Інструменти
Ukrainian (UA)English (United Kingdom)Polish(Poland)German(Germany)French(France)Spanish(Spain)
Четвер, 27 лип. 2017

РЕФЕРЕНДУМИ В УКРАЇНІ

Референдуми в Україні. Упродовж новітньої політичної історії нашої держави громадяни України двічі мали змогу взяти участь у безпосередньому вирішенні найважливіших питань суспільного життя під час усеукраїнських референдумів 1991 та 2000 рр.

Перший усеукраїнський референдум відбувся 1 грудня 1991 р. і мав особливий статус, засвідчивши прагнення більшості наших співвітчизників до національного суверенітету та власної державності. На референдум винесли одне питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”. Текст Акта проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., було наведено у виборчому бюлетені. Його результати належали до основних опор молодої держави. Ставити їх під сумнів не наважується жодна впливова політична сила в Україні та й поза її межами. У референдумі взяли участь 31 891 742 (або 84,18 %) виборців, з котрих 28 804 071 (або 90,32 %) проголосували “за”.

Натомість наслідки проведення другого референдуму, який в обхід Верховної Ради України був проголошений Указом Президента “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” від 15 січня 2000 р., достатньо неоднозначні.

На всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. понад 80 % громадян, що взяли в ньому участь, позитивно відповіли на чотири запитання, винесені на референдум, у тому числі й стосовно впровадження двопалатного парламенту, скорочення чисельності депутатського корпусу, додаткових підстав розпуску Верховної Ради України, зокрема, тоді, коли парламент у межах місячного строку не сформує парламентську більшість. Проте його результати залишилися неімплементованими. Окрім того, у широких колах їхню достовірність піддали сумніву. З одного боку, маємо підтримані українським народом зміни до Конституції, котрі у випадку впровадження радикально знизили би роль законодавчої влади у політичній системі, деформували закладені в Основному Законі механізми стримування та противаг. З іншого — стався надзвичайний прецедент: носій суверенітету здійснив волевиявлення, але воно залишилося фактично проігнорованим.

Іншим і небажаним побічним наслідком цього референдуму стало вкорінення у колективній свідомості політичного істеблішменту, зокрема серед парламентарів, страху щодо цієї форми безпосередньої демократії. Упродовж останніх років різні політичні сили робили неодноразові спроби організувати проведення всеукраїнського референдуму. Так, 2005 р. СДПУ(о) спробувала зібрати підписи на підтримку проведення всеукраїнського референдуму з питань вступу України до НАТО та ЄЕП.

У 2007 р. Партія регіонів намагалася винести на всенародне обговорення три питання: надання російській мові статусу другої державної; виборність голів обласних і районних адміністрацій; позаблокового статусу України. Того ж року БЮТ намагався ініціювати проведення всеукраїнського конституційного референдуму з 9 питань. Цього ж року КПУ оголосила, що зібрала достатньо підписів на підтримку проведення референдуму стосовно оголошення Президенту України недовіри.

 

Отже, за винятком всеукраїнського референдуму 1991 р. весь наступний досвід із проведення референдумів в Україні був негативним. Частково — через недосконалість існуючого законодавства, частково — у зв’язку зі специфікою такої форми безпосередньої демократії, яка дає змогу використовувати всенародне опитування у провокативних та популістських цілях. На сьогодні, за оцінками багатьох експертів, перспективи проведення в Україні легітимних референдумів примарні, насамперед через застаріле законодавство.