Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Субота, 19 серп. 2017

ФЕМІНІЗМ

Фемінізм. Усвідомлення необхідності політичних дій для досягнення рівних прав жінок має давню традицію. Ще Платон в античні часи передбачав участь жінок в уряді на рівних правах з чоловіками. В 1792 р. публіцистка Мері Волстоункрафт приводила аргументи на підтримку ідеї емансипації жінок. Першим ідейним маніфестом феміністського руху стала “Декларація прав жінки і громадянки” складена 1791 р. французькою письменницею Олімпією де Гуж. У цьому документі О. де Гуж поставила вимогу включити і жінок (“femmes”) в категорію повноправних громадян. Відтоді рух за рівні права жінок і чоловіків отримав назву феміністського руху.

На основі вражень від Великої Французької революції Ш. Фур’є писав: “Розширення прав жінок є загальним принципом соціального прогресу”. Боротьба за емансипацію (рівність) жінок стає невід’ємною частиною загальнодемократичного руху.

У XIX ст. головною вимогою феміністського руху була вимога надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав. Цей рух отримав назву “рух суфражисток” (від франц. “suffrage” – виборче право). На початку ХХ ст. жінки домоглися права голосу в деяких штатах США, а рух за виборчі права жінок став основною політичною проблемою Британії й радикали цього руху готові були до актів насильства та самогубств. Незважаючи на те, що фемінізм домігся загального виборчого права практично у всіх західних демократичних країнах, він залишається предметом широких політичних дискусій. Загалом феміністський рух є неорганізованим і різнорідним. У науковій літературі розрізняють поняття жіночого руху та фемінізму. Під першим розуміють більш загальний соціальний рух за права жінок, а під другим – більш вузькі, радикальніші форми його прояву. Фемінізм також поділяють на соціалістичний та буржуазно-ліберальний. У рамках останньо-го виділяють три напрями – радикальний, поміркований та консервативний.

Радикальні феміністи розглядають цей рух як всеохоплюючу справу, яка повинна визначати ставлення людини до широкого кола питань, таких як структура адміністрації підприємств, кар’єра, професія, освіта, податки, особисте життя. Природа західного суспільства зіпсована агресивним, з жадобою наживи чоловічим типом зрілого віку, який підкорює своїй волі і експлуатує молодь та жінок (сексизм).

Помірковані феміністки вважають справедливими прагнення жінок до рівних політичних прав з чоловіками, оволодіння будь-якою професією (кар’єрою) без дискримінації й однакової платні за однакову роботу. Навіть серед консерваторів мало хто заперечує ідею рівності жінок.

Радикальні феміністки вважають, що їх поміркованіші сестри не бачать масштабів проблеми. Їхня стратегія і тактика дуже різні в різних групах. Феміністки марксистського напряму слідом за Ф. Енгельсом вважають, що експлуатація жінок – це частина капіталістичного феномену “резервної армії праці”. Капіталісти експлуатують низькокваліфіковану, низькооплачувану й часто зайняту не повний робочий день жіночу робочу силу для того, щоб організованіша й активніша чоловіча робоча сила перебувала постійно у мобілізованому стані. Справжня емансипація, на їхній погляд, можлива лише після перемоги пролетарської революції, яка знищить ці репресивні механізми (разом з буржуазною думкою, що сім’я – це власність мужчини). Більшість радикальних феміністок зайняли подібну до анархістської позицію (Емма Голдман – їхній лідер) стосовно того, що революція має починатись в особистому житті тих, хто переконаний в її необхідності. “Особисте – це політичне!” – ось лозунг багатьох радикальних феміністок, які вважають, що централізоване і авторитарне нав’язування стилю життя є чоловічим стилем політики. Незначна меншість йде ще на крок далі, вважаючи, що чоловіки ніколи добровільно не віддадуть влади (жоден панівний клас не зробив цього добровільно), тому жінки можуть досягти свободи та рівності лише в окремих сепаратистських жіночих громадах.

Інші автори менш категоричні й вказують на те, що статевий поділ праці присутній і в багатьох некапіталістичних країнах, а статева нерівність пояснюється контролем чоловіків над розмноженням.

На сучасному етапі спостерігається трансформація основних положень феміністського руху. На відміну від класичного фемінізму, який розглядав чоловічий стандарт соціальної поведінки як універсальний і передбачав, що емансипована жінка буде вести себе так, як і мужчина, неофемінізм доводить, що рівноправність дає підстави жінці не копіювати стандарти чоловічої поведінки, а самовиражатись, жити своїм окремим, але рівним з мужчинами життям. Це положення покладене в основу сучасної концепції змішаного, а не сексуального поділу суспільства, теорію соціального партнерства статей.

Головними представниками сучасного феміністського руху – є автономні й слабоорганізовані групи, діяльність яких відповідає інтересам особистого та політичного положення їхніх учасників. І хоча сьогодні феміністський рух не становить окремої політичної сили, однак він продовжує здійснювати помітний вплив на діючих акторів політичного життя. Основні положення сучасного феміністського руху – рівність політичних можливостей жінок та чоловіків, паритетне представництво в органах влади й інших соціальних інститутах – інкорпоруються в програми ряду впливових політичних партій.

У деяких країнах ідеї фемінізму достатньо відчутно вплинули на політику. Це насамперед стосується скандинавських держав. Наприклад, у шведському парламенті жінки становлять 40,4 % депутатського корпусу і 50 % членів уряду. У Норвегії серед парламентарів 39,4 % – жінки, у Фінляндії – 33 %. У Франції жінки становлять третину членів уряду. У ряді європейських країн для жінок встановлена спеціальна квота у виборчих списках (в Німеччині в ХДС/ХСС – 1/3).