Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Неділя, 23 лип. 2017

РЕФЕРЕНДУМ І ТАКТИКА ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Референдум і тактика політичних партій. Референдуми спричиняють різні політичні наслідки. Стосуються вони і виборців (можливість безпосереднього висловлювання щодо спірних питань), і самої політичної системи (модифікація механізмів прийняття рішень). Провладні значення має референдум для політичних партій. Ті, хто при владі, отримують можливість додаткової легітимації власної політики (так трапилося стосовно політичних реформ А. Соареша в Іспанії 1976) і прийняття додаткових умов, спрямованих на їхню реалізацію.

Якщо предметом референдуму є складні питання, які зумовлюють поділи всередині партії, така політика має змогу перенести тягар прийняття рішення на самих виборців. Іноді у правлячій партії виникають розбіжності стосовно питання, яке виноситься на референдум, що може змобілізувати членів партії до узгодженої діяльності. Якщо вона монолітна, то постає перед меншою небезпекою поразки унаслідок загального голосування. Меншими є ризики від проведення референдуму для опозиції, яка в такий спосіб, імовірно, й здобуде владу.

Політичні партії аналізують втрати та здобутки, керуючись партійними інтересами.

Коли існує можливість розв’язання конкретного питання партією через парламентські дебати, то, правдоподібно, вона виступатиме проти загального голосування хоча б з огляду на кошти. Негативним стимулом голосування є такі чинники: можливість програти вибори, що підтверджують соціологічні дослідження стану громадської думки; загроза виникнення внутріпартійних поділів чи переваги, які можуть отримати від всезагального голосування політичні супротивники. І навпаки, стимулами, що зумовлюють підтримку референдуму, є слабі шанси одержати підтримку відповідного рішення на парламентському рівні, сильні внутріпартійні протиріччя, перспектива здобути перемогу в загальному голосуванні, а також можливість виникнення конфлікту серед політичних сил, котрі виступають проти проведення референдуму.

Правдоподібність звернення до інституту референдуму визначають за її функціональністю або дисфункціональністю для інтересів політичних партій, які стараються отримати та зміцнити актуальну політичну позицію. У багатьох випадках референдум стає владою негативною, що дає змогу блокувати ініціативи політичних партій, тому його значення як інструменту “позитивної політичної партисіпітації” мінімізоване.

Більшість політичних партій негативно ставляться до референдуму. Однак процедура загального голосування не витісняє традиційних інститутів представницької демократії з політичного життя. Окремі референдуми (зокрема “екологічні”) організовують лише для того, щоб урядовим ініціативам, як, наприклад, серія трьох голосувань у квітні 1990 р. зумовлена протистоянням проти будівництва автострад. Часто виявляється конфлікт між інноваційністю політичних еліт і консерватизмом електорату, що, скажімо, лише з 1971 р. уможливив визнання виборчих прав жінкам.

Усе це зумовлює обережність в оцінці референдуму “як найкращого виразу демократії”. Проте аналіз практики використання інституції референдуму в сучасних демократіях приводить до твердження, що така інституція користується зростанням інтересу і виборців, і політичних партій. Популярність референдуму серед громадян засвідчує і фреквенція в сучасних голосуваннях. Вона, на противагу виборчій фреквенції, має тенденцію до зростання і доводить: громадська думка піддається мобілізаційним впливам.

Наприклад, у референдумах, котрі стосуються політичної реформи, здійснених в Італії 1993 р., фреквенція становила 77 % і була на 14,5 % вища, ніж на попередньому референдумі, хоч і дещо нижча, ніж у виборах 1992 р. У серії референдумів 1994 р. щодо приналежності до Європейського Союзу фреквенція перевищила рівень участі в останніх виборах. Простежив це особливо яскраво у Норвегії, де проблема співпраці з Євросоюзом зумовила найглибший конфлікт. У референдумі взяло участь 89 % виборців, а в останніх парламентських виборах 1993 р. — лише 75,9 %. В Австрії в референдумі брало участь 82 % (у виборах із 1994 — 78 %), у Фінляндії — 74 % (у виборах 1991 і 1995 — 72 %). У Швеції рівень участі в загальному голосуванні був нижчим (83 %), ніж у виборах до парламенту з 1994 р. (87 %). Загалом для швейцарських референдумів характерний низький рівень фреквенції, хоча окремі питання, скажімо, ліквідація армії, що було предметом голосування 1989 р., привели до виборчих урн приблизно 70 % виборців.