Незважаючи на значний успіх, спроби М. Дюверже “зробити попередній начерк загальної теорії партій,” дотепер вчені продовжують скаржитися на відсутність цілісної теорії політичних партій. В 1972 р. Л. Мейєр назвав один із розділів свого підручника з порівняльної політології “В пошуках теорії партій”. Визнаючи значну роль праць М. Дюверже, Дж. Сарторі, він зазначає, що “загальна теорія партій і далі відсутня”. У наступному виданні свого підручника, який побачив світ, майже через десятиліття після першого, Л. Мейєр знову змушений констатувати, що “вивчення всякої проблеми пов’язаної з партіями, часто відбувається у відриві від інших проблем і без всякого теоретичного обґрунтування важливості питань, яким присвячене дослідження”. В огляді американської літератури, присвяченому партіям, В. Кротті заперечує існування “будь-якого переважального погляду на партії”, і розглядає створення теорії партій як “мету яку необхідно реалізувати”. У своєму дослідженні політичних партій країн західної демократії         К. фон Бойме, підкреслюючи важливість побудови теорії, яка дозволила б організувати відомості стосовно партій, відзначає, що “скарги на відсутність задовільних теорій так само старі, як саме вивчення партій, і, звичайно, автору даного дослідження також дорікатимуть тим, що йому не вдалося її створити”.

На противагу загальноприйнятій думці про відсутність теорії партій, Дж. Шлезінджер стверджує, що “теорія міститься в більшості робіт присвячених партіям. Але ми не можемо звести її воєдино”.

У розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, серед відомих теоретиків є й американці, однак більшість дослідників політичних партій є європейцями або за походженням або місцем праці (Я. Бадж, Ж. Шарло, М. Дюверже, М. Лейвер, П. Маєр, А. Панеб’янко, С. Роккан, Дж. Сарторі, К. Стром). І це не випадково. Пояснюючи цей феномен, треба мати на увазі безпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжує потребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає вчених концентрувати свої уявлення про партії, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові.

Переконливіше пояснення провідної ролі європейських учених у вивченні політичних партій полягає і в тому, що політичні партії Старого світу набагато численніші та різноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців та демократів вже більше століття відіграє провідну роль у політичному житті США, американські вчені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильних політичних партій. З появою на горизонті третьої партії у дослідників з’являється стимул підійти до проблеми з більш широких позицій і виробити типологію, яка дає змогу враховувати такі партії. В іншому американська політична система рідко спонукала вчених до розробки теорії політичних партій.

Сама природа американських політичних партій стримує розвиток теорії ще й в тому розумінні, що на американському матеріалі важко визначити кордони партії як базової одиниці аналізу. Американські вчені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячи різницю між партією як організацією і урядовою партією, з одного боку, та партією виборців – з другого. Однак ця спроба вивчати партію частинами в теоретичному плані виявилась не надто конструктивною. Як показав Дж. Помпер, “американські політичні партії представляють собою невпорядковане переплетення цих трьох умовних форм, і їх важко відділити одна від одної”.

В огляді літератури стосовно партій США В. Кротті зауважив, що “галузь вивчення політичних партій – це скоріше об’єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницьких акцентів, слабо пов’язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму предметі, що досягла високого рівня внутрішньої інтеграції субдисципліна з чітко визначеними межами”. В розділі “У пошуках теорії політичних партій” учений характеризує американську дослідницьку практику як “свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії”. Відзначаючи перспективність праць Дж. Шлезінджера, В. Кротті продовжує: “Чим більше спроб розробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницького напряму, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичних розробок”.

Важко не погодитися з В. Кротті й в тому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшої уваги до теорії. Раніше вже відзначалися теоретичні зусилля Дюверже М., Катца Р., Строма К., Баджа Я. і Кемана Г. Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Дж. Шлезінджером і Е. Даунсом. Наприклад, Д. Кеменс 1989 р. запропонував теорію партійного розвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які з початку 60-х рр. переживають період організаційного зміцнення, водночас значно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії – набуття американською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурні зрушення, пов’язані з поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масової інформації. Є ще розроблена А. Уером модель партійної поведінки як потоку інформації, теорія трансформації партій А. Панеб’янко, теорія добору кандидатів Галлахера М. і Марша М., виділена М. Гамільтоном система показників, яка пояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі М. Лейвера і Н. Шофілда теорія коаліцій, запропонована Дж. Шлезінджером теорія багатоядерної партії. Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутність теорії. “Я згідний, що ми надто довго скаржились на нестачу теорії, – пише К. Джанда. За довгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичних положень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Ймовірніше, що у дослідників надто великі очікування з приводу загальної теорії. Сьогодні проблема полягає в тому, щоб засвоїти, розвинути і розширити поле застосування перелічених вище теорій”.