Моделі фінансування виборчих кампаній. Витрати на проведення заходів виборчої кампанії (мітингів, зборів, видання плакатів і листівок), оплату послуг журналістів, рекламних агентів, агітаторів тощо можуть бути відшкодовані з державного бюджету або за рахунок виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних і юридичних осіб. Із фінансуванням виборчих кампаній пов’язано багато проблем. Так, загальною тенденцією є подорожчання виборчих кампаній у зв’язку зі зростанням цін на рекламу в ЗМІ.

В Україні ціни на рекламу в ЗМІ становлять левову частку виборчого фонду політичних сил і окремих кандидатів у депутати. Кошти, виділені з бюджету на передвиборну кампанію в ЗМІ є мізерними. Крім того, на подорожчання виборчих кампаній в Україні впливають: залучення іноземних політтехнологів і працівників шоу-бізнесу; аванси особам, здатним залучити адміністративний ресурс; “подарунки” виборцям; поточні видатки (агітація, техніка, утримання виборчих штабів).

Внаслідок значних фінансових витрат на проведення передвиборних кампаній, фінансування за “демократичним принципом” (невеликі суми від багатьох фізичних або юридичних осіб, прихильників партії чи кандидата) неможливе.

У багатьох країнах кандидати зобов’язані робити значну грошову заставу, оплачувати виготовлення виборчих бюлетенів тощо. На початку 90-х років ХХ ст. постсоціалістичні держави Європи на законодавчому рівні закріпили переважно “ліберальну” модель фінансування виборчих кампаній, яка не передбачала жодних обмежень фінансування партійної участі у виборах. Не обмежувалися, скажімо, ні максимальний ліміт витрат на виборчу кампанію (розмір виборчого фонду), ні джерела формування виборчих фондів, ні розмір внесків; не було й вимог і щодо звітування стосовно джерел та використання коштів в ході виборчої кампанії. Таку модель тривалий період використовували в Латвії, Литві, Естонії, Боснії, Хорватії, Польщі. Зазначимо, що така система має чимало недоліків, зокрема, відсутність обмежень про розмір виборчих фондів перетворила виборчі кампанії з боротьби ідеологій на боротьбу грошей.

Досвід останніх парламентських виборів у Латвії (в умовах відсутності лімітів витрат на виборчу кампанію партії витратили близько 9 євро на виборця, - найбільше з усіх європейських країн!), - засвідчує, що перемога тієї чи іншої політичної сили на виборах залежить від кількості коштів, витрачених на передвиборну агітацію, зокрема — політичну рекламу на телебаченні.

Відсутність законодавчих лімітів витрат і внесків на виборчу кампанію, вимог щодо розкриття інформації про джерела формування виборчих фондів призводить, з одного боку, до посилення впливу корпорацій на партійні фінанси, відтак — корумпованості політики, а з іншого — не дає змогу виявити, які фінансово-промислові групи стоять за перемогою партії на виборах. Усе це зумовило необхідність запровадження обмежень фінансування виборчих кампаній.

Сьогодні ліберальна модель фінансування виборів збереглася у небагатьох країнах Центральної та Східної Європи — Латвії, Естонії та Хорватії. Однак і тут простежується тенденція до посилення державного регулювання виборчих фінансів. До виборчого законодавства інших держав було внесено суттєві зміни, спрямовані на забезпечення прозорості фінансування виборчих кампаній та зменшення залежності партій від фінансово-промислових груп.

Нині в більшості країн Центральної та Східної Європи на законодавчому рівні обмежено розмір виборчих фондів, джерела формування виборчих фондів (заборонено безпосереднє фінансування виборчих кампаній іноземними державами, іноземними фізичними та юридичними особами, органами державної влади, місцевого самоврядування), розмір внесків (Болгарія, Вірменія, Македонія, Польща, Росія, Румунія).

Чимало країн запровадили обов’язкове звітування партій про суми отриманих і витрачених під час виборчої кампанії коштів. Відповідні норми закріплено законодавством Болгарії, Боснії та Герцеговини, Грузії, Литви, Македонії, Польщі, Росії. Водночас і обмеження зовсім не засвідчують реальне забезпечення прозорості фінансування виборів, гарантування рівності можливостей учасників виборчого процесу.

У багатьох країнах, у тому числі й Україні, запровадження, наприклад, звітності про внески і витрати на вибори за умов відсутності органів, котрі би мали достатні повноваження для перевірки повноти та правдивості відомостей, що містяться у фінансових звітах партій і кандидатів, а також відсутності адекватних санкцій за порушення, так і не зумовило підвищення рівня відкритості партійних фінансів.

Фінансування виборчих кампаній - найменш контрольована сфера діяльності учасників виборчих кампаній. Утаємниченість порядку фінансування підриває довіру громадськості не лише до кандидатів, а й до представницьких органів влади загалом. Ефективність законодавчих обмежень виборчого фінансування залежить від адекватних санкцій за їхнє порушення, рівня тіньової економіки в державі, ліберальності політичного режиму тощо.

Жорсткі контролюючі процедури, з одного боку, мають на меті вивести цей процес із тіні у правове поле, з іншого — ці процедури могли би застосовувати тільки вибірково провладні сили, що, зрештою, неодноразово простежувалось на виборах в Україні.

У 2001 р. на 46 пленарному засіданні Венеціанської комісії були прийняті Правила фінансування політичних партій, а 22 травня — Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) № 1516 щодо фінансування політичних партій, де містяться й положення про фінансування виборчих кампаній політичних партій