Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Понеділок, 24 лип. 2017

РЕФЕРЕНДУМ І ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Референдум і політична система суспільства. Аналітики, які займаються проблематикою референдумів, зауважують, що важко відповісти на запитання, чому в одних країнах їх часто використовують, а в інших не застосовують або ж вдаються до них дуже рідко.

Безсумнівно, це ускладнює прогнозування політичного розвитку. По-перше, треба звернути увагу на відсутність кореляції частоти використання референдумів з традицією їх застосування. Перед Першою світовою війною референдуми проводили рідко. Після 1900 р. у Західній Європі, не рахуючи Швейцарії, організовано 19 референдумів, у тому числі в Німеччині (6 разів), Норвегії (4), Данії (3), Італії (2), Швеції, Австрії, Фінляндії, Ірландії (по 1).

Після Другої світової війни держави, які найчастіше застосовували референдуми (Німеччина та Норвегія), відмовились від цієї процедури. В Ірландії, Данії, Італії та Швеції кількість організованих референдумів збільшилася, тоді як в Австрії та Фінляндії вона збереглася на низькому рівні. Крім того, жодного разу не застосовано референдуму в Голландії та Португалії. А Бельгія, Нідерланди та Велика Британія належать до держав, котрі як виняткову інституцію. Франція часів Четвертої та П’ятої республік, належать до числа країн, що застосовують його найчастіше. У цій ситуації звернення до традицій, зокрема передвоєнних, не може бути підставою для прогнозування майбутнього інститут референдуму загалом.

По-друге, частота застосування референдумів негативно корелювалась з рівнем задоволення громадян станом демократії у власних державах. Наприкінці 80-х років CC ст. найбільше задоволення функціонуванням механізмів демократії висловлювали мешканці Великого Герцогства Люксембург (80 %), ФРН (78 %), Данії (69,1 %), Голландії (63,7 %), Португалії (63 %) та Великої Британії (61,35 %). У цих державах, за винятком Данії, референдуми не проводили (Люксембург, Німеччина, Португалія, Голландія) у Великій Британії організовано референдум один раз. Загалом найменш задоволеними демократією були мешканці Італії (30,7 %), Іспанії (53 %), Франції (55,6 %), Ірландії (57,9 %) та Бельгії (57,5 %). За винятком Бельгії, інші держави належать до тих країн, де референдум застосовували найчастіше.

Зауважимо, що в державах,  де рівень соціального задоволення функціонуванням демократії нижчий, розв’язання складних соціальних проблем унаслідок референдуму буде вищим.

По-третє, референдуми не залежать від моделей демократії, в межах яких відбуваються.

Зв’язок між президентською та парламентською формами правління і частотою застосування референдумів не простежується. Зростання держав, які застосовують більше чи менше референдумів, переважають парламентські демократії, але до їхнього числа належить і квазіпрезидентська П’ята республіка у Франції.

Серед держав, де не використовують референдуми є країни і з президентською формою правління — Фінляндія до 1994 р., Ісландія, Португалія, — і  а також парламентська Голландія.

До держав, що найчастіше застосовують референдуми, належать Швейцарія, яка найближча до консенсусної моделі демократії, та Нова Зеландія, — “найчистіший” приклад вестмінстерської моделі демократії. Жодного разу не застосовувалали процедуру загального голосування в “консенсусній” Голландії чи “змішаних” США. Референдум у “вестмінстерській” Великій Британії проводили лише один раз.

Відмінність між вестмінстерською та консенсусною моделлю демократії має значення, коли аналізуємо політичні наслідки референдуму: така інституція прихильніша до першої моделі, оскільки приймає рішення в суперечливому питанні більшою кількістю громадян. У такий спосіб підтверджується одна з рис вестмінстерської моделі, яка полягає в тому, що народ може ідентифікувати з арифметичною більшістю виборців. Окрім того, після референдуму нудоречні будь-які дискусії та компроміси, які характеризують консенсуалізм. Для нього референдум є чинником дисфункціональним: він послаблює значення домовленостей між політичними партіями та групами інтересу і (це підтверджує приклад Швейцарії) заперечує раніше досягнуті домовленості між групами еліти. Старанно підготовлений проект рішення може бути відхилений загальним голосуванням, тому зусилля, затрачені на здобуття компромісу, є марними. Інакше у вестмінстерській моделі: загальне голосування тут є додатковою конфронтацією прихильників уряду з політичною опозицією.

Політичні наслідки референдуму насамперед залежать від того, хто є ініціатором його проведення. Іноді передбачений конституцією (найчастіше — стосовно принципових засад політичного ладу чи, як у Данії, зміни меж виборчого віку). Вирізняємо референдуми контрольовані (вони ініціюються правлячими політичними інституціями — президентом, парламентом, урядом) і неконтрольовані (ініціюються парламентською меншістю). У першому випадку загальне голосування є додатковим підтвердженням популярності правлячої команди чи її лідера і може зумовити відставку глави держави (Ш. де Голль 1969), глави уряду (Франція — 2005) або всього уряду (Швеція — 1957; Норвегія — 1972).

Приклад негативної ініціативи — референдум в Італії 1974 р., ініційований радикально правим католицьким угрупованням з метою відміни закону, який дозволяв цивільне розірвання шлюбів. Християнські демократи, змушені були вибирати між підтримкою ортодоксальних вимог ініціаторів референдуму й політичним прагматизмом. У такій ситуації вони не підтримали цього референдуму.

Італійський приклад скеровує нашу увагу до стратегії політичних партій, яка є серйозним чинником, що визначає частоту проведення референдумів. За винятком Франції, де ініціатива проведення референдуму належить президентові, який є понад партіями, в інших західноєвропейських демократіях ініціаторами проведення референдумів є політичні партії. Від обрахованого ними балансу втрат або здобутків, рівня зовнішніх конфліктів, можливості послаблення політичних конкурентів, перспектив консолідації громадської думки і под. залежить ставлення партій до його проведення.

 

Референдум є інструментом, що слугує радше політичним партіям, аніж самим виборцям.