (1960 р.н.). Друга партія – Політична партія Робітнича партія України була зареєстрована 7 листопада 2011 р. (реєстраційний номер 205). Її лідером було обрано В. Горобчука. У січні 2013 р. з Єдиного реєстру… зник, а усередині липня був поновлений запис про її реєстрацію [143].

Таким чином, на початок 2014 р. в Україні діяло вже 3 партії, яким вдалося відродитися” після анулювання реєстраційного свідоцтва. Хоча дія механізму “поновлення є досить непрозорою (інформації про причини, підстави, хід процесу “поновлення” бракує; як бракує даних для аналізу щодо керівників “поновлених партій” і, зокрема, їхніх ресурсних можливостей), але цей механізм, як показав 2013 р., набирає обертів. [144].

Припинили діяльність

Якщо подивитись на партії, які зійшли з політичної арени у 2013 р. (а їх було 9), то з’ясуємо, що “найстарішою” серед них була Партія “Єдина Україна”, створена як Партія Освітян України (ПОУ) і зареєстрована 26 жовтня1998 р. (реєстраційний номер 1086).   [144].

Друга партія, яка зникла з “партійної мапи” України – Політична партія “Сильна Україна” (далі – “Сильна Україна”), що постала наприкінці 90-х років ХХ століття як Трудова партія України і була зареєстрована Мін’юстомУкраїни 30 серпня 1999 р., реєстраційний номер  (1217). [145].

28 травня 2013 р. наказом № 324 Державної реєстраційної служби України було скасовано запис про реєстрацію і Партії Народна влада”, що була зареєстрована 1 вересня 2004 р. (реєстраційний номер 100). [147].

Три вищезгадані партії були, так би мовити, депутатськими партіями”: створені, як правило, депутатами або невдовзі кимось з них очолені, вони упродовж свого функціонування “передавалися з рук до рук” депутатів. Їхній спосіб сходження з арени політичної боротьби до певної міри – традиційний. В одному випадку, депутат, втративши зацікавлення політичною силою, залишав її ряди, а партія, опинившись у руках виконуючого обов’язки голови (чи взагалі без керівника), перебувала у “стані очікування”. Не дочекавшись появи інтересу до себе з боку чергового депутата, вона деградувала і сходила з політичної арени. В іншому випадку, брак самодостатності (ресурсної) спонукав партію до “об’єднання” із впливовішою і більш ресурсно-потужною політичною силою шляхом проголошення саморозпуску і з наступним (слабкопростежуваним) вступом колишніх членів партії, що самоліквідувалась, до лав іншої.

Для “детутатських партій упродовж періоду існування характерною була рухливість й умовність ідейно-ідеологічних орієнтирів: партії створювалися не для обстоювання якихось ідеологічних цінностей, але тільки для того, щоб “відповісти моменту”. “Відповідність моменту забезпечувала можливість для очільника партії і, можливо, кількох його найближчих соратників проходження до українського парламенту, в урядові кола, у керівні структури на місцях тощо [149].

На окрему увагу заслуговують “недепутатські партії, які упродовж 2013 р. припинили своє функціонування. У зв’язку з цим пригадаємо, що за результатами перевірки дотримання політичними партіями вимог статті 11 Закону України “Про політичні партії в Україні” ще 2012 р. Державною реєстраційною службою України було подано до суду 9 позовів про анулювання реєстраційних свідоцтв низки політичних сил. До 29 січня 2013 р. було задоволено 6 позовів. Відповідно, з “Єдиного реєстру громадських формувань” упродовж 2013 р. зникли 3 партії, тривалість “життя” яких становила 1,5 – 2,5 роки, у тому числі: Політична партія “Ведуча сила” (зареєстрована 14 червня 2010 р, свідоцтво № 187), політична партія “Українська партія респонсизму” (зареєстрована 7 вересня 2011 р., свідоцтво № 200), партія “Сам за себе” (зареєстрована 6 жовтня 2011 р, свідоцтво № 201).

Згодом із Єдиного реєстру… зникли ще 2 партії, чий вік був ще коротшим. Так, спочатку ДРСУ анулювала свідоцтво про реєстрацію Політичної Партії “РЕНЕСАНС” (зареєстрована 23 січня 2012 р., свідоцтво № 207), а згодом було анульоване реєстраційне свідоцтво Політичної партії “Інтернет партія України” (зареєстрована 1 серпня 2011 р., свідоцтво № 196). Зрештою, кінець листопада став часом анулювання реєстраційного свідоцтва Політичної партії “Ми маємо мужність” (зареєстрована у квітні 2012 ., свідоцтво № 210).

Говорячи про Партію “Ведуча сила”, найперше зверну увагу на те, що наказ ДРСУ № 1967 про анулювання її свідоцтва з’явився ще 11 грудня 2012 р. Утім відповідна інформація на сайті ДРСУ була оприлюднена із запізненням – лише наприкінці січня 2013 р., що й створило більш-менш прийнятні підстави для висвітлення ситуації з партією у хронологічних рамках 2013 р.

Очільником партії, у момент її реєстрації, був А. Корнієнко (1938 р.н., директор ТОВ “Инвестиционно-опытный центр изобретателей ”Прогресс-7”). Документ за назвою “Обращение к гражданам-патриотам Украины!” (датований 15 грудня 2009 р., тобто ще до офіційної реєстрації партії Мінюстом України) був підписаний лідером партії і відбивав ступінь неабияких претензій автора, який націлився запропонувати суспільству нові неординарні шляхи розвитку держави і швидкого відродження економіки, перетворення України в одну із найбільш квітучих країн Світу”. Насправді ж відбивав нічим не завуальовану антинатівську, антиєвропейську, антизахідну настроєність очільника “Ведучої сили” (“Захід був, є і буде найзлішим ворогом слов’янських народів”, його налаштованість на “об’єднання усіх слов’янських та інших дружніх нам народів ”. Документ був просякнутий антикапіталістичним духом, антидемократизмом, юдофобством та антилібералізмом (“юдейська фарисейська ідеологія до 15 віку була представлена сатанинством, а через два віки після його заборони вона відродилась у вигляді ліберальної ідеології”). Тобто “нове” від А. Корнієнка було дуже “старим” і відомим. Крім того свідомості автора не були чужими ідеї месіанізму, і він переконував, що “ми єдині, хто… зможе повести народи Світу у світле майбутнє, як це робили наші предки. У цьому наше призначення на цій планеті”). Перебуваючи в очікуванні Вождя”, лідер партії був переконаний, що “Вождь з’явиться, коли почнемо діяти ”. На фоні ностальгійних прорадянських ноток звучали й сподівання на створення “Геополітичного Союзу” від Льодовитого океану до Індійського, від Тихого до Адріатики. Крім того, автор документапереконував у необхідності визнання у такому “Геополітичному Союзі” російської мови як “міжнародної і робочої”, що мало стати умовою для “успішного функціонування цього геополітичного і економічного союзу”, умовою “створення благодатної моральної обстановки для процвітання цих країн Усе життя у такому утворенні мало базуватись на знанні, повинна була утвердитись влада носіїв знання”, що дозволило б “поступово, але вірно рухатися до Господа Бога”. Така ж “екстремальна суміш” ідей виявилася непридатною для рецепції представниками українського соціуму: партія не створила (згідно із законодавством) необхідної кількості структурних підрозділів і припинила існування. Таким чином, “Ведуча сила – зразок партії, для функціонування якої уже в момент її створення фактично не було умов і, найперше, - людського ресурсу, для якого б виявилися звабливими ідейні пропозиції Ведучої сили.

Політична партія “Українська партія респонсизму”, як і Політична партія “Інтернет партія України”, партія “нової молоді”, “молодих професіоналів”, осіб, які, як правило, з освітою, що забезпечує достатній або й високий інтелектуальний рівень і, відповідно, зумовлює розвиненість інтересів, потреб і запитів, значний рівень претензій (на статус, ідентичність, виконувані ролі, матеріальне забезпечення тощо) [151]. Лідером “респонсистів” була, зокрема, особа, яку у ЗМІ представляли і як політтехнолога, і як політконсультанта чи менеджера інформаційної кампанії – виходець із “соціально-інжинірінгового агенства “Гайдай. Ком” – В. Помазанов. З урахуванням молодості лідера і сфери його діяльності, професійних інтересів і варто, думається, аналізувати ідейні засади базового документа “респонсистів” за назвою “37 тез Респонсизму” (в умовах традиційної для України недоступності партійних програм і статутів), оскільки він дасть змогу збагнути не лише суть ідейних орієнтирів молодих людей-творців партії, але й особливості їхнього світогляду, з’ясувати ступінь усвідомлення ними можливого (припустимого до здійснення) ступеня соціального інжинірингу, бачення ними механізмів обстоювання змін.

Тож “респонсисти”, ратуючи “за” створення “нового соціально-політичного ладу – нового суспільства”, яке складатиметься із вільних і відповідальних громадян, найперше виступали “проти” “антинародного класу”, який, як стверджувалося у “Тезах…” складається із “близько 100 сімей і їхньої обслуги”, і класифікувавши цей клас як “окупаційний режим… на території України”, запропонували свій “зразок” українського суспільства. Зокрема, обстоюючи ідею рівності людей “від народження” і проголошуючи свободу, право на життя і устремління до щастя “вищими загальнолюдськими правами”, “респонсисти” проголосили, що Україна є “прямим і єдиним спадкоємцем” Київської Русі і Козацької республіки”, “центром слов’янської цивілізації”, що було з їхнього погляду, вагомою підставою для створення  “Великої Української Держави”. Тобто підстави для величі “респонсисти” віднаходили у минулому України, виявляючи снагу до культивування міфів, що простежувалося у констатуванні прямого зв’язку України з Руссю, наголошенні її “центральності” (що, зрозуміло, передбачає певну “місію”) у “слов’янській цивілізації” (яка в умовах сьогодення навряд чи існує: мову варто вести, думається, лише про слов’янську цивілізацію в історичній ретроспективі). А далі формула успіху сучасної України, з погляду респонсистів, зводилась до розподілу влади на державну – центральну, і місцеву – у межах общин міст, містечок, сіл” [152]. (Зауважу, що ось така підміна українських громад російськими общинами по-своєму свідчить про своєрідність рецепту” від “респонсистів”: розрахований нібито на Україну, він містить неукраїнські “інградієнти”, що увиразнює уявлення про авторів “37 тез Респонсизму”). У документі цілком у дусі ліберальної ідеології обстоювалися ідеї максимальної свободи особистості, мінімізація держави, розвиток самоврядування “общин”. Далі цілком у дусі утопій, “респонстисти проголошували, що вільні громадяни” можуть обирати і бути обраними до органів місцевої влади, але вони не матимуть виборчих прав на рівні держави, тобто не зможуть обирати і бути обраними до державних органів – “не можуть бути державними чиновниками”. Набуття права обирати і бути обраними забезпечувало проходження певної процедури лише “відповідальними громадянами”, тими, які “обрали шлях служіння суспільству, відмовилися від частини прав і свобод, пройшли Федеральну службу упродовж трьох років і склали присягу”.

Ідеал “респонсистів – федеративна Україна, розподілена на п’ять гылок державноъ влади, де поряд із консультативно-законодавчою, виконавчою і судовою мала функціонувати гарантуюча влада в особі президента і контролююча, уособленням якої мав постати “верховний цензор”. Документ “уникав прямої відповіді на питання, хто ж обиратиме цих державних мужів. Але відповідь була очевидною: вони мали обирати самі з-поміж себе – відповідальних громадян”. Таким чином, “респонсисти, проголошуючи необхідність мінімізації держави, у той же час у своєму новому” суспільстві передбачали мінімізацію дії демократичних механізмів і процесів. Їхній президент, який мав обиратися обмеженим колом “відповідальних громадян на шестирічний термін, мав бути наділений просто-таки диктаторськими повноваженнями. Він міг сам розробляти і сам затверджувати стратегію розвитку країни, бути головнокомандувачем збройних сил, главою федеральної служби, керівником спеціальних силових служб, визначати зовнішню політику держави, бути гарантом її здійснення, як і гарантом Конституції. Президенту надавалося правозаконодавчої ініціативи, крім того, він повинен був здійснювати представницькі функції, міг відправити у відставку прем’єр-міністра, розпустити законодавчу гілку влади і призначити нові вибори сенату серед “своїх” – т.зв. “відповідальних громадян” та ін. [153].

Ідеалізм “респонсистів” (чи нерозуміння або ігнорування мегатрендів сучасного політичного розвитку) зумовлював їхнє негативне ставлення до військових блоків і союзів (у т.ч. створюваних США, Євросоюзом чи Росією), але припускав блоки чи союзи, повстання яких могло бути ініційоване Україною (зокрема, створення військово-економічного союзу з Білоруссю, Латвією, Литвою, Естонією, Чехією та “іншими державами Східної Європи”).

Документ містив словосполучення “відмова від готівки”, “національні інтереси”, “вільна економіка” та ін., що відбивали домодерні чи модерні явища і процеси. Але йому бракувало термінів і понять, які б віддзеркалювали процеси постмодерного світу, участь в яких вимагає від держави та її громадян ефективності, конкурентноспроможності тощо.

Реєстарційне свідоцтво партії було анульоване наказом ДРСУ № 76 від 1 лютого 2013 р.

Таким чином, попри те, що Партія “Ведуча сила” і Політична партія “Українська партія респонсизму” – проекти людей із різних вікових категорій, у них було спільне: ідейні пріоритети кожної з партій слабко відповідали реалім і потребам українського сьогодення. Неуспіх у створенні партії і приверненні у її лави достатньої кількості прибічників по-своєму ставить під сумнів професіоналізм “респонсистів” у сфері соціально-інженірингових технологій. [154].

Говорячи про такий партійний проект “молодих професіоналів”, як Політична партія “Інтернет партія України”, варто звернути увагу на те, що ця зникла партія – своєрідна спадкоємиця Інтернет партії України, яка була зареєстрована Мін’юстом України 26 березня 2010 р. (реєстраційний номер 178), а її реєстраційне свідоцтво було анульоване навесні 2011 р. (причина – традиційна:  неспроможність упродовж шестимісячного терміну, як того вимагає закон, створити та зареєструвати свої обласні, міські, районні організації у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та АР Крим). Згадану партію, як і Інтернет партію України, очолював Д. Голубов (1983 р.н.). Як й у випадку з попередницею, реєстраційне свідоцтво Політичної партії “Інтернет партія України” було анульоване у зв’язку із нездатністю політичної сили створити достатню мережу своїх структурних підрозділів на території країни. Тож у звязку з  невиконанням вимог закону Про політичні партії в Україні” Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 січня 2013 року у справі № 2а-11091/12/2670 було прийнято рішення про анулювання її свідоцтва.

Апеляційні судові позови партії, подані у наступний час, не змінили ситуації – наказом ДРСУ № 442 від 6 серпня 2013 р. реєстраційне свідоцтво політичної сили було анульоване і партія вдруге зникла із “Єдиного реєстру…”.

Але звернемо увагу на інше: попри те, що програма партії з двічі анульованим реєстраційним свідоцтвом є більш-менш адекватною викликам, перед якими опиняється особистість-суспільство-держава на початку ХХІ століття, їй все ж не вдається закріпитися у структурі соціуму. Питання чому?” – залишається відкритим. Але можна припустити, що для сили, далекої від ресурсів владних чи олігархічних структур, створення мережі  партійних осередків на території держави, як і закріплення у політичному спектрі – річ непроста. [155].

Зрештою, партія Сам за себе була єдиною свого роду сільською партією”, оскільки її юридична адреса знаходилась у с. Літки Луганського району Житомирської області, за місцем проживання лідера – В. Карповича (на момент реєстрації партії – юриста ТОВ “Арсток). “Життя” партії можна вкласти у кілька дат: 25 грудня 2010 р. відбувся партійний установчий з’їзд; 6 жовтня 2011 р. партія була зареєстрована Мін’юстом України; 14 серпня 2012 р. ЦВК зареєструвала лідера партії для участі у парламентських виборах 2012 р. у ОВО № 64 (за результатами голосування В. Карпович набрав 1.26 % голосів виборців, посівши 7-ме місце серед 9 претендентів); 1 лютого 2013 р. реєстраційне свідоцтво партії було анульоване (наказ ДРСУ № 74), а її назву було вилучено із “Єдиного реєстру громадських об’єднань”. Після цього партія упродовж 2013 р. здійснила дві спроби реєстрації у ДРСУ. Однак невдалі: 12 серпня 2013 р. ДРСУ відмовила (наказ № 469) Партії Сам за себе у реєстрації вперше, а 3 жовтня 2013 р (наказ № 563) – вдруге.

Досвід Політичної партії “Інтернет партія України” і Партії “Сам за себе”, перша з яких, як свідчить вищевикладене, уже двічі переживала процес анулювання реєстраційного свідоцтва, а друга – одне анулювання і дві наступні відмови у реєстрації, порівняно з партіями, що постали у ті самі роки, але за інших обставин, дає змогу стверджувати, що політичне життя одних – суцільна боротьба за виживання, а доля інших – комфортне існування (Адже, за даними сайту ДРСУ, серед чинних партій, що були зареєстровані у 2011 р. – нині таких 12,- створили свої структурні підрозділ у необхідній кількості лише 4 політичні сили. Не вдалось цього зробити 7 партіям, а 1 партія спромоглася утворити 3 структури на місцях. Утім, усі вони ще функціонують. Пояснень цього факту може бути кілька: або структурні осередки створені, але ДРСУ упродовж двох років не оприлюднює відповідні дані, або ці партії перебувають у більш “сприятливих умовах”, а тому мають більше часу для створення і реєстрації підрозділів.

Найкоротшим виявився вік політичної партії “РЕНЕСАНС” і Політичної партії “Ми маємо мужність”. Перша з партій була зареєстрована 23 січня 2012 р., а вже 12 липня 2013 р. наказом ДРСУ № 405 реєстраційне свідоцтво її було анульоване. Партія, юридична адреса якої була у м. Бровари Київської області, на чолі зі своїм лідером Є. Кушербаєвим за короткий час існування, на відміну від інших “молодих” політичних партій, встигла створити партійний сайт, на якому не лише заявити (22 липня 2012 р.)       про реєстрацію своїх 14 обласних і 2 міських територіальних організацій (що йшло у розріз із даними сайту ДРСУ), але й оприлюднити власний статут і програму. [156]. Програма політичної сили проголошувала, що партія – права, яка не підтримує чинну в Україні владу, так й опозицію. До програмного компендіуму партії входили такі ідеї, як: децентралізація територіального устрою України, ліквідація інституту президента, перетворення України на парламентську республіку, обрання парламенту (з меншою кількістю депутатів, ніж чинний в Україні) за мажоритарною системою, призначення прем’єр-міністра парламентом тощо.

Програма містила блок за назвою “Програма реформ”, які, як передбачалося, мали охопити 12 напрямів. Так, у галузі економіки пріоритети зводились до зменшення імпорту та збільшення експорту, ставка на вітчизняного виробника, зведення до мінімуму державної частки у власності підприємств, активне залучення іноземного капіталу, створення привабливого інвестиційного клімату у країні, ліквідація тіньовогосектору економіки “без шкоди для простих людей” та ін. У податковій системі передбачалося встановлення єдиного податку на прибуток підприємств – 10 % і аналогічного – на доходи фізичних осіб – 10 %, на доходи від імпорту товарів і послуг – 20 % , на доходи від експорту товарів та послуг – 5 % тощо. Фінансова реформа мала метою видачу безвідсоткових кредитів “усім без винятку підприємствам у розмірі 10 % ринкової вартості підприємств”, ліквідацію корупції у банках, широке запровадження електронних платежів, перехід на “реальне ринкове регулювання гривні – плаваючий курс”, звільнення від доларової  залежності та ін.” Унаслідок реформи освітньої сфери у країні мали бути приватизовані середні школи “із залученням іноземного капіталу”, створені рівні умови для приватних і державних навчальних закладів усіх рівнів, а також конкурентне середовище серед учителівв тощо. Програма, крім вказаних, пріоритетну увагу приділяла питанням реформування АПК, наукової сфери (що передбачало, зокрема, “прозорий розподіл наукового бюджету держави з поступовим його збільшенням у десять разів за десять років чи раніше”, будівництво наукових комплексів, активний розвиток новітніх технологій)), медичної галузі, транспорту, будівництва, армії (“створення нечисленної, високомобільної та ефективної армії”). Передбачалося проведення пенсійної реформи. [157].

Розпізнавальним знаком партії був срібний фенікс, що й символізував відродження, ренесанс. Утім, поки що партії відродитися не вдалося.

Що стосується Політичної партії “Ми маємо мужність” (ПП “МММ”, лідер – І. Авдєєв), що зародилась у Вінниці, то проіснувавши трохи більше 1.7 року, вона припинила свою діяльність згідно із наказом ДРСУ № ::№ від 20 листопада 2013 р., який став підставою для внесення до “Єдиного реєстру…” відомості про анулювання свідоцтва про реєстрацію ПП “МММ” [158].

Ребрендинг, або чи є у партії минуле?

2013 рік став часом, у який 4 політичні сили змінили свою назву Унаслідок перейменування Всеукраїнської партії трудящих ( № 868) і Політичної партії “Партія Народний Захист” (№ 179) постало ще “дві України“: відповідно, політична партія “Справжня Україна” і Політична партія “Вся Україна”. Таким чином, партії долучилися до шеренги тих політичних утворень, у назвах яких не просто експлуатується термін “Україна” (Політична партія “Наша Україна” - № 115, Політична партія “Твоя Україна” - № 182), але й має місце подальше своєрідне уточнення “належності” чи “якості” України. Крім того, у партії “Вся Україна” було змінено й лідера політичної сили: замість Л. Башкірової її очолив Я. Погарський.

Наступ виявився більш привабливим станом, ніж мир і єдність для керівництва Всеукраїнської партії Миру і Єдності (№1418): політичну силу було перейменовано на Політична партія “Національний Альянс свободи та Українського патріотизму “НАСТУП”. Як і у попередньому випадку, окрім назви, було змінено й керівника: на зміну Л. Янковській прийшов “тріумвірат” у складі співголів М. Іваненка, Р. Секели, Ю. Хорлікова.

Чи не найбільш кардинальних змін зазнала у 2013 р. Партія національно-економічного розвитку України (ПНЕРУ, реєстраційний номер 709), яка змінила не лише назву на Всеукраїнське об’єднання “ДЕМОКРАТИ (демократична партія)” і керівника (партійним очільником, замість П. Матвієнка, став А. Павелко), але й юридичну адресу, перенісши свій центральний офіс із м. Києва до м. Дніпропетровська. В українських реаліях такі зміни усіх параметрів підводять, найперше, до постановки риторичного запитання: чи не продали партію? [158].

Cитуацію можна розглядати дещо й в іншій площині: чи є кожна партія, що пережила процес ребрендингу спадкоємницею своєї формальної попередниці? Узявши до уваги такі ідентифікаційні критерії, як: а) логіка уточнення (зміни) назви політичної сили, б) зміна проголошених нею ідейних пріоритетів та орієнтирів,    в) зміна стратегій і традицій керівництва партією, можна діти висновку, що у багатьох випадках простежити “генетичний зв’язок” між перейменованою партією і її формальною попередницею не вдається. Так, приміром, серед 73 політичних сил, утворених упродовж 1990-2000 років, лише 41 партія на початок 2014 р. діяла за назвою, зареєстрованою у рік її створення, 32 партії – змінювали (іноді – по кілька разів) назву, з них 19 – кардинально. Наслідком є те, що ідентифікувати, приміром нинішню Політичну партію Українська платформа “СОБОР” як спадкоємницю Української Республіканської партії підстав немає, попри те, що  “партійна біографія” містить дані, успадковані від УРП: 1990 рік як рік створення Політичної партії Українська платформа “СОБОР” і, відповідно, реєстраційний номер 4, що створює ілюзію “найдавнішої” партії України. Те саме стосується, наприклад, і партії “РОДИНА” (реєстраційний номер № 1277), яка постала у липні 1999 р. як Партія “Нова генерація України” на чолі з Ю. Мірошниченком і проголосила у свої програмі патріотизм “головною громадянською цінністю”, а суттю національної ідеї – “створення унікальної, заможної, авторитетної та впливової держави Україна”. Утім текст “Програмних тез” Партії “РОДИНА”, розміщений на її сайті на початку 2014 р. (хоча був розрахований на 2009-2012 роки), вже не містив згадок ані про патріотизм, ані про національну ідею: ідеал “РОДИНИ” зводився до побудови федеративної парламентської республіки, “яка буде економічно і політично інтегрована з Росією, Білоруссю і Казахстаном” і т.п. Такі метаморфози якраз і дозволяють твердити про відсутність “генетичного зв’язку” низки перейменованих партій зі своїми формальними попередницями. [159].

Тож (повертаючись до попереднього сюжету) говорити з впевненістю, що, приміром, традиції Партії національно-економічного розвитку України (ПНЕРУ, № 709) є “плоттю й кров’ю” ВО ДЕМОКРАТИ (Демократична партія)”, що завдяки ідентифікаційним ознакам останньої у ній легко вгадується політичне осердя ПНЕРУ, сьогодні не можна. Як не можна однозначно ідентифікувати будь-яку перейменовану українську політичну партію з її формальною попередницею, від якої у багатьох випадках тільки й залишається рік утворення і реєстраційний номер. Тож питання чи є у партії минуле?”риторичне [160].

Партійне життя-2013: прояви неблагополуччя

Партійне життя у 2013 р. мало свої симптоми неблагополуччя”. Один із них був пов’язаний з тим, що низці партій, які провели свої установчі форуми, Мінюстом Українии було відмовлено у реєстрації. Вдалося установити назви 14 таких політичних невдах (Див. Таблицю 1). Зверну увагу, що серед останніх були структури з промовистим життєвим досвідом: ті, яким на початок 2014 р. ДРСУ відмовила у реєстрації двічі (Політична партія “Республіка”, Політична партія “Патріотичне об’єднання “Ми Українці”), тричі (Політична партія “Зелений Тризуб”), а той чотири рази (Політична партія “Об’єднана Україна”) упродовж року.

Інформації про партії, яким не вдалося пройти реєстрацію у 2013 р. дуже мало: в одних випадках відомими є лише назви цих утворень, в інших – те, що у партію була спроба трансформувати ту чи іншу громадську організацію (як, наприклад, ВГО “Зелений Тризуб, чи МГО Ми - українці). І тільки про деякі з утворень інформації дещо більше, оскільки сама перспектива їхньої інституціоналізації викликала у суспільстві досить значні негативні реакції і відповідний інформаційний супровід процесу їх творення. Так, наприклад, можливість появи “Української галицької партії” представники інтелектуального середовища Галичини оцінювали у руслі поширення ідеї “русского мира”, як “російського троянського коня”, фінансованого російськими спецслужбами, завдання якого – “вносити та постійно підтримувати ідею розколу, розподілу України на дві частини: проросійську та проєвропейську, шляхом маніпуляційного формування громадської думки про те, що Галичина повинна бути окремою “європейською” державою” [160].

Чинні ж політичні сили упродовж 2013 р. по-своєму виявляли симптоми неблагополуччя: вони продовжували залишатися (уже не перший рык) у, так би мовити, “законсервованому стані” – або без політичного лідера (як політична партія “Організація Українських Націоналістів”, № 158 і партія “Демократичний Союз”, № 1188, Партія промисловців і підприємців України, № 1410, Соціально-Християнська Партія, № 98, партія “СЕЛЯНСЬКИЙ БЛОК АГРАРНА УКРАЇНА”, № 128) або у нескінченному стані припинення діяльності (як “Партія екологічного порятунку “ЕКО+25%”, № 5, згідно з рішенням другого етапу  3 партійного з’їзду від 1 червня 2011 р., чи політична партія “Українська платформа”, № 169, згідно з рішенням 2 з’їзду партії від 3 грудня 2011 р.).

Питання, які виникають у звязку з цим: чому в Україні процес припинення партії триває так довго? Чому держава не зацікавлена у створенні більш ефективного механізму, дія якого скорочувала б час, потрібний для ліквідації партії? Чому у державі змінюється влада, проходять вибори, а у деяких партіях без лідера все залишається незмінним? Держава виявляє байдужість до партій, ознака життя яких – тільки запис у “Єдиному реєстрі…”, чи навпаки – заціквленість у існуванні “законсервованих” чи “приспаних” структур? Кому це вигідно? Ким і з якою метою підтримується незмінність ситуації?

Упродовж 2013 р. свій варіант неблагополуччя демонструвала Політична партія Наша Україна”, своєрідну агонію якої (зумовлену, не в останню чергу, різким несприйняттям не лише колишніми соратниками і друзями, але й значною частиною представників країнського соціуму її “господаря – екс-президента В. Ющенка) українське суспільство спостерігає вже не один рік.

Про безпосередні негаразди у партії дають підстави говорити проведені одночасно (9 лютого) засідання двох політрад однієї – під головуванням В. Ющенка, іншої – С. Бондарчука. Кожне із зібрань виключило із партійних лав головного опонента: В. Ющенка – С. Бондарчука, а останній, відповідно, В. Ющенка. Утім, УДРС взяла до відома дані, надані В. Ющенком: до “Єдиного реєстру…” були внесені зміни, які свідчили, що головою політради партії, замість С. Бондарчука, став З. Шкутяк [160].

Попри це, 2 березня С. Боднарчук провів XII партійний з’їзд, на якому було прийнято низку рішень: про ліквідацію (саморозпуск) партії (за таке рішення проголосували 267 депутатів, 6 утримались, 2 були проти); про припинення діяльності усіх статутних органів; передачу установчих документів, печатки і прапора до Музею історії “помаранчевої революції” НУ КМА; створеня ліквідаційної комісії, очільником став П. Ющенко, а членами, що показово – І. Ванникова, З. Шкутяк, В. Ульянченко. На 1 січня 2014 р., за інформацією сайту ДРСУ, виконуючим обов’язки голови політради партії залишається З. Шкутяк. На сайті Політичної партії “Наша Україна” розміщена інформація, згідно із якою головою політради є ІІ. Ванникова, обрана (46 голосами із 68) на посаду на засіданні політради 28 вересня 2013 р.

Вищевказане дозволяє твердити, що “Наша Україна” є зразком “персональної партії”, “господар” якої формує керівництво політсилою із особисто відданих йому людей, якою, думається, і є колишня прес-секретарка В. Ющенка )часів президенства) І. Ванникова.

Упродовж 2013 р. різноманітні інформаційні ресурси розміщували відомості, які прямо чи опосередковано висвітлювали проблеми таких партій, як Народна Партія і Соціалістична партія України. Інтерес до цих політичних сил зрозумілий: кожну з них очолював у 2013 р. колишній голова Верховної Ради України. У першому випадку – В. Литвин, у другому – О. Мороз. Щодо першої з партій, то 2013 р по-своєму засвідчив, що золотий час” для Народної Партії минув. Політична сила, по-перше, потерпала від браку коштів, що ставило під питання саме існування партії і підштовхнуло заступника голови партії С. Гриневецького до відвертого зізнання у тому, що “партії потрібен олігарх, якого б цікавила політична сила”, в іншому разі її очікував би або саморозпуск, або об’єднання з однією із “провладних парламентських партій”. По-друге, на парламентських виборах 2012 р. лише очільник партії та його заступник, власне С. Гриневецький, здобули мандати народних депутатів ((відповідно, у одномандатному виборчому окрузі № 65 на Житомирщині і в ОВО № 134 у м. Одесі), що стало, з-поміж іншого, віддзеркаленням надзвичайно низького рівня популярності партії у середовищі електорату. [162]. Крім того, зосередженість керівників партії на власному успіху під час парламентських виборів 2012 р. по-своєму сприяла деградації політичної сили. Тож 2013 р. став часом для рефлексій партійного керівництва над особливостями внутрішньопартійного життя політичної сили. Так, С. Гриневецький, розповідаючи про одне із засідань політвиконкому партії, повідомляє, що були прийняті рішення, спрямовані на “відновлення її [партії] діяльності”. “Відновлення” передбачало “оновлення ідеології партії”, інвентаризацію партійних структур та оцінку їхньої якості (оскільки серед 12 тис. членів партії, обраних до місцевих рад, виявилось згодом чимало перебіжчиків до ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, які дбали про отримання тих чи інших дивідендів, а не про відданість “партії Литвина”), поновлення співробітництва з фракціями і групами Народної Партії у місцевих радах, проведення XIII звітно-виборного з’їзду.

Про проблеми у СПУ свідчив, насамперед, той факт, що членам партії ніяк не вдавалося розв’язати питання зміни голови – П. Устенка, якому не вдавалося віднайти кошти на фінансування політичної сили. У зв’язку з цим медіа повідомляли не лише про ймовірність повернення до безпосереднього керівництва партією О. Мороза (офіційного лідера партії), але й про можливість обрання партійним очільником В. Семенюк-Самсоненко, яка неодноразово виступала претендентом на посаду (востаннє – у червні 2012 р.). Висловлювалися припущення, що останній, можливо, вдасться залучити для розвитку партії гроші ініціатора “Українського вибору” В. Мдведчука. Утім, сама В. Семенюк-Самсоненко таку можливість відкидала.

Йшлося і про перспективи обрання головою соціалістів і М. Рудьковського, але призначений на 6 липня 2013 р. з’їзд партії не відбувся, оскільки його, як твердили медіа, “розігнав” О. Мороз (4 липня П. Устенко зняв із себе повноваження голови СПУ і передав їх останньому), побоюючись “втратити партію” в умовах, коли велика кількість партійних осередків не бажала його повернення до керівництва політичною силою. Згідно з офіційною позицією партії, захід відмінили на вимогу 13 обласних організацій партії, оскільки статут СПУ регламентував, що третина організацій може вимагати як скликання з’їзду, так і його скасування. [163]. У такій ситуації експерти заговорили про можливий розкол у партії і проведення частиною соціалістів альтернативного з’їзду.

Врешті-решт, на ХІХ з’їзді партії, який відбувся 12 жовтня 2013 р., голосами 168 делегатів (із 210) головою партії було обрано М. Рудьковського, політична доля якого мала свої особливості:

- у грудні 2011 р. екс-міністр транспорту та звязку М. Рудьковський залишив лави соціалістів,

- за результатами виборів до Верховної Ради України у 2012 р. він був обраний у ОВО № 210 (Чернігівська обл). У перегонах брав участь як тимчасово непрацюючий самовисуванець, до того ж – член Політичної партії Партія нового покоління України”;

- дохід, отриманий М. Рудьковським у рік виходу із СПУ, становив (згідно із декларацією) понад 16 млн. грн;

- у парламенті М. Рудьковський увійшов до фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ.

Повернення М. Рудьковського у СПУ викликало неоднозначні коментарі: йшлося, найперше, про рейдерське захоплення партії. Але ситуацію вдалося “помякшити О. Морозу, який заявив: “Думка про рейдерство могла виникнути у тих, хто не читав змін до Статуту СПУ. Відповідальним за організаційно-партійну, ідеологічну і кадрову роботу, тобто керівником партії, залишається її Лідер (так сформульовано у документі посада) Петро Устенко. Я, зокрема, вважав за необхідне залишити за ним пост голови і ввести посаду заступника голови, що функціонально відповідало б обов’язкам (у цьому випадку) Рудьковського. З’їзд вирішив інакше, це його право”. Як зазначив О. Мороз (який залишився членом політичної ради партії), маючи “власну думку по суті багатьох рішень парламенту, яка не збігається з лінією влади, і пропагуючи програмні партійні ініціативи, він [М. Рудьковський] зможе прорвати інформаційну блокаду СПУ, створену владою впродовж останніх років”. Сам же М. Рудьковський вийшов із парламентської фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ і оголосив про намір сформувати у Верховній Раді України “соціалістичну фракцію”.

Ситуація із Народною Партією і СПУ у 2013 р. по-своєму увиразнила траснформацію специфіки партій (створених “під особу” чи “під ситуацію”): [164]

А) втрачаючи ту чи іншу державну посаду, лідер партії позбавляв політичну силу джерел фінансування, що ставило під питання її подальше існування. Така ситуація по-своєму дала змогу припустити, що джерело ресурсного добробуту партій, очолюваних людьми влади”,- передовсім ресурси держави;

Б) лідер відвертався від партії, яка не могла принести йому зиск на парлаентських виборах, і витрачав зусилля, і знову ж таки, державні ресурси (у ситуації В. Литвина – близько 100 млн. грн, виділених Верховною Радою України з державної скарбниці на вибори в ОВО № 65, де він балотувався) на здобуття перемоги у автономному режимі – в одномандатному виборчому окрузі, а партія, різко втративши допуск до державних ресурсів, маргіналізувалась, її людський ресурс у наступний період деградував (проявом чого була поява обурливого для керівництва партії феномену перебіжчиків”);

В) проголошуючи своє бажання стати утриманкою якогось із олігархів (а отже,- прагнення стати лобістом його інтересів), партії тим самим намагалися не просто скористатися останнім шансом”, щоб не зникнути: як свідчить вищезазначене, керівники партій, фактично ігноруючи демократію (якщо розуміти її як рівність можливостей для громадян впливати на політичні результати) продемонстрували прихильність до спотвореного (безмежного) лібералізму – використання будь-яких можливостей для того, щоб, врешті-решт, впливати на результати.

Творячи партії з ідентичністю “лобістів олігархів”, лідери партій і їхні політичні дітища здатні ставити перед політичною системою держави вимоги, які погано узгоджуються або й просто полярні вимогам громадян.

Варіант “об’єднання партій”в українських реаліях означав/означає збереження певних шансів (на владу, на ресурси, на вплив щодо прийняття політичних рішень у державі) передовсім для партійного керівництва і вузького кола наближених до нього осіб. Партії, які у 2013 р заявили про обєднання (крім Сильної України” і “Народної влади”, про що йшлося вище), зробити цього упродовж року не спромоглися. Серед цих партій – Українська Народна Партія (УНП) і Народний Рух України, які на міжпартійному з’їзді (відбувся у травні 2013 р.) заявили про постання нової політичної сили “РУХ. Головою РУХу був обраний тодішній лідер НРУ В. Куйбіда, а першим заступником – виконуючий обовязки голови УНП І. Заєць. Передбачалося проведення перереєстрації членів УНП і НРУ і у подальшому обрання нового керівництва. [165].

Попри те, що акт об’єднаня не був легітимізований ДРСУ до кінця 2013 р. (тобто твердити, про юридичне постання нової партії немає підстав), варто все ж звернути увагу на ті наміри, які декларували НРУ і УНП: а) “створити в Україні потужну правоцентристську політичну силу, яка в перспективі стане правлячою і направить державу на єдиний ефективний правий шлях виходу з системної кризи, в якій Україна перебуває останні 20 років”; б) “не служити олігархам, а відродити Україну”; в) бути загальнодемократичною партією, яка мотивує свої дії національними інтересами (на відміну від ВО “Свобода”, яка є праворадикальною). У цих словах – і оцінка здобутків України впродовж останніх двадцяти років, і новий акцент: “не служити олігархам (що разюче дисонує із сподівванням керівництва вищезгаданої Народної Партії), і відмежування від радикалізму ВО “Свобода”.

Заява на об’єднання НРУ І УНП є небезпідставною і тому, що остання – своєрідний ”уламок” НРУ, що “відколовся” за назвою Український Народний Рух у 1999 р. зусиллями й а грунті амбіцій (у т.ч. й президентських) Ю. Костенка (депутата Верховної Ради україни I-IV, VI скликань). Ю. Костенко незмінно що два роки переобирався главою партії, аж доки XIV з’їзд заявив про наміри об’єднатися із НРУ. Утім, уже 5 жовтня 2013 р. відбувся другий етап ХIV зїзду УНП, який засвідчив зміну орієнтирів: по-перше, головою було обрано О. Клименка (народного депутата Верховної Ради України VI скликання) і, по-друге, було заявлено, що перший етап XIV з’їзду об’єднав УНП та Рух для започаткування в Україні процесу формування конкуретноспроможної правоцентристської партії”, а тому потрібно “продовжити переговорний процес щодо об’єднання з іншими політичними силами правого спрямування, зокрема з партіями “Наша Україна”, УП “Собор”, КУН для утворення єдиної політичної сили” (Утім, до кінця 2013 р. ДРСУ інформацію про зміну керівництва партією до відома не взяла. На 1 січня 2014 р. на сайті ДРСУ прізвище керівника УНП не вказано). [166]. Тобто, на зміну екс-депутату Ю. Костенку прийшов екс-депутат О. Клменко, а далі – ситуація, типова для українських реалій: політичні сили, заявляючи про амбіції створення єдиної могутньої політичної сили”, виявляються неготовими/нездатними до її постання.

Інша спроба об’єднання була задекларована 14 червня 2013 р. на зїзді Політичної партії Фронт Змін, де було ухвалено рішення про об’єднання з ВО “Батьківщина” шляхом “ліквідації та вступу членів Фронту Змін” до ВО “Батьківщина”. Метою проголошувалося “формування найпотужнішої демократичної партії, яка своєю ціллю бачить відновлення демократії та справедливості в Україні”. Планувалося, що депутати місцевих рад усіх рівнів від Фронту Змін” вступають до лав “Батьківщини”, одночасно припинивши існування фракцій партії “Фронт Змін”. А. Яценюк акцентував, що процес об’єднаннянизових організацій займе кілька місяців, що ми об’єдналися назавжди”. Однак, за даними сайту ДРСУ, політична партія “Фронт Змін продовжує свою діяльність.

Досвід низки українських політичних партій свідчить, що проголошене зверху об’єднання виявляється складним для втілення: про об’єднання заявляють, маючи перед собою короткотермінову мету. Досягнувши її(як правило, напередодні виборів, що й мало місце у випадку “Фронту Змін” і ВО “Батьківщина” парламентських виборів 2012 р.), - провівши об’єднану опозицію до Верховної Ради, політичні сили починають майже кардинально корегувати проголошені плани, оскільки даються взнаки і розбіжність у ставленні до партій до тих чи інших проблем у державі, і непрості сосунки (високий рівень конфліктності) між членами партій у столиці і регіонах, зрештою, специфічне розуміння цілей і завдань, шляхів їх досягнення. Наслідком було те, що ще напередодні офіційного оголошення  про об’єднання двох політичних сил члени фракції "Фронту Змін", приміром у Вінницькій обласній раді хвалили рішення не об’єднуватися з ВО “Батьківщина”, вважаючи правильним створення нової партії і проведення партійного форуму, на якому було б обрано керівників. Ситуація на Львівщині відзеркалила боротьбу за керівництво в обєднаній політисилі між Р Іликом та С. Кубівим.

На рівні місцевих рад давалися взнаки й інші особливості партійних взаємин. Так, депутат Фронту Змін, маючи певний статус не поспішали припиняти діяльність своїх фракцій і на загальних підставах“ вступати до ВО “Батьківщина” колишнім “фронтозмінівцям” не пропонували керівних посад. [167]. Тож, на початок вересня 2013 р., приміром, в Івано-Франківську жоден із депутатів Фронту Змін” не вступив до лав ВО “Батьківщини”, зберігаючи безпартійний статус. Понад те: у міськраді залишалася працювати фракція Фронту Змін, що пояснювалося, з-поміж іншого, безперебійним функціонуванням уже усталених і дієвих центрів впливу, механізмів прийняття рішень, які задовольняли депутатів. Аналізуючи ситуацію, місцевий експерт зазначав: “Колишні однопартійці Яценюка вступають до лав “Батьківщини” здебільшого заради посад у партійному апараті на місцях чи в місцевих представницьких органах влади, керівники та заступники голів постійних депутатських комісій прагнуть зберегти власний статус, як й зберегти, а то й примножити вплив на обговорення проектів рішень під час засідань фракцій”.

В умовах, коли посад на всіх не вистає, а вибити з-під когось крісло не завжди можливо і доцільно, київські функціонери поки не можуть віднайти потрібну мотивацію для того, щоб у регіонах виникла бажання ліквідувати “фронтові” фракції місцевих рад.”

Рішення “зверху” щодо об’єднаня партій себе не виправдало: низові партійні організаціїдумали і відчували, що “успіх буде залежати від сильної партійної дисципліни, централізованої стратегії та торгів, які будуть відбуватися на всіх рівнях, однак все ж вирішальним буде центральний рівень переговорів.”

Щодо торгів на місцях, то вони стосувалися як можливостей балотуватися до рад, отримання партійних та владних посад, так і суто фінансових питань: як-от: надання коштів на утримання офісів, фінансування партійних акцій та майбутніх виборів. Тобто – допуском до ресурсів партії, до володіння інформацією про джерела фінансових надходжень, які в одних випадках могли бути тісно пов’язані із державними ресурсами (про що йшлося вище), а в інших – з бізнесом, що міг мати “кримінальний присмак (до висновку про це підводить, зокрема, серія публікацій на ресурсі Експрес” за назвою “Гроші Тягнибока”. [168].

Отож, коли йдеться про те, що до політичних партій вступають не заради політичної ідентифікації чи через почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями, а через бажання захисту та просування власного бізнесу, самореалізації, то нині такі твердження – слушні.

Складнощі у процес об’єднання ВО “Батьківщина” і партії “Фронт Змін” привнесло і те, що процес подекуди був використаний місцевими керівниками партійних осередків з власною вигодою: втрачаючи здобуті позиції, вони починали за них відчайдушно боротися (як колишній очільник “Фронту Змін” О. Ксенжук, котрий не зміг змиритися зі своїм відстороненням від керівництва обласною “Батьківщиною”), заграючи з партією влади і сприяючи їй у реалізації власних планів (О. Ксенжук допомагав “регіоналам” зняти міського голову Нетішина О. Омельчук).

Наслідком зіткнення інтересів на місцях, з-поміж іншого, була поява “місцевих тушок”, яким ставали, як правило, ті, хто у попередні часи вже мав добрі стосунки з “регіоналами” і був готовим демонструвати швидке відмирання попередньої політичної ідентичності.

Інший тип партійного неблагополуччя пов’язаний з ув’язненнями політичних лідерів: у жовтні 2013 р. до слідчого ізолятора потрапив керівник вищезгаданої Партії "РОДИНА" І. Марков. Проблемою у ситуації з ув’язненням лідерів політичних сил залишається те, що якщо в одних випадках у суспільства (принаймні у переважної його більшості) немає сумнівів щодо підстав ув’язнення партійних очільників (П. Лазаренка, В. Волги, І. Маркова), то в інших – ці сумніви були чи є (зокрема, стосовно представників опозиційних сил Ю. Луценка та Ю. Тимошенко). Якщо питання розглянути у дещо іншій площині, то можна твердити, що маркер “партія з ув’язненим лідером” стає поступово притаманним дедалі більшій кількості політичних сил.

Якщо ситуацію, що склалася з партійним лідерством не початок 2014 р., охарактеризувати загалом, то можна стверджувати, що біля витоків і керма політичних сил в Україні стояли/стоять люди кількох категорій. По-перше, народні депутати, чинні і колишні, ширше – люди влади”. По-друге, ті, кого в Україні називають олігархами. По-третє, криміналітет. По-четверте, так звані ображені фактом (зникнення СРСР, геополітичного відступу Росії, позбавленням російської мови статусу державної та ін.) [169]. По-пяте, персони, які мають вагу як в українському націоналістичному середовищі, так й у середовищі національних меншин (виявившись здатними забезпечити цю вагу собі тим чи іншим способом). По-шосте, молодь, яка наближена до вищеперерахованих категорій, тобто ті молоді люди, які залишаються “своїми” для “людей влади”, олігархів та ін., виявляючи готовність обслуговувати останніх і захищати їхні інтереси, а паралельно – піднімати щаблями влади, вирішувати питання підвищення рівня свого добробуту, матеріальних статків, посилення власної впливовості тощо. По-сьоме, ентузіасти, які прагнуть створити нову партію, сподіваючись на підтримку тієї частини громадян, яка висловлює незадоволення чинним станом держави, влади, суспільства тощо.

Однією із загальних особливостей українського партійного лідерства є те, що люди, які ставши засновниками чи першими очільниками тієї чи іншої партії, фактично приватизовували” її, а тому питання про зміну керівництва, розвиток внутрішньопартійної демократії для них не актуалізується і на порядок денний (партій) не виноситься. [170].

Міжпартійне протистояння

Українське сьогодення загалом дає безліч приводів для розгортання міжпартійного протистояння. В українських реаліях гучне самопозиціонування одних політиків зумовлює специфічну “противагу” – ще більш гучне самопозиціонування інших. Можна (до певної міри) погодитись з міркуванням про те, що сьогодні в Україні, приміром, праві можливі тому, що є ліві (принаймні на рівні риторики). Але варто все ж враховувати, що кількість правих, які сьогодні, найперше, репрезентовані ВО Свобода” (і ще однією-двома партіми). Якщо ж дивитися ще глибше на прцеси, що уможливлюють існування тих чи інших “радикалізованих” політичних сил, то варто зауважити, щ, наприклад, згаданий правий радикалізм зумовлюється не лише “могутньою присутністю лівизни”: він живиться певним чином і партією влади (наприклад, заявами, зробленими наприкінці 2013 р. головою Харківської ОДА М. Добкіним про необхідність скасувати пакт Молотова-Ріббентропа, чи народного депутата-“регіонала” Д. Святаша про неможливість існування з Галичиною у межах однієї держави). Утім, у 2013 р. однією з ключових підстав для міжпартійного протистоянння стало питання, пов’язане із укладанням Угоди про асоціацію між Україноюй ЄС. Проти Угоди, апелюючи до ідентичностей, заснованих на ворожості до демократії, Європи, Заходу, виступали, що показово, не лише комуністи, але й низка представників інших – передовсім проросійських партій (серед яких ПСПУ, Партія “Київська Русь”, Партія “Русь єдина”, які були серед підписантів “попередження Януковичу”.

Протистояння проявилось й у створенні у жовтні 2013 р. у Верховній Раді України міжфракційного депутатського об’єднання До Європи без тоталітарної спадщини”, яке було націлене на ініціювання референдуму про заборону діяльності КПУ. Учасниками об’єднання на чолі з Е. Гурвіцем стали депутати у кількості 21 чол. із таких партій, як ВО Батьківщина, ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, УДАР”, крім того – позафракційні депутати.

Показово, що участь представників ПАРТІЇ РЕГІОНІВ в об’єднанні дехто з парламентарів пояснював тим, що у “регіоналів”, націлених на євроінтеграцію, є чимало претензій до комуністів, зорієнтованих на Митний союз. Утім, думається, що протистояння між “регіоналами” і комуністами часто-густо було про людське око: 2013 р. неодноразово продемонстрував спільність політики й дій представників КПУ і ПАРТІЇ РЕГІОНІВ. Так, на початку липня 2013 р. 148 українських парламентарів-представників ПАРТІЇ РЕГІОНІВ і комуністів звернулися до Сейму Польщі і маршалка (спікера) Еви Копач з проханням визнати Волинську трагедію “геноцидом польського народу”. У грудні комуністи, спочатку поставивши свої підписи під постановою про недовіру уряду на чолі з М. Азаровим, згодом їх відкликали

Свої стосунки складалися з комуністами у парламентарів-свободівців”: на початку листопада 2013 р. у Верховній Раді України останніми зареєстрований “Проект закону про заборону комуністичної ідеології в Україні” [171].

Неукладання Угоди про асоціацію між Україною й ЄС відбувалося на тлі негідної поведінки партії влади, що й супроводжувалося “загальмуванням” і траснформацією (з останньої декади листопада) євроінтеграційної риторики “регіоналів” (на зразок: “ми не відмовляємось від євроінтеграції, але…”). Це дало підстави представникам опозиційних кіл для чергового викриття псевдоєвропейськості членів ПАРТІЇ РЕГІОНІВ. Крім того, антиєвропейським розворотом партія влади вчергове підтвердила свою несхильність до проведення егалітарної політики перерозподілу влади і багатства, до обмеження впливових зацікавлених груп, позиціонувала себе як сила, якій не потрібен активний демократичний громадянин.

На грунті монополізації політики ПАРТІЄЮ РЕГІОНІВ, ліквідації простору суперництва (як вимоги, що лежить в основі критерію рівності) посилились протистояння у парламенті. У столиці країни й регіонах, всупереч прогнозам політконсультантів і планам партійних стратегів, що були переконані у неможливості “нового Майдану” й акцентували нездатність суспільства “повторити Майдан”, “майдани” – постали. У виглядів “Євромайданів”.

“Євромайдан” став не тільки потужним проявом імунітету суспільства проти зловживань влади, проти її обмеженої комунікації з масами, явищем, яке поглибило делегітимаційний статус політиків при владі, став не лише спробою зруйнувати модель, у межах якої політика й уряд – справа невеликих угруповань еліти, але й свідченням партійного протистояння, проявом боротьби у різних площинах: між “Сім’єю” і наближеними до неї “олігархами” (яких не більше десятка) й іншими великими бізнесменми; між елітою, зорієнтованою на розв’язання своїх власних завдань і задоволення власних потреб й інтересів, і народними масами, значна частина з яких наприкінці 2013 р. пов’язувала свої надії на зміни у країні із Європейським Союзом. “Євромайдан” став новою біфуркаційною точкою у розвитку України (держави, громадянського суспільства тощо) початку ХХІ століття (після подолання попередньої – “помаранчевої” – точки 2004 року, якою закінчилося українське ХХ століття і, відповідно, свій лік розпочало ХХІ), точкою, потрапляння в яку Україна до кінця листопада ніхто (що показово) не прогнозував. Коснтатуючи входження України у період каскаду біфуркацій, важливо розглянути за цих умов особливості ПАРТІЇ РЕГІОНІВ як правлячої партії. [172]. Ці особливості на початку 2014 року зводилися до того, що:

- партія була однією із 36 політичних сил, постали у 1990-1997 роках, але фактично – лише однією із трьох партій (разом із КПУ і ВО Свобода”), які спромоглися не просто вижити на початок 2014 року, але зберегти і посилити політичну впливовсть (про що дозволяє говорити, приміром, присутність цих партій в українському парламенті VII скликання);

- “генетична ідентичність регіоналів є незмінною: партія, чиє коріння сягає 1997 року, попри ребрендинг (попередня назва – Партія регіонального відродження Трудова солідарність України”; перша назва – Партія регіонального відродження України) є однією й тією самою партією (тобто в її історії, попри наявність “непрозорих сторінок діяльності, не простежуються факти, які б говорили про продаж, оренду партії, зміну її господаря” і т.ін.);

- ПАРТІЯ РЕГІОНІВ – уособлення концентрації влади і багатства, і цей факт давав значні переваги політичній силі під час виборів, які і під час кожного прийняття будь-якого політичного рішення у державі, що зачіпає більшою чи меншою мірою інтереси наближеного великого бізнесу;

- партії вдається не просто зберігати політичну значущість понад десятиліття: вона спромоглася перетворитися у потужний владний центр, чому сприяло те, що склад її “акціонерів” залишився більш-менш стабільний;

- за час свого функціонування партія організаційно трансформувалась, ставши партією із сильним авторитарним началом і тоталітарними тенденціями”, що проявилось, зокрема, у бажанні охопити членством (чи, іншими словами, маркерувати “регіональною ідентичністю”) все більшу кількість населення (наприкінці 2013 р. серед членів партії, за деякими даними, було близько 1.5 млн. осіб), не виявляючи при цьому стурбованості тим, щоб це членство було привабливим, щоб поведінка і риторика членів партії засвідчувала можливість функціонування різноманітності, дискусійності і конкуренції у суспільстві;

- “регіонали вдавалися до специфічних маніпулятивних технік для ретрансляції у суспільство простими партійцями” певного набору ідей і гасел до політичної системи, які фактично унеможливлювали не лише політику егалітаризму, але й фактично позбавляли індивіда негативних прав, серед яких чільне – право на захист від держави (захист у суді, право на власність, що не відчуватиметься та ін); [173].

- публічна політична ідентичність партії була ситуативною, про що дозволяє стверджувати аналіз документів, під час пропонованих нею своїм членам і суспільству. Нині (на початку 2014 р.), приміром, замість програми партії на сайті "регіоналів" розміщена передвиборча програма “Від стабільності до добробуту”, з якою політична сила йшла на вибори до Верховної Ради України у 2012 р. Про ситуативність політичної ідентичності дозволяють говорити гасла, заклики і політична поведінка “регіоналів”. Найбільш промовистий приклад – зближення з Росією на тлі євроінтеграційної риторики тощо;

- “приватна (непублічна) політична ідентичність реіоналів – досить строката: від прихильників “європейських цінностей” до персон, зорієнтованих на Росію путінського штибу.

Показово, що на тлі Майдану опоненти ПАРТІЇ РЕГІОНІВ маркували її, вдаючись до найрізноманітніших епітетів, метафор, порівнянь, називаючи кривавою партією, партією з мізками тюльки, але щелепами акули (Ю. Луценко, грудень 2013 р), вбачаючи у ній останній виплід радянської епохи (І. Фаріон, листопад 2013 р). Представники української інтелектуальної еліти, відзначаючи характерні риси “регіоналів, наголошували, що їм невідомо, що таке діалог, він не закладений у них в природі. У них своя мова, совєтська мова, мова брехні і обкатаних роликів” (Є. Сверстюк, січень 2014 р.).

Щодо ж до образу партії, створено безпосередньо “регіоналами (членами партії чи членами фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ у Верховній Раді України), то він упродовж року формувався за допомогою не менш промовистих оцінок і визначень. Рефлексії довкола цього образу мимоволі змушують пригадати “Перетворення” Ф. Кафки, епізод, коли Замза, вже перетворившись на комаху, все ж намагався захистити свої речі, свій внутрішній світ, свою естетику: у момент, коли хтось хотів зайти до його кімнати, він прагнув захистити своїм панцером фото жінки у хутрі, яке перед тим вирізав із журналу…[174]. З-поміж “регіоналів” спостерігаємо інших, серед яких схильні до емоційного оголення (як, приміром, О. Бондаренко чи М. Чечетов у телевізійних ефірах)), перевдягання і демонстрації себе (В. Колесников у формі бійця Красної армії) чоловіки і жінки. Про таких (і схожих) здавен говорять із шкіри вилазить, пнеться навиворіт, щоб своє урвати”. Таке оголення – не тільки спосіб маніпуляції, “щоб своє урвати, воно по-своєму проливає світло на специфіку політичної естетики ригів.

Уявлення про цю естетику доповнюються і “поривами відвертості людей на грані”, що категорично відділяє “вдале брутальне минуле” від “страху очікуваного майбутнього”: згадуваний вище І. Марков в очікуванні позбавлення його депутатського мандата заявляв (у вересні 2013 р.), що абсолютно вся фракція ПАРТІЇ РЕГІОНІВ у парламенті тримається виключно на страху. Когось лякають позбавленням мандата, когось – пзбавленням бізнесу, до когось знаходять інші підходи. І, за рідкісним винятком, усі поки щ мовчать.” Додає до розуміння суті партійної етики й естетики листопадовий штрих депутата Луганської обласної ради від ПАРТІЇ РЕГІОНІВ А. Клінчаєв, який заявив, що ПАРТІЯ РЕГІОНІВ – партія бандитів і каторжників.

Показово, що суспільство впродовж року додавало своїх штрихів до портрета партії влади. І ці штрихи були неоднозначними. Наприклад, коли у Донецьку наприкінці жовтня відбувалось святкування 95-ї річниці “ленінського комсомолу”, учасники зібрання скандували совєцьке гасло: “Ленін! Партія! Комсомол!”. При цьому нинішні донецькі комсомольці були впевнені у тому, що Партія – це ПАРТІЯ РЕГІОНІВ!”.

Але у суспільстві були й ті, для яких “регіонали асоціювалися з бандою і завдяки яким побутова політична мова по-своєму збагатилася”: “народні мовотворці” для позначення членів партії та їхніх лідерів почали використовувати не лише нові слова-поняття (риги, риглоїд, педерасти), але й пішли далі, вдаючись до творення нових паліандромів (наприклад: вор Азаров), тізерів, юпіків та ін. з “партійно-політичним підтекстом”. Мова віддзеркалила особливості сприйняття частиною українців говірки “регіоналів (наприклад, мови М. Азарова – азірівка), суті періоду (Уркаїна), станів (чмиріння), трактування можливих перспектив (Янушеску), явищ (Гейропа, тітушки, миротворчі загони Євромайдану) про що дає змогу твердити онлайн-словник сучасної української мови і сленгу Мислово” (сайт “Мислово” стартував наприкінці 2012 р.). [175]. Утім, мовотвір зачепив не лише регіоналів, але й, наприклад, комуністів: у “Мислово” містяться такі терміни, як комі, комуніз(ь)м. Словник засвідчив тісний зв’язок сьогодення з минулим, про що дає змогу говорити наявність у ньому таких промовистих неологізмів, як, приміром, кучмізм, Ющер тощо.

Показово, що мовотворці “Мислова” намагалися не стільки насміхатися, іронізувати над дійсністю, як виділяти “больові точки” української дійсності, дослідити інтелект (у тому числі – емоційний інтелект) представників політики, по-своєму роз’яснювати, акцентувати той чи інший феномен періоду, наводячи відповідні приклади вживання того чи іншого поняття: Українські комі віддають перевагу німецькому автопрому, а не братньому російському; ВАЮ стверджує, що ЮВТ та ВФЯ одним ликом шиті; Януковичу наснилося, що з України зникли опозиційні медіа, і він весь день сяяв усмішкою; Перед виборами на ринку праці спостерігається сезонне зростання попиту на тітушок; … гомо постсовєтікус – це гомосовєтікус, підключений до інтернету, майже обов’язково через “вконтакті”; Микола Азірів може читати лекції з практичного окозамилення; Тайожний Союз відкине країну у ХХ століття. Дайош путінізацію України! тощо.

Але не лише “Мислово” відображало ставлення частини українців до “регіоналів” чи комуністів; у соціальних мережах, часто й у ЗМІ, прізвища відомих політиків відмінювалися на всі лади. Народна творчість просякла скепсисом, іронією, злістю…

Попри це ПАРТІЯ РЕГІОНІВ є чільним актором складного за характером біфуркаційного періоду, утворенням, у якому еліта, що входила до керівного ядра, навчилася управляти і маніпулювати народними потребами й вимогами, наслідком чого можна вважати, приміром, не тільки значну кількість “регіоналів” у парламенті, але й так звані “антимайдани” кінця 2013 – початку 2014 р., сформовані зі специфічного контингенту (у якого бажання “заробити” знаходиться в основі мотивації дій), інші процеси й феномени українських “регіональних” політичних реалій. Головна характеристика ПАРТІЇ РЕГІОНІВ як партії влади – монополізація системи влади [176], реалізація феномену зрощення партійних і державних структур, на які призначав (а, отже, й контролював) особисто почесний лідер партії 0 Президент В. Ф. Янукович. Державні службовці високих рангів очолювали організації “регіоналів у 25 із 27 адміністративно-територіальних утворень в Україні (крім Львівської області, де розбудову партії контролював екс-нардеп П. Писарчук, і Луганської, де очільником регіоналів” був О. Єфремов, глава партійної фракції у Верховній Раді України). Керівництво 21 організацією (у Вінницькій, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській, Чернівецькій областях та у РА Криму, місті Севастополі) здійснювали голови обласних державних адміністрацій. Щодо 4 інших організацій ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, то дві з них і надалі очолювали колишні очільники ОДА: Кіровоградську – С. Ларін, який перейшов на роботу до АПУ; Дніпропетровську – О. Вілкул, котрий посів пост віце-прем’єра (у Кабінеті М. Азарова). Очільником Волинської організації “регіоналів був перший заступник очільника ОДА Б. Климчук, а Київської – О. Голубченко, перший заступник О. Попова.

Механізм паралельного керівництва (обласною партійною організацією і ОДА) забезпечував доступ ПАРТІЇ РЕГІОНІВ до будь-яких ресурсів регіону і використання їх у потрібний час на свою користь.

Утім, дедалі частіше у ЗМІ упродовж року з’являлися публікації, які проливали більше чи менше світла на дійсний стан речей у партії, і, зокрема, на перспективу можливого розколу чи навіть зникнення партії-корпорації на грунті зіткнення інтересів. При цьому одні (як радник В. Януковчича Д. Видрін) вбачали можливість появи ліній розколу між молодими “регіоналами” і “стариками”, а інші – між прокремлівською складовою партії й тими, кого російський вектор не зваблює, для третіх підставою розколу має стати подолання страху низкою “регіоналів”.

Певним каталізатором змін у ПАРТІЇ РЕГІОНІВ став Євромайдан – чинник, потенціал якого на початку 2014 р., ще до кінця не з’ясований, але який уможливив не лише критику дій влади деким з “регіоналів” (І. Бережною та С. Тігіпком), але й вихід із ПАРТІЇ РЕГІОНІВ чи її парламентської фракції кількох осіб (Д. Жванія, І. Богословської, В. Мельниченка) і дещо пролив світло на непрозорі процеси у “ядрі” політичної сили: Євромайдан зумовив появу чергової порції інформації про існування у ПАРТІЇ РЕГІОНІВ внутрішньопартійної фронди, про прихильність частини регіоналів до ідеї євроінтеграції, прибічників ідеї урізання повноважень Президента України.

Про те, що моноліт партії наприкінці 2013 р. опинявся перед новими і новими загрозами засвідчили й низка інших подій. Так, на початку грудня ЗМІ повідомляли про припинення діяльності фракцій “регіоналів” у міській раді Львова, про “виштовхування” з АПУ С. Льовочкіна.

У звязку з подіями кінця року у країні й на майдані Незалежності, варто пригадати не тільки ПАРТІЮ РЕГІОНІВ, але й КПУ, з характерною для неї поведінкою сателіта влади. Крім того,- три опозиційні сили, які були активними учасниками “Євромайдану”, опозиційні сили, які були активними учасниками “Євромайдану”, “Майдану гідності”, “Майдану громадської непокори” – ВО “Батьківщина”, ВО “Свобода” і Політичну партію “УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка”. Згадати, зрештою ще одного активного учасника Майдану – молоду (зареєстровану на початку вересня 2011 р.) політичну силу – Політичну партію “Демократичний альянс” на чолі з В. Гацьком, яка стала на захист європейських прагнень українців, проти монополізації (узурпації) влади з перших днів розгортання протестів і перебувала на Майдані і на початку 2014 р. Члени “Демальянсу” (не маючи “захисного статусу” народних депутатів) взяли участь у численних протестних акціях і повною мірою відчули на собі зухвалість дій влади, що проявилося у арештах і побитті партійних активістів, підпалі їхніх авто та ін. Але звернемо увагу на іншу особливість “Демальянсу”: партія створена рядовими громадянами і не має спонсорської підтримки олігархів, не живиться із державних ресурсів, але при цьому виявляє значну активність, що вигідно вирізняє її від інших політичних сил.

Що ж до інших партій, то вони лише спорадично заявляли про себе у русі спротиву, не виявляючи ані активності, ані своєї громадянської позиції. [178]. Ще інші (як КПУ) відкрито чи у завуальованих формах перебували на боці влади.

Іншою подією 2013 р., яка сприяла посиленню політичного  протистояння, були повторні   парламентські вибори у п’яти ОВО - № 94, 132, 194, 197 і 223 (у яких результати голосування у 2012 р. з погляду ЦВК, встановити було неможливо).

Аналіз кандидатур претендентів на мандат дав змогу твердити про таке:

- у виборах як самовисуванці брали участь лідери двох партій – Партії ветеранів Афганістану С. Червоноградський (ОВО № 197) і очільник Партії захисників Вітчизни Ю. Кармазін (ОВО № 94),

- 70 кандидатів у народні депутати висунули 50 партій,

- в усіх п’яти округах балотувалися представники таких 3 політичних сил, як КПУ, Партія Руський блок”, Радикальна партія Олега Ляшка. Крім того, у всіх п’ятьох округах своїх кандидатів висунула опозиція: у 4 округах балотувалися представники ВО “Батьківщина”, в 1 окрузі – ВО “Свобода”,

- три кандидати – 5 партій: ЛПУ, Партія відродження села, Слов’янська партія, Партія “РОДИНА”, Політична партія “Ми Маємо Мету”,

- 37 партій висунули по 1 кандидату,

- 2 партії (ПАРТІЯ РЕГІОНІВ і Політична партія “УДАР”) кандидатів не висували.

Що стосується УДАРу, то ситуація зрозуміла: “ударівці” підтримали кандидатури від інших опозиційних сил – ВО “Свобода” і ВО “Батьківщина”. Що стосується ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, то тут обставини були іншими: “регіонали” робили ставку на самовисуванців. До того ж, на підтримку регіоналів, як підтверджує аналіз поведінкидеяких учасників перегонів упродовж 2013 р. (позбавлення Ю. Кармазіним кількох депутатів ВРУ мандатів за допомогою суду; виправдання судом, усупереч вимогам прокуратури В. Пилипишина), могли розраховувати особи, які формально не належали до ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, у той час коли чинні регіонали”-самовисуванці виконували функцію “ширми. [179]. Таку ж технічну функцію у виборах, можна твердити виконувала ціла низка безпартійних самовисуванців, як і членів згаданих 37 партій, які спромоглися виставити по одному кандидату у одному із 5 округів, довівши тим самим ситуацію до абсурду: перспективи занесення до виборчого бюлетеня прізвищ 85 (ОВО № 94) чи 75 (ОВО № 223) кандидатів (найбільшої кількості претендентів на мандат в окрузі за всі роки функціонування мажоритарної складової у виборчому механізмі) мало поставити виборця у некомфортне становище, забезпечити офіційну присутність на виборчих дільницях потрібних владі людей і, зрештою, створити умови для її реваншу.

Особливістю деяких учасників виборчих перегонів було те, що їх висунули (а ЦВК, відповідно, зареєструвала) політичні сили, які вже припинили існування. Так, зокрема, у ОВО № 223 4 листопада кандидатом у депутати був зареєстрований В. Васьков (дата реєстрації документів у  ЦВК – 31 жовтня), суб’єктом висування якого стала Політична партія Інтернет партія України”, рішення про анулювання реєстраційного свідоцтва якої було прийнято ДРСУ, як зазначалося вище, ще на початку серпня 2013 р. У ОВО № 94 28 жовтня 2013 р. кандидатом у депутати був зареєстрований В. Книшев (дата реєстрації документів у ЦВК – 23 жовтня), суб’єктом висування була Партія Єдина Україна”, реєстраційне свідоцтво якої було анульоване ДРСУ 18 жовтня 2013 р. Крім того, членом окружної виборчої комісії (ОВК) у ОВО № 223 від партії “Єдина Україна” був О. Лозовицький; членом ОВК у ОВО № 132 від Політичної партії Інтернет партія України” була Л. Віштал.

Результати виборів (15 грудня) були вдалими для ВО “Батьківщина”, чий представник Л. Даценко, отримавши підтримку 63.51 % виборців, здобув перемогуу ОВО № 197 (найближчого конкурента самовисуванця С. Червонописького підтримало 23.30 % виборців). У чотирьох інших округах ЦВК оголосила переможцями самовисуванців: членів ПАРТІЇ РЕГІОНІВ Р. Бадаєва (ОВО № 94, підтримало 58,25 % виборців, переміг члена Радикальної партії Олега Ляшка А. Лозового, результат якого – 21,91 % голосів) і М. Круглова (ОВО № 132, здобув 47,85 % голосів виборців, перемігши представника опозиції А. Корнацького, котрого підтримало 45,31 % виборців), безпартійних М. Поплавського (ОВО № 194, здобув 53,54 %% голосів, обійшовши висуванця опозиції М. Булатецького, якого підтримали 35,87 % виборців і В. Пилипишина (ОВО № 223, підтримало 44,89 % виборців, 40,58 % виборців проголосували за свободівця” Ю. Левченка). [179].

***

Наприкінці 2013 року поїхав відпочивати й святкувати регіоналівський майдан”. Опозиційний Євромайдан – залишився. Партії готувалися до 2014 року. [180].

 

 

Боднараш Г. Урядова конфігурація та доступ партій до урядування в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Боднараш Г. Урядова конфігурація та доступ партій до  урядування в Україні, Румунії та Республіці Молдова: компаративний аналіз / Георгій Боднараш // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.- 2013.- 2(64).- C. 295-310. .

Після розпаду соціалістичних режимів у цих країнах мають місце такі явища, як надзвичайна непрогнозованість результатів виборчих кампаній, непублічна міжпартійна конкуренція, недієвий плюралізм і слабкі урядові коаліції, що змінювали одна одну з неймовірною швидкістю.

На жаль, українська політологічна література не достатньо комплектована дослідженнями, які розглядають проблеми урядової конфігурації, динаміки та доступу партій до урядування. Проте зарубіжна порівняльна політологія більш глибоко досліджує цю проблематику. [296].

Предметом дослідження є порівняльний аналіз впливу запропонованих показників на еволюційну динаміку партійних систем досліджуваних країн у період останніх трьох електоральних циклів.

Дослідження  урядової динаміки та конфігурації було запропоновано сучасним компаративістом П. Мейром як незалежні змінні вимірювання рівня стабілізації партійної системи [297].

Модель дослідження стабільності  партійних систем П. Мейра

Індекси

Стабільні партійні системи

Нестабільні партійні системи

Урядова змінність

Абсолютна/нульова

Часткова

Урядова конфігурація

Коаліційна (Фамілізована)

Інноваційна

Доступ партій до урядування

Закритий

Відкритий

(Toole J. Government formation and party systems stabilization in east central

Europe / J. Toole // Party politics.- 2000.- № 6.- Р. 444)

Урядова динаміка – рівень зміни партійного складу урядів після проведення чергових виборів. Урядова конфігурація є коаліційною (фаміліарною), якщо правляча коаліція політичних партій після перемоги на чергових виборах зберігає той самий формат коаліції або урядова партія заново утворює новий уряд. Доступ партій до урядування – коли всі (або більшість) партій, які отримали парламентське представництво, беруть участь у формуванні уряду. [298].

Після виборів до ВРУ 2002 р. при владі залишилися пропрезидентська партія "За Єдину Україну". Після виборів 2006 р. офіційно було оголошено про утворення помаранчевої урядової коаліції у складі 239 депутатів, але 6 липня 2006 р. зачитано 30 персональних заяв депутатів-соціалістів про вихід з коаліції, що стало основою для утворення  коаліції в іншому форматі  (Верховна Рада України [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/site/p_fractions/). [298].

Вже 7 липня 2006 р. оголошено про утворення антикризової коаліції у складі СПУ, ПР та КПУ. Але на перших порах у складі коаліційного уряду працювали 5 представників “Нашої України”, які обіймали міністерські посади, що були віднесені до компетенції коаліції депутатських фракцій. Жодна політична угода при цьому не підписувалася, що дає певні підстави називати таку співпрацю фактичною розширеною коаліцією. Таким чином, урядова змінність була частковою, а урядова конфігурація інноваційною. Враховуючи те, що урядова коаліція була утворена на основі 3 із 5 партій, представлених у парламенті, то доступ до урядування був відкритим.

Еволюція урядової динаміки в Україні

Змінна/Роки

2006

2007

2012

Тип системи

Урядова змінність

Часткова

Абсолютна

Абсолютна

Нестабільна

(1/3)

Урядова конфігурація

Інноваційна

Інноваційна

Інноваційна

Доступ партій до урядування

Відкритий

Відкритий

Закритий

Рівень стабільності

0

1/3

27 травня 2007 р. підписано Спільну заяву Президента України, Голови ВРУ і Прем’єр-міністра України щодо невідкладних заходів, спрямованих на розв’язання політичної кризи шляхом проведення позачергових виборів до ВРУ у 2007 р. [299].

Після цих виборів урядова динаміка була абсолютною, оскільки новий уряд спершу був утвореним із БЮТ та НУНС, а згодом до них приєднався й Блок Литвина, які утворили Коаліцію демократичних сил. Таким чином, доступ до урядування залишався відкритим і після проведення дострокових виборів, що є ознакою нестабільних партійних  систем. [299].

Після проведення президентських виборів 2010 р. в парламенті утворилася нова коаліція Стабільність та реформи у складі ПР, партії Литвина та комуністів, яка сформувала уряд М. Азарова, до складу якого ввійшли ще й 2 представників Єдиного центру. Вищепроаналізовані зміни демонстрували перманентну ротаційну часткову урядову динаміку та інноваційну урядову конфігурацію у період одного скликання ВР, адже цього разу Блок Литвина приєднався вже до опозиційного блоку політичних сил. [299].

Після парламентських виборів 2012 р. за поданням Президента Віктора Януковича ВРУ 13 грудня 2012 р. затвердила премєр-міністром  Миколу Азарова 252 голосами депутатів від ПР та КПУ. Унаслідок переходу від змішаної пропорційно-мажоритарної виборчої системи Блок Литвина втратив свої позиції. Таким чином, після останніх парламентських виборів урядова змінність є абсолютною, урядова конфігурація – інноваційною, а доступ партій до урядування – закритим, адже ВО Свобода, партія УДАР та ВО Батьківщина перебувають в опозиції.

Отже, вперше за три останні проаналізовані цикли доступ партій до урядування в Україні є закритим, що є рисою стабільних партійних систем, та політичні сили, що здійснюють керування країною після виборів, зберегли свої урядові позиції (уряди Ю. Єханурова 2005-2006 рр. та В. Януковича 2006-2007 рр. не беруться до уваги, оскільки після відставки першого уряду Ю. Тимошенко склад уряду лише частково змінився), що може в перспективі позитивно вплинути на стабілізацію партійної системи. [300].

Таким чином, можна стверджувати, що партійна система України під час проаналізованих циклів продемонструвала виключно інноваційну урядову конфігурацію, що є характерною рисою нестабільних партійних систем. Таке явище спричинене постійним відкритим доступом політичних партій до укладання парламентської більшості, а відтак і формуванням нового уряду. [305].

В історії еволюції партійної системи України можна зафіксувати нульову урядову змінність (2002 р.), однак без коаліційної урядової конфігурації, що не приводить до стабілізації партійної системи. [305].

У 2006 р. урядова змінність стає частковою, що є рисою дестабілізації партійної системи. На дострокових виборах 2007 р. та внаслідок  виборів до ВРУ 2012 р. урядова змінність була абсолютною, що є рисою стабільних партійних систем, однак за умов постійної урядової кризи в нашій країні це не привело до стабілізації партійної системи України. [306].

Щодо України можна стверджувати, що на сьогодні є два підходи до створення коаліції: “розподіл посад або ж створення коаліції  із визначенням ключових принципів”. Однак жодна політична сила наразі не обговорює можливість створення спільної програми дій уряду до моменту затвердження його кадрового складу, а тим більше не заглиблюється у ризики створення коаліції, тобто не обговорює спірні питання державної політики. [307].

В Україні значним наслідком нестабільних результатів парламентських виборів є слабкі урядові коаліції, що часто змінюються. Майже скрізь урядування коаліції певного формату не триває від одних виборів до інших. За останні три електоральні цикли виборці вже принаймні один раз випробували практично всі альтернативи. Позитивним у цьому розвитку є те, що кожна партія вже була принаймні один раз і в уряді, і в опозиції, що більше не існує спадкоємної домінантності однієї політичної партії. [307].

Найвдалішими прикладами постійних коаліціад можуть бути угоди з приводу урядів в Україні у період 2007-2011 рр. У цій частій зміні урядів ми мусимо бачити основну проблему якості урядування. Негативні фактори зростають: коротка тривалість  урядової політики змушує уряд ставити акценти на досягнення короткотермінового успіху і надає йому популістських рис, якщо уряд і ризикує проводити структурні реформи, він наражається на небезпеку бути швидко відстороненим, оскільки успіх від таких реформ не приходить відразу [307]; короткі терміни урядування провокують н пошук легкої здобичі, тобто призводять до посилення корупції. Відсутність безперервності урядування має також багато негативних наслідків. Для того, щоб справді щось досягти і довести реформи до успіху, необхідні, як правило, мінімум дві урядові каденції поспіль. [308].

Чи буде в Україні стабільна коаліційна політика та стабільні уряди, багато в чому залежатиме від поведінки партійної еліти та типу урядової змінності, урядової конфігурації та типу доступу партій до урядування внаслідок наступних парламентських виборів.

Відповідно до двох концепцій електоральної політології – раціонально-теоретичної та культурно-модернізаційної слід продовжити дальше вивчення цієї проблеми.

 

 

 

Нагорняк Т. Л. ПОЛІТИКО-ПАРТІЙНИЙ РИНОК ТА МАРКЕТИНГ В УКРАЇНІ: ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Т. Л. Нагорняк, А. Ф. Руденко // Панорама політологічних студій. Науковий вісник РДГУ.- Випуск 10.- 2013.- Рівне.- С. 139-148.

Процеси демократизації на початку 1990-х рр. принесли в українську політику дух змагальності, плюралізму. Демократизація суспільства та формування інституту виборів сприяли формуванню в країні політичного ринку, що привело до усвідомлення того факту, що управління цими процесами неможливе без застосування політичного маркетингу [140].

Авторами було виділено та охарактеризовано чотири етапи динаміки політичного маркетингу у діяльності політичних партій, що зумовлено особливостями розвитку партійної та виборчих систем України, а також специфікою поляризації політичного ринку на кожному з етапів.

Перший етап (1991-1997 рр.). У перші роки незалежності формування партійного ринку в Україні відбувалося дуже повільно. До виборів 1994 р. партії створювалися переважно знизу як оформлення громадських ініціатив.

Політичні партії, що створювалися мали виразні ідеологічні засади. Найбільш численну групу склали праві і правоцентристські партії (УНКП, КУН, ОУН тощо). Лівий фланг представляли партії, що виникли на основі забороненої в 1991 р. Комуністичної партії України (КПУ) – СПУ, Сел ПУ, а також ліворадикальні та “реінтеграційні” утворення (Партія праці, Громадянський конгрес України). Щодо центристських партій, то вони створювались як представники політичних ідеологій (ПЗУ, ЛПУ) тазагальнодемократичні” партії (Конституційно-демократична партія, ПДВУ).

До парламентських виборів 1994 р. Україна підійшла, маючи 30 зареєстрованих партій, представники 14 з них здобули депутатські мандати. (c. 9) (Нікогосян О.О. Особливості розвитку політичних партій і партійних систем у посткомуністичних країнах: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 “Політичні інститути і процеси / О. О. Нікогосян.- Одеса, 2008.- 16 с.). На кінець каденції ВРУ ІІ скликання партійне представництво мали 17 політичних сил. [140].

Це давало підстави стверджувати, що в Україні вже сформовані засади багатопартійності (c.177). (Шайгородський Ю. Багатопартійність і проблеми ідеологічної ідентифікації / Ю. Шайгородський, К. Меркотан // Політичний менеджмент.- 2006.- № 1 (16).- С. 176-182) [141].

Закон України Про вибори народних депутатів України, прийнятий у 1993 р., залишив мажоритарну виборчу систему абсолютної більшості в два тури за обов’язкової явки 50 % виборців.

Партії, що знаходилися на перехідній стадії від громадських організацій, виявилися неготовими до загальнонаціональної виборчої кампанії. З обраних депутатів на початок каденції ВРУ у 1994 р. представники партій складали 48 % у 1998 р. їх кількість збільшилася до 54 % (с. 16) (Богашева Н. Дослідження деяких аспектів еволюції виборчого законодавства України (1989-2006 роки) / Н. Богашева, Ю. Ключковський, Л. Колісецька.- К.: Фоліант, 2006.- 146 с). [141]. Отже, не можна стверджувати про партійну приналежність кандидата як домінуючого фактора його обрання.

Головним продуктом в електоральних процесах на початку 1990-х років стала ідеологія. Політичні партії відрізнялися помітною контрастністю передвиборчих програм. Аналізуючи назви політичних сил, які були представлені у Верховній раді України ІІ скликання, тільки у однієї партії – Громадянський конгрес України – не можна визначити ідеологічний компонент згідно її назви.

За успіхом таких політичних брендів, як Народний рух України (НРУ), КПУ стояли міфологеми  “відродження національної самосвідомості” та “відновлення історичної справедливості”, тобто теж ідеологічна складова (с. 49) (Шайгородський Ю. Ідеологія і міфологія у символічному світі політики / Ю. Шайгородський // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї.- 2008.- Спецвип.: Політичні технології.- С. 46-55). [141].

Лідерами партії були переважно представники гуманітарної і науково-технічної інтелігенції, а також колишньої партійної номенклатури. Водночас спостерігалися  і перші випадки створення партій представниками бізнес-структур. Під потужним впливом Міжрегіональної асоціації України, великої підприємницької організації під проводом М. Азарова, утворюються одразу дві політичні сили – Громадянський конгрес та Партія праці. [141].

Вплив бізнес-структур на партійну систему починає набувати інтенсивного характеру після 1994 р. Утворюються також партії, які претендували на просування інтересів певних національних (партія Русь”), соціально-демографічних (партія “Жінки України”) груп. Власне ідеологічних партій після виборів створюються диниці (наприклад, СНПУ). [141].

Другий етап (1998-2005). Вибори 1998 р. відбувалися за ухваленим у 1997 р. законом Про вибори народних депутатів України. Закон був сприятливим для великих партій, адже тільки вони мали достатній організаційний та кадровий потенціал для проведення виборчої кампанії у загальнонаціональному виборчому окрузі. (с. 47) (Рагозін М. П. Розвиток партійної системи в Україні: кількісний аналіз [Електронний ресурс] / М. П. Рагозін // Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.- 2003.- Режим доступу: http://www/nbvu.gov.ua/ portal/soc_gum/naukma/Polit/2003_21/09_ragozin_mp.pdf). [141]. Змішана система виборів до ВРУ, насамперед її пропорційна складова, каталізувала процес інституалізації партій – політичні актори усвідомили їх цінність як засобу досягнення політичної влади.

На парламентські вибори 1998 р. припадає початок технологізації виборчих кампаній в Україні. З цього часу починають працювати потужні виборчі штаби та активно застосовуватися різні політичні технології, проводяться масштабні соціологічні дослідження, широко залучаються політичні консультанти (с. 347) (Колесников О. Тенденції еволюції виборчих технологій в Україні / О. Колесников // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї.- Спецвипуск: Політичний менеджмент.- 2008.- С. 345-353).

На початок 1998 р. в Україні було зареєстровано 52 політичні партії. Для участі у виборах ЦВК зареєструвала 21 політичну партію і 9 виборчих блоків (до яких увійшли 19 партій). Виборча субєктність партій порівняно з 1994 р. зросла більш ніж у 6 разів. [141].

За пропорційною системою у 1998 р. до ВРУ пройшли 8 виборчих субєктів: КПУ, НРУ, блок СелПУ-СПУ За правду, за народ, за Україну!”, ПЗУ, НДП, ВО “Громада, ПСПУ та СДПУ(о). (с. 160) (Гонюкова Л. В. Політичні партії як інститут державної політики та управління: теоретико-методологічний аналіз: моногр. / Л. В. Гонюкова.- К.: НАДУ, 2009.- 392 с.). [141].

В одномандатних мажоритарних округах на перше місце вийшли безпартійні депутати, з якими пов’язували надії на сприяяня у розвитку певного регіону (51 %- усіх обраних). Крім того депутатські мандати здобули ще 17  партій, найбільші з яких – КПУ, НРУ, НДП, АПУ, “Громада” та ін.

Найбільш актуальним суспільним поділом у цей час був поділ між “бідними” (до яких можна було віднести абсолютну більшість громадян України – найманих працівників державного та недержавного секторів) і “багатими” (насамперед представниками великого бізнесу). (c. 61) (Партійна система України // Національна безпека і оборона.- 2010.- № 5 (116).- 84 с.) [142]. Cаме цей поділ актуалізувався у значній підтримці лівих сил та популярності ліво-центристської ідеології, що зумовило застосування технології “клонування партій” або “партій-двійників”. Перша і водночас найбільш вдала спроба її застосування була здійснена саме на парламентських виборах 1998 р. ПСПУ, створеної на противагу СПУ.

Інші партії для отримання електоральної підтримки створювали передвиборчі платформи як “пакет пропозицій”, який об’єднував несуперечливі інтереси різних сегментів виборців.

Слід зазначити, що  українському суспільстві існує соціальний запит на центристські цінності. Але реальна діяльність провідних політичних сил свідчить, що цінності центризму сприйняті ними лише як передвиборче гасло і використовуються як метод мобілізації електорату. (c.18). (Агафонова Г. С. Роль політичних партій центристського спрямування у створенні демократичної партійної системи в Україні: автореф. дис.на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 “Політичні інститути і процеси / Г. С. Агафонова.- Луганськ, 2010.- 21 с). [142].

Вибори 1998 р. стали проривом для партій центристського спрямування. Специфікою політичного маркетингу у їх  діяльності стало звернення до певних адресних груп суспільства.

Популярним цементуючим елементом бренду стало визначення соціальної категорії, а саме використання жіночої, материнської тематики. Проте під час виборів саме Всеукраїнська партія “Жіночі ініціативи” набрала лише 0.58 % голосів (c. 327) (Мароко В. В. періодизація партійного будівництва в сучасній Україні та формування партійних структур (1996-2009) / В. В. Мороко // Наукові записки історичного факультету Запорізького національного університету.- 2010.- Вип. 28.- С. 326-331). [142].

Брендом, що спрацював, стала унікальна політична пропозиція Партії зелених України, побудована на аполітичному змісті (Ми не політики”).

Щодо персонального чинника в брендах партій, то для деяких його роль була значною, наприклад, В. Чорновола – для НРУ, О. Мороза – для СПУ, П. Симоненка – для КПУ, Н. Вітренко – для ПСПУ. Однак, хоч споживча вартість лідера як товару збільшувалась, він залишався одночасно “символом” як партії, так і ідеології.

У виборах 1998 року взяли участь 9 виборчих блоків, з яких 7 увійшли до складу парламенту, і лише один – За правду, за народ, за Україну” (СПУ-СелПУ) – пройшов до парламенту за партійними списками. Всі інші 6 блоків перемогли в одномандатних округах (с. 122) (Меркотан К. Партії у системі політичного менеджменту / К. Меркотан // Сучасна українська політика: політики та політологи про неї. Спецвипуск: Політичний менеджмент.- 2008.- С. 118-126) [142]. При цьому більша частина блоків була створена за принципом ідеологічної спорідненості партій.

Процес створення партій після виборів характеризувався дуже високою активністю. Саме тоді представники бізнес-груп розпочали активний пошук шляхів проникнення у владу, а як продемонстрували вибори 1998 р., зробити це можна завдяки партіям.

Активність фінансово-промислових груп (ФПГ) у процесах партійного будівництва відбилася на посиленні поділу партій за принципом відношення до виконавчої або законодавчої гілок влади. Це призвело до появи не тільки понять парламентські та позапарламентські” партії, а й до нового поняття – “партія - влади” (с. 328) (Мароко В. В. періодизація партійного будівництва в сучасній Україні та формування партійних структур (1996-2009) / В. В. Мороко // Наукові записки історичного факультету Запорізького національного університету.- 2010.- Вип. 28.- С. 326-331). Зявились перші партії влади – НДП, АПУ, для створення яких були використані структури державного апарату: вертикалі виконавчої влади в цілому (НДП) чи однієї з галузей (АПУ). [142].

У 2000-х рр. активність зі створення партій дещо знизилась. Це було пов’язано із прийняттям Закону України “Про політичні партії” у 2001 р., який дозволив дещо нормалізувати сферу партійного життя, виключивши з партійної системи ті утворення, які не мали належних політичних ознак.

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за змішаною виборчою системою. У виборчому процесі взяло участь ЗЗ суб’єкти – 21 політична партія та 12 блоків партій, які об’єднали 42 політичні партії.

Із 33 списків, включених у виборчий бюлетень для голосування по багатомандатному виборчому округу, 4 %-й бар’єр подолало шість: Блок В. Ющенка “Наша Україна, КПУ, блок За єдину Україну!”, БЮТ, СПУ та СДПУ(о).

На виборах 2002 р. більш ніж удвічі зменшилась кількість виборців, які проголосували проти всіх. Також суттєво скоротилось число вборців, які не подолали виборчий бар’єр. Це пояснюється, насамеред, поляризацією виборчого змагання між опозиційним виборчим блоком “Наша Україна” та провладним “За єдину Україну!” В Україні сформувалась система поляризованого плюралізму.

Закріпився особливий політичний розподіл партій – на “пропрезидентські” і “антипрезидентські”. При цьому такий розподіл перекрив колтшні ідеологічні розколи (с. 7) (Нікогосян О.О. Особливості розвитку політичних партій і партійних систем у посткомуністичних країнах: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 “Політичні інститути і процеси / О. О. Нікогосян.- Одеса, 2008.- 16 с.) [143].

Вибори 2002 р. стали надзвичайно врожайними на нові партійні бренди. Новоутворені політичні угруповання використовували перевірений засіб привертання до себе уваги – пошук оригінальної назви. Звідси – поява досить нетрадиційних для політичного середовища назв, таких як “ЗУБР” (“За Україну, Білорусь, Росію”), “Яблуко”, “Радуга”, Партія реабілітації тяжкохворих України (с. 243) (Мамонтова Е. В. Політичний брендінг як технологія соціального управління: український досвід / Е. В. Мамонтова // Університетські наукові записки.- 2007.- № 1(21).- С. 240-244). [143]. Завдяки політтехнологіям вищеназваним партіям вдалося досягти високої ідентифікації свого імені. Проте майже нічого не було зроблено для ідентифікації та позиціонування передвиборчої програми, просування на політичний ринок керівної команди” партій.

Особливістю парламентської кампанії 2002 р. стала виразна персоніфікація політичних партій і блоків не лише як лідера, а як стилю та бренду партії, навколо іміджу якого будувалась уся виборча кампанія (Виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ). [143].

Новою стала тенденція не лише давати негативні оцінки своїм конкурентам, а й створювати позитивний імідж, що свідчило про наміри партій будувати тривало-строкові відносини зі своїми виборцями.

Політичні партії, із запровадженням пропорційної складової виборчої системи, у своїх рекламних агітаційних продуктах активно почали використовувати партійну символіку. При цьому варто зазначити, що вона відігравала додаткову роль у партійних брендах, залишаючись декларативним елементом організаційного оформлення партійних структур.

Найбільш впізнавану емблему на виборах 2002 р. мала партія Яблуко” – той фрукт, від якого пішла назва. Багатьом партіям полюбився соняшник: ПЗУ, ЕКО+25%, Молода Україна (стара емблема), що впливало на розпорошеність сприйняття символу виборцями [143].

Отже, парламентські вибори у 1998, 2002 рр. започаткували  новий етап у розвитку вітчизняного політичного маркетингу, засвідчили достатньо високий професіоналізм у їх організації, продуманість партійних стратегій. У цілому, можна говорити про сформований партійний ринок та створення довгострокових політичних образів партій.

Третій етап (2006-2010 рр). Нові політичні реалії, зумовлені подіями осені-зими 2004 р., що отримали назву “Помаранчевої революції”, визначили специфіку парламентських кампаній 2006, 2007 рр.

Розвитку політичних партій і партійної системи в Україні сприяла  конституційна реформа 2004 р. Парламентські вибори 2006, 2007 рр., які проходили на основі  оновленого закону про вибори народних депутатів України, відбувалися за пропорційною виборчою системою у загальнодержавному виборчому окрузі з 3%-м виборчим бар’єром.

У боротьбу за місця у вищому законодавчому органі держави  у 2006 р. списки кандидатів висунули 45 суб’єктів виборчого процесу (17 блоків і 28 партій), загалом у виборах взяла участь найбільша кількість політичних партій за всю історію виборів в Україні – 94. Однак до складу парламенту пройшли лише 5 субєктів – Партія регіонів, БЮТ, Блок Наша Україна”, СПУ і КПУ (с. 10) (Партійна система України // Національна безпека і оборона.- 2010.- № 5 (116).- 84 с.). [144].

У дострокових парламентських виборах 2007 р. взяли участь значно менше субєктів – 20 (11 партій і 9 блоків, загалом – 43 партії). Виборчий бар’єр подолали 5 політичних сил: Партія регіонів, БЮТ, Блок “Наша Україна-Народна Самооборона” (НУНС), КПУ, Блок Литвина (с. 54) (Шведа Ю. Партійна система незалежної України: етапи трансформації / Ю. Шведа // Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації.- 2009- № 3.- С. 50-55). [144].

На зміну системи поляризованого плюралізму з 2006 р. прийшла партійна система поміркованого плюралізму.

Рестайлінг дизайну партій, тобто внесення змін згідно останніх тенденцій ринку у виборчих кампаніях був зумовлений поляризацією політичного ринку після Помаранчевої революції 2004 р. Це зумовило активне апелювання у передвиборчих пропозиціях партій до патріотизму, використання розколу (регіональне протистояння, мовне питання), тобто акцент робився на емоційну сферу виборців. Поділ “бідні-багаті” був заміщений соціокультурним поділом.

Епіцентром виборчих кампаній стало протистояння двох таборів – “помаранчевого” (БЮТ, НУНС) та “біло-блакитного” (ПР).

Слід зазначити, що до виборів 2006 р. потенціал візуальної символізації практично не використовувався у сфері партійної боротьби. Винятком можна вважати червоний та зелений кольори, які традиційно асоціюються з комуністичною ідеологією та прихильниками екологічних рухів. Вибори 2006 р. можна вважати рубіжним етапом на шляху структурування символічного простору української політики. (Верещагіна К. Український досвід політичного брендінгу [Електронний ресурс] / К. Верещагіна, А. Кличнікова    // Publishing house Education and Science s.r.o.- 2010.- Режим доступу: http://www.rusnauka.com/35_OINBG-2010/Politologia/76109.doc.html) [144]. Колір та політична символіка стали брендами партій. Виборець голосував за “помаранчевих, біло-блакитних, біло-сердечних” тощо.

У 2006 р. для проведення ефективної успішної виборчої кампанії ефективною стратегією політичної партії стає конструювання позитивного іміджу лідера. Адже за умови пропорційної виборчої системи із закритими списками виборець фактично голосує за політичних лідерів.

Збільшення кількості “іменних блоків (17 блоків, з яких 2 потрапили до парламенту: Блок В. Ющенка “Наша Україна та Блок Юлії Тимошенко) свідчить про вагомий вплив харизматичного лідера на електоральний вибір населення.

Ця тенденція продовжувалась і на дострокових виборах 2007 р. З 5 політичних сил, що пройшли до парламенту, 2 виборчі блоки – іменні: Блок Юлії Тимошенко і Блок Литвина, НУНС, хоч і не використовував у назві імені лідера, але впродовж усієї кампанії активно позиціонував себе як політична сила Президента В. Ющенка (с. 777) (Сакрієр О. Л. принципи конструювання іміджу політичної партії в Україні / О. Л. Сакрієр // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки.- 2010.- № 50.- С. 733-743). [145].

Отже, парламентські вибори 2006, 2007 рр. та їх результати відзначаються помітним зростанням ролі політичного маркетингу в діяльності політичних партій. Технологія брендінгу, яку відрізняло домінування фактора персоніфікації, що традиційно є характерним для політичної культури українців, поповнилося візуалізацією партійних продуктів.

Четвертий етап (з 2010 р.). Після президентських виборів 2010 р. спостерігаються тенденції до згортання демократичних реформ (повернення до Конститутції 1996 р., кримінальні справи щодо Ю. Тимошенко), що дає підстави говорити про одержавлення політичного ринку України та обумовлює неминучість суперечливості поширення в країні маркетингової культури в політиці.

Особливості парламентської кампанії 2012 р. були зумовлені насамперед змінами правил гри – у 2011 р. ВРУ ухвалила Закон України Про вибори народних депутатів України”, який повернув змішану виборчу систему. Відповідно  до закону, участь у виборах брали лише партії. Виборчий поріг встановлений у 5 % голосів виборців. Право висунення кандидатів реалізується через партії або шляхом самовисунення. У виборчому бюлетені не передбачена графа “проти всіх (Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17.11.2011 № 4050-VI [Електронний ресурс] / Верховна Рада України.- Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4061-17). [145].

У 2012 р. кількість зареєстрованих політичних партій в Україні перевищила 200.  Виборці обирали серед 21 партії. В одномандатних округах своїх кандидатів зареєстрували 87 політичних партій  (Центральна виборча комісія. Вибори народних депутатів України 2012 [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2012/wp001). [145].

За пропорційною системою у 2012 р. до ВРУ пройшли 5 партій: ПР, ВО Батьківщина, ВО Свобода”, “УДАР”, “Єдиний центр”, Народна партія, Радикальна партія О. Ляшка, партія “Союз

Специфікою політичного простору 2012 р. стала поляризація виборчого змагання між провладною Партією регіонів та опозиційно налаштованих до неї політичних сил (Свобода, Батьківщина, УДАР). У передвиборчій риториці – КПУ. Партійна система України повернулася до поляризованого плюралізму, що зумовило специфіку маркетингових політичних технологій.

Через відсутність можливості брати участь у виборах 2012 р. блокам політичних сил значного поширення у діяльності партій набуло явище т.зв. “ребрендингу партій”, коли заради участі у парламентських виборах не створюються нові партії, а формуються нові на базі вже існуючих шляхом їх перейменування, зміни керівництва (Сильна Україна С. Тігіпка, Фронт Змін А. Яценюка, Україна-вперед! Н. Королевської). [145}.

Специфіка українського політичного ринку та партійної системи призвела до виникнення особливої форми політичного маркетингу – політичного франчайзингу – коли бренд партії наділяє політичною привабливістю побічні продукти партійної селекції (“узгоджені кандидати” від опозиційних сил в одномандатних округах). [145].

Вибори 2012 р. відзначилися зростанням запиту на ідеології на українському політичному ринку, що пов’язано зі зростанням протестних настроїв у суспільстві. Партія влади – це певне усереднення всіх емоцій суспільства. У той час коли ВО “Свобода, КПУ – це стратегії протесту.

Слід відмітити, що унаслідок тенденцій монополізації партією влади, підвищенням ролі адміністративного ресурсу, український політичний ринок став, з одного боку, більш впорядкованим, а з іншого – менш конкурентним та змагальним. У цілому, сьогодні партійний ринок неможливо уявити без брендів: ми повернулися б до атомізованої системи з безліччю невпливових партій. Отже, вибори стали війною брендів, а не партійних програм.

 

Таким чином, трансформаційність українського соціуму , тип та характер партійної системи, зміни у виборчій системі задають тон функціонуванню політичного ринку, визначають рівень конкуренції на ньому, впливають на вибір маркетингових засобів і методів партійної діяльності.

  << Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>