Політична участь (партисипація, інклюзивність) — добровільне залучення громадян з метою отримання конкретних політичних результатів: вибір (відкликання) тих, що здійснюють владу; і прийняття (чи неприйняття) важливих рішень. Інакше кажучи, партисипація є формою політичного впливу громадян на те, хто і як здійснює управління. Вона охоплює різні політичні явища, інтереси суспільних верств, а також залучення громадян до публічної діяльності. Деякі громадяни намагаються системно брати участь у політичному житті; інші обмежують політичну активність участю у виборах, а дехто взагалі намагається уникати політики. У сучасному суспільстві таке розмежування — неминуче.

Наголошуючи на значенні політичної участі для демократії, маємо на увазі лише те, що політична активність (зокрема й та, яка стосується критики влади) не може бути нікому заборонена. Створення умов для широкої участі збільшує ступінь легітимації демократії, незалежно від ступеня фактичної участі громадян у розв’язанні публічних справ.

Демократія є легітимованою, у разі активної участі громадян у політичному житті суспільства. Отже, партисипація, як вияв легітимації, спричиняє до піднесення рівня демократичної політичної стабільності.

Кожна демократична система, аби бути стабільною, повинна створювати правові й фактичні можливості впливати на політичну дійсність зацікавлених в політичному житті виборців, а не лише вузькій групі фахових політиків. До гарантій сучасної демократії належить також: можливість об’єднання для реалізації політичних цілей; вибір політичної репрезентації; звернення до голосів чи думки електорату під час вирішення доленосних і політичних питань.

Виборці можуть впливати на політичні рішення у межах створених відповідних політичних процедур або через позаправові механізми. Така політична поведінка — відмова у сплаті податків, бойкот, замахи на майно чи життя політиків, несанкціоновані демонстрації, страйки тощо. — це виклик для політичних еліт і вияв активності, яку в науковій літературі називають непослідовною партисипацією. Вона небезпечна для системи якщо має масовий характер (приміром, у Веймарській республіці) чи коли з нею пов’язаний параліч парламентських механізмів (Четверта республіка у Франції).

У стабільних демократіях непослідовна партисипація — явище нехарактерне, хоч іноді й прослідковується (тероризм у 70-х роках ХХ ст. у ФРН та Італії, у 80-х роках ХХ ст. - у Франції, діяльність ІРА в Англії та Північній Ірландії).

Запитання та завдання для перевірки знань

1. За якими критеріями оцінюють виборчі системи?

2. Проаналізуйте наукові підходи до проблеми співвідношення виборчої та партійної систем.

3. У чому полягає комплексний характер оцінювання виборчих систем?

4. Назвіть основні методологічні підходи дослідження виборчих систем.

5. Розкажіть про загальні політичні наслідки виборчих систем.

6. Як впливають виборчі системи на легітимність політичної влади?

7. Що ви знаєте про головні правила розроблення виборчих систем?

8. З чого доцільно починати розроблення виборчої системи?

9. Розкажіть про політичну та виборчу інженерію.

10. Назвіть основні методи та суб’єкти виборчої інженерії?

11. У чому суть і значення теореми неможливості (Ероу)?

12. Що таке “виборча геометрія” та “джеримендеринг”?

13. Як впливає нерівне представництво на результати виборів?

Виборча геометрія. Поділ на виборчі округи чи не найсуперечливіша політична проблема. Практика маніпуляції з виборчими округами отримала назву виборчої геометрії.

Наприклад, у Кенії 1993 р. унаслідок створення величезної диспропорції в розмірах виборчих округів (у найбільшому окрузі було в 23 рази більше виборців, ніж у найменшому!) перемогла партія “Африканський національний союз Кенії”, хоча вона отримала лише 30 % голосів виборців.

Демократичний принцип організації виборчої кампанії передбачає, що кожен голос повинен мати однакову цінність. На жаль, на практиці важко реалізувати цей принцип (табл. 8.1).

Табл. 8.1. Кількість виборців, що припадають на депутатський мандат у різних країнах

Рівність голосів досягається тоді, коли на визначену кількість осіб (тих, що володіють виборчим правом) припадає мандат, а також коли до виборців (виборчий корпус) застосовують той самий принцип представництва.

Джеримендеринг. Можлива й маніпуляція виборчими округами без зміни кількості виборців, котрі голосують унаслідок довільного й умисного визначення меж округів, “нарізання” з метою отримання переваг. Вона одержала назву “джеримендеринг”. Уперше губернатор Джеррі у 1842 р. “покраяв” штат Массачусетс на округи так, що їхні межі нагадували контур саламандри, аби сприяти перемозі своєї партії. Згодом джеримендеринг набув поширення в США, вдавалися до нього у Франції, Північній Ірландії.

Проаналізуємо такі виборчі маніпуляції. Наприклад, в п’яти одномандатних округах мешкає по 20 тис. виборців. Змагаються дві партії — А і Б. Першу на території округів підтримують 60 тис. виборців, другу — 40 тис. Коли виборчі округи формують прихильники партії А, то вони, найімовірніше, зроблять так, щоб її симпатики, як і симпатики партії Б, були рівномірно розподілені між виборчими округами, внаслідок чого отримають усі п’ять місць, а партія Б, незважаючи на підтримку 40 % виборців, не отримає жодного. Коли ж формування виборчих округів залежатиме від партії Б, то буде зібрано противників у найменшій кількості округів (у цьому випадку двох), а в інших створять більшість зі своїх виборців: партія А, маючи підтримку 60 % виборчого корпусу, одержить два місця, а партія Б на 40 % голосів — три мандати.

Нерівне представництво. Політичним представництвом можна керувати з користю для визначених частин держави, окремих груп або політичних партій. Нерівне представництво застосовують майже у всіх державах. Селянська пересторога ХІХ ст. у Норвегії встановлювала наприклад, що ²/₃ парламентарів повинні мати походження зі села й лише ¹/₃ з міста.

Якщо використовують відповідні способи представництва, виникає суттєвий дисбаланс у відображенні волі виборців, зумовлений поділом виборчих округів. Якщо у державі створюють єдиний загальнонаціональний виборчий округ (наприклад, в Ізраїлі чи Намібії), то проблема нерівного представництва не є гострою. У випадку створення багатомандатних виборчих округів вона простежується.

Коли виборчі округи неоднакової величини (це обов’язкове правило там, де є не лише одномандатні округи), а межі округів відповідають адміністративному поділу (наприклад, кожна провінція творить один виборчий округ), то виявляється, що центр агломерації формує великі виборчі округи, а на сільській території домінують малі й середні округи. Унаслідок цього на територіях агломерації результатом застосування пропорційності у великих виборчих округах є високе пропорційне представництво (друга, третя і четверта з найсильніших партій отримує кількість мандатів, яка більш-менш відповідає відсоткові відданих за неї голосів), а у малих та середніх виборчих округах із нижчим пропорційним представництвом найбільшу користь одержує найбільша партія.

На урбанізованих та промислових територіях домінує поміркована партія, а у сільській місцевості — консервативніша партія. На території міських агломерацій, де формуються великі виборчі округи, рівень пропорційності вищий. Зазвичай там більшість голосів отримує поміркована партія і, з огляду на високий ступінь пропорційності, більшу користь одержують консерватори. Максимальну ж користь вони отримують у сільських округах, де рівень пропорційності значно нижчий.

На результати виборів це впливає так, що домінуюча на міських просторах партія, для здобуття тієї самої кількості мандатів потребує більшої кількості голосів, аніж партія, яка домінує у сільській місцевості.

Отже, у випадку тієї ж кількості голосів консервативна партія отримає більше мандатів, аніж поміркована.

Під час виборів у Німеччині поділ на виборчі округи був несприятливим для німецької соціал-демократії, оскільки в містах, де позиції цієї політики були особливо сильними, на мандат припадала значно більша кількість виборців, аніж на консервативних вибoрців села. Саме тому німецька соціал-демократія боролася за пропорційну виборчу систему, яка у період Веймарської республіки сформувалась у такий спосіб, що поділ на виборчі округи не мав суттєвого значення для поділу мандатів — за кожні 60 тис. мандатів будь-яка партія одержувала один мандат.

Для рівного представництва мають значення й інші аспекти поділу на виборчі округи.

Потенційні та реальні виборці. Право голосу має практично все доросле населення сучасних демократичних держав. У деяких країнах не мають права голосу ув’язнені, військові та психічно хворі. Однак не всі, хто має право голосу, скористаються ним і зареєструються як виборці.

В окремих державах реєстрація виборців відбувається майже автоматично та збігається з обов’язковою реєстрацією постійного чи тимчасового проживання в поліції. Інколи ця процедура достатньо складна, тому є громадяни, які тимчасово позбавлені права голосу. Це простежується в багатьох штатах США. Явка виборців особливо висока там, де голосування обов’язкове і за його порушення передбачене покарання.

Причинами низької явки виборців на дільниці можуть бути надто часті вибори та надмірна кількість виборчих позицій, а також абсентеїзм. Кількість мандатів для конкретного виборчого округу може змінюватися залежно від показників міграції виборців. Рівні підстави поділу мандатів на округи можуть спричинити відмінні результати, зокрема в країнах з відмінною демографічною структурою.

Так, у Бразилії гострого характеру набула суперечка, чи кількість населення, а чи кількість виборців, котрі володіють виборчим правом, має слугувати підставою для поділу мандатів між виборчими округами.

Існують нормативно визнані політичні аргументи, які приймаються на користь відступу від принципу рівності. Наприклад, на батьківщині парламентської демократії представництво встановлено згідно з чотирма частинами держави (Англія, Шотландія, Уельс та Північна Ірландія). Аргумент цей є часто лише підтекстом, насправді ж прагнуть забезпечити преференції для певної політичної партії. Цей порядок підтримують представники партії, котра здобуває у такий спосіб більшість у парламенті й виступає проти всіляких змін виборчого законодавства.

Для забезпечення принципу рівності, створюють незалежні від партій комісії, які відстежують зміни співвідношення між кількістю населення й кількістю мандатів. Саме вони вносять зміни до виборчого законодавства. Приміром, у Великій Британії виникла так звана Boundary Commissions (сформована 1917 р., а з 1944 р. — діяло чотири комісії для Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії), тісно пов’язана з реалізацією рівного виборчого права.

Нерівність представництва явище звичне. Межі толерантності для відступу від принципу рівності часто так переплітаються, що не дають змоги розглядати рівне виборче право, а це означає, що тоді маємо справу з маніпуляцією голосуванням виборців або ж із нечесними виборами.