Теорема неможливості (теорема Ероу). Під час розроблення виборчих систем доцільно мати на увазі так звану теорему неможливості (теорему Ероу), якщо система вибору й упорядкування (наприклад, певна виборча процедура) дає перехідні й послідовні результати, задовольняє “універсальну сферу” (тобто зберігає чинність за усіма можливими комбінаціями індивідуальних уподобань), слабку умову принципів Парето та незалежна від непов’язальних альтернатив, тоді вона диктаторська.

Слово “диктаторська” означає, що вподобання одного індивіда можуть визначати соціальний вибір, незважаючи на вподобання інших індивідів у певному суспільстві.

Ненаукова інтерпретація теореми Ероу така: у суспільстві вибір котрогось варіанта з-поміж певної групи часто доводиться виконувати між напрямами дій або кандидатами на певну посаду. Ми хотіли б мати процедуру, яка відповідатиме тим чи іншим критеріям справедливості й логічності. Теорема Ероу переконливо доводить: низка таких критеріїв, коли вони надзвичайно слабкі, непослідовна. Ми хотіли б мати процедуру, яка задовольнятиме не тільки ці критерії, а й багато інших. З погляду логіки — це неможливо. Приміром зусилля реформаторів виборчої системи зводяться до намагань обійти теорему Ероу. Оскільки це неможливо, то позбавлені необхідності детально розглядати чимало таких схем. Це не означає, що всі виборчі системи погані: реформаторам виборчих систем залишається багато роботи і в межах, визначених теоремою Ероу.

Виборча інженерія — процес розроблення певної моделі виборчої системи з метою цілеспрямованого впливу на політичну систему. На підставі аналізу світового й вітчизняного досвіду проведення виборів виокремлюють такі основні методи виборчої інженерії: вибір відповідного часу проведення виборів; зміна виборчих процедур; стимуляція в переміщенні виборців з одних виборчих округів до інших; маніпуляція кордонами виборчих округів, відбір складу лояльних до влади виборчих комісій.

Для досягнення потрібних результатів розробники виборчих систем можуть маніпулювати трьома головними змінними: 1) структурою виборчого бюлетеня; 2) величиною округу; 3) методом переведення голосів виборців у депутатські місця.

Вибори та виборчі системи — частина виборчої інженерії за умов демократії. Осмислений вибір виборчої системи — явище рідкісне, але ще рідше трапляється скрупульозно сконструйована виборча система, пристосована до конкретних суспільно-історичних умов країни. Кожна молода демократична держава обирає (чи успадковує) виборчу систему для обрання парламенту, але на такий вибір часто впливає один із двох чинників. Або учасники політичного процесу не мають елементарних знань та інформації про особливості виборчих систем і наслідки їхнього впровадження, або ж вони використовують такі знання, котрі дають змогу створити систему, що відповідатиме їхнім власним партійним інтересам. Такий вибір може бути не найкращим для збереження на тривалий час здорового політичного клімату в державі чи навіть призвести до руйнівних наслідків для демократичних перспектив країни. Один із висновків, що випливає з порівняльного аналізу виборчих систем, — це широкий вибір.

Порівняльний аналіз реформування виборчих систем часто засвідчує поступові зміни на підставі позитивних елементів уже чинної системи, а не різкі стрибки до цілком нової та незнайомої системи. Тому контекст вибору може бути важливим, як і сам вибір. Таке рішення не приймають у політичному вакуумі.

Ставка на досягнення короткострокового політичного інтересу часто нівелює довготривалий ефект від запровадження виборчої системи та ширші інтереси політичної системи. Контекст, у якому молоді та розвинуті демократичні держави роблять свій конституційний вибір, надзвичайно різний, довгострокові завдання переважно збігаються у прагненні створити міцні політичні інститути для забезпечення стабільного розвитку демократії та гнучкі для реагування на зміни обставин.

Конституційне нормотворення процес складний і довготривалий: світовий рух до демократичної форми правління у 80—90-х роках ХХ ст. спонукав до пошуку стабільних моделей створення відповідної представницької влади і переоцінки виборчих систем. Наприклад, висловлюють думку, що виборча система сприяє налагодженню співробітництва і злагоди в суспільстві.

Впровадження виборчих систем є надзвичайно важливим аспектом проблеми державного управління і чи не найважливішим з усіх політичних інститутів. Якщо країна, де голосування відбувається за принципом відносної більшості має намір перейти до пропорційнішої системи, зберігаючи географічну прив’язку обраних кандидатів до своїх виборців, то можна використати досвід Нової Зеландії.

Якщо країна хоче зберегти одномандатні виборчі округи й стимулювати діалог та порозуміння між різними групами інтересів, то їй варто звернути увагу на досвід використання системи альтернативного голосування у держав Океанії. Країна з глибоко поділеним суспільством, що намагається утвердитися як демократична держава, мала б врахувати досвід пропорційних виборів 1994 р. у ПАР на основі партійних списків, унаслідок чого було обрано багатоетнічний уряд, котрий представляв інтереси різних верств населення. Держава, яка прагне зменшити значні фінансові витрати й подолати нестабільність, спричинену виборами у два тури, повинна проаналізувати систему голосування із зазначенням кандидатів у порядку надання переваги (Шри-Ланка, Ірландія).

В усіх цих випадках зміна однієї виборчої системи впливала на політичне життя в країні. Кожна країна - особлива, унікальними є і соціально-політичні чинники. Отже, проблема вибору оптимаьної виборчої системи полягає у правильній оцінці варіантів вибору. Безперечно, треба враховувати історичний досвід, політичні реалії, що допоможе виявити таку систему, яка відповідатиме потребам конкретної країни.

Процес творення виборчої системи безпосередньо впливає на інші сфери виборчого права — визначення меж округів, реєстрацію виборців, форму виборчого бюлетеня, порядку підрахунку голосів та інші аспекти виборчого процесу. Хоча виборча інженерія не займається безпосередньо організаційними аспектами проведення виборів (розташуванням виборчих дільниць, висуненням кандидатур, реєстрацією виборців, порядком підготовки та проведення виборів), але ці питання надзвичайно важливі.

Розроблення виборчої системи зазвичай починають із визначення  критеріїв, які уможливлюють формування парламенту й уряду. Однак природа інституційного будівництва така, що часто доводиться шукати компроміс між різними бажаннями та цілями. У процесі створення (реформування) виборчої системи важливо визначити пріоритетні критерії, а вже згодом аналізувати, яка виборча система чи комбінація систем найкраще відповідає потребам. До таких критеріїв належать: створення насправді представницького парламенту; доступність і значущість виборів; здатність до розв’язання (загострення) суспільних конфліктів; формування стабільного й ефективного уряду, підзвітність уряду та представників, заохочення політичних партій до пошуку широкої підтримки; підтримка парламентської опозиції, фінансове й організаційне забезпечення.

Політичні наслідки виборчих систем

Виборчі системи, їхні типи, організація виборчих кампаній, проблеми фінансування й особливо політичні наслідки використання різних виборчих систем цікавлять широке коло дослідників. Адже під час розподілу місць у законодавчому органі країни на підставі голосів, відданих на загальних зборах, обраний варіант виборчої системи може мати вирішальне значення для того, кого буде обрано і яка партія прийде до влади. Навіть за абсолютно однакової кількості голосів, відданих за партії, одна виборча система вестиме до створення коаліційного уряду, а інша дасть одній партії змогу сформувати більшість і взяти владу. Різні виборчі системи можуть дати абсолютно різні наслідки.

Традиційно аналіз наслідків, зумовлених виборчими системами в умовах демократії, зосереджувався на двох центральних об’єктах політичної інженерії — впливі виборчої системи на кількість партій і політичну стабільність держави. Досі політологи не можуть з’ясувати причинно-наслідковий зв’язок між цими чинниками. Порівнюючи типи виборчих систем, дослідники звертають увагу на дихотомію: максимально пропорційне представництво партій у парламенті чи сильний, стабільний, а відповідно — й ефективний уряд.

Двопартійна система, з одного боку, сприяє стабільності уряду, здатності приймати рішення, а також періодичним змінам влади. З іншого — багатопартійність позитивно корелюється з колишніми урядами, коли головна посада виконавчої влади залишається незайнятою, з періодичними виборами та тривалим перебуванням при владі конкретних політичних діячів.

Що більше партій у країні, то більша частота тих феноменів. Коли уряд спирається на гомогенну більшість, він залишається при владі впродовж установленого терміну (стабільність); може реалізовувати свою програму (ефективність), а у разі нерішучих дій уряд втрачає владу на користь сильної та згуртованої опозиції (зміна влади). Коаліційні уряди, котрі діють зазвичай  у системах пропорційного представництва, часто не можуть подолати випадки серйозної незгоди стосовно тих чи інших конкретних заходів (нестабільність); потребують величезних обсягів часу для побудови нових коаліцій (відсутність виконавчої влади), а коли занепадають, вони проводять нові вибори, котрі переважно повертають тих самих осіб (незмінність).

Дослідники акцентують на тому, що виборча система може впливати на внутрішньопартійну єдність і партійну дисципліну, адже окремі виборчі системи заохочують фракціоналізм, коли одне крило партії веде постійні суперечки з іншими, а друге — сприяє налагодженню зв’язків між різними політичними партіями і згладжує розбіжності.

Виборчі системи також можуть впливати на спосіб проведення політичними партіями виборчих кампаній і поведінку політичних еліт, допомагаючи визначити загальний політичний клімат, заохочувати чи гальмувати утворення альянсів між партіями, стимулювати партії та блоки до залучення широкого загалу й узгодження протиріч або навпаки — до представництва вузьких інтересів і збереження національних та родових зв’язків. Виборчі системи, де виборець має більше одного голосу або віддає свій голос за кандидатів у порядку переваг (преференційна система), допомагають виборцям переступати через визначені суспільні бар’єри. Наприклад, у Йорданії  в1989 р. виборець-мусульманин міг віддати два з трьох своїх голосів за ісламських кандидатів, а останній голос — за незалежного християнського кандидата. У Папуа-Новій Гвінеї у 60—70-х роках ХХ ст. виборці могли вказувати кандидатів у бюлетені списком у порядку надання переваги, що спонукало кандидатів і різні групи об’єднуватися й створювати виборчі альянси. Окремі групи, після відмови від такої системи голосування вже не мали стимулу діяти спільно.

Якщо виборча система не є справедливою і опозиція не має шансів  виграти вибори, то така система може спонукати “аутсайдерів” до діяльності поза системою і використовувати недемократичні, конфронтаційні й навіть насильницькі методи.

У Монголії 1992 р. система представницького голосування дала змогу правлячій Монгольській народно-революційній партії одержати 92 % місць і лише 57 % голосів. Багато хто вважав цю ситуацію не тільки несправедливою, а й небезпечною для демократичної держави, тому виборчу систему змінили ще до виборів 1996 р.

На думку Ф. Герменса, система пропорційного представництва обов’язково спричиняє урядову нестабільність і політичний екстремізм, а забезпечити реалізацію демократичних принципів спроможна лише система відносної більшості.

Відомий французький соціолог М. Дюверже розробив наукову концепцію взаємозв’язку партійних і виборчих систем. Взаємозв’язок виявляється у трьох сформульованих ним законах, котрі в політологічній науці назвали соціологічними законами Дюверже.

Згодом А. Лейпхарт уточнив, що є залежність між партійною та виборчою системами. Скажімо, вибори, які грунтуються на принципі більшості, сприяють виникненню двопартійної системи; проте й двопартійність слугує збереженню мажоритарного принципу, що дає переваги двом найбільшим політичним партіям.

На думку А. Лейпхарта,  коли в процесі запровадження демократичного політичного ладу хочуть допомогти утвердженню в ньому рис, характерних для мажоритарного його типу (принцип більшості, двопартійна система та сильний, однопартійний кабінет), або ж, навпаки, для консенсусного його типу (пропорційне представництво, багатопартійність і сильніший законодавчий орган), то найдоцільнішим способом досягнення цього є вибір відповідної виборчої системи.

Узагальнення Ф. Герменса та М. Дюверже ґрунтуються на досвіді окремих країн. Ф. Герменс надав форму універсальної теорії процесам, які відбувалися у антинацистський веймарський період у Німеччині, а М. Дюверже, шукаючи вихід із перманентної нестабільності політичної системи Франції з її неорганізованими партіями та безпорадними урядовцями, вбачав у виборчій системі Великої Британії необхідний інструмент вироблення у Франції двопартійної системи та правил політичної відповідальності.

Не треба переоцінювати вплив виборчих систем на процес формування партійних систем. Нові теорії, розроблені, зокрема, С. Ліпсетом та С. Рокканом, полягали в тому, що розвиток партійної системи не залежить ані від виборчої системи, ані від іншого інституційного чинника: зумовлений цей процес характером суперечностей, притаманних індустріальному суспільству, — соціологічних, соціально-економічних, мовних, релігійних, етнічних та територіальних, котрі постали ще до приходу явища загальних виборів.

Якщо у суспільстві простежуються соціальні протиріччя, то багатопартійна система розвинеться у ньому навіть за умов застосування мажоритарної виборчої системи або системи відносної більшості. У країнах континентальної Європи пропорційне представництво запроваджувалось уже після утвердження багатопартійної системи. Тому зв’язок між системою пропорційного представництва й багатопартійною системою можна пояснити не виборчою системою, а лише соціально-політичними чинниками.

Отже, партійна система відображає основні соціальні суперечності. Створені партії розвивають власну внутрішню структуру і досягають тривалої лояльності прихильників. Виборчі системи можуть пришвидшити або сповільнити створення партій.

Жодна нова партія не знайде місця в політичній системі країни, якщо вона не відповідає реальним соціальним чинникам, тобто фрагментації цього суспільства; суспільні суперечності найефективніше запобігають появі штучних партій.

Партійні системи впливатимуть на виборче законодавство й обиратимуть такі системи агрегації, котрі сприятимуть зміцненню позицій партії або внаслідок збільшення свого представництва, або внаслідок установлення виборчого бар’єра. Однак соціологічний підхід не може бути сприйнятий як метод остаточного аналізу взаємозв’язку між партійною та виборчою системами. Наприклад, аналізуючи тільки соціальні чинники, дуже важко пояснити успіх партій, де вирішальну роль відігравала прихильність людей до харизматичних лідерів.

Зв’язок між виборчими і партійними системами та процесом соціальних змін комплексний і багатоаспектний. Дослідження виборчих систем повинно ґрунтуватись на розумінні історичного розвитку суспільства, яке зазнає вагомого впливу політичних сил. Зміна виборчих систем зумовлена, без сумніву, передусім інтересами партій.

Виборча система також впливає на формування уряду. Система відносної більшості найсприятливіша для утворення однопартійної абсолютної більшості. Проте країни Європи переважно не мають змоги поєднувати простий біполярний вибір з різними у них політичними суперечностями. Адже розмежування суспільства (за релігійною, територіальною, мовною чи класовою ознаками) створює сприятливий ґрунт для появи нових конкурентних партій.

Виборча система сама не може розв’язати проблему всебічного забезпечення прав меншості в умовах демократії.  Створення уряду більшості означає: меншість повинна поступитися; вона може сподіватися на певний доступ до важелів управління як потенційний партнер з урядової коаліції лише в умовах сталої фрагментації суспільства (простежуємо це в США).

Правила, котрі регулюють виборчий процес, закріплюються за інерцією власної дії і застосовуються їх за таких обставин, які просто неможливо передбачити.

Зауважимо, що Ірландія, Італія та Японія — чудовий приклад для дослідження наслідків дії різних виборчих систем.

Виборча система також відіграє важливу роль у заохоченні або боротьбі проти блоків чи інших форм міжпартійної співпраці. Історія Франції з 1945 р. засвідчує: система з повторним голосуванням створила стабільних виборчих блоків більше, ніж це міг зробити партійний список пропорційного представництва. Успіх партії за системи з повторним голосуванням залежить не лише від кількості одержаних голосів та їхнього географічного розподілу, а й від спроможності партії підтримувати ефективний союз з іншими силами. Інші пропорційні системи дали виборцеві ще більші, ніж у французькій Четвертій республіці, можливості надавати перевагу коаліціям.

У Німеччині виборці могли виявляти підтримку блоку Соціал-демократичної та Християнсько-демократичної партій, віддаючи голоси в окружному бюлетені за кандидата від СДП, а у партійному списку — за ХДП; в Ірландії єдине голосування з голосами, що передаються, уможливило для виборців надання підтримки чи відмову в ній коаліції.

Виборчі системи можуть впливати й на стратегію виборчих кампаній. Там, де виборча система допускає боротьбу між кандидатами всередині партії, а не тільки на міжпартійному рівні, роль централізованої виборчої кампанії зменшується адекватно до напруги цієї боротьби. Системи з жорсткими списками, з одного боку, сприяють піднесенню ролі саме партійної кампанії. З іншого — система відносної більшості може спонукати партії до боротьби за виборця. Проте це може трапитися лише тоді, де основні розходження мають радше соціально-економічний, аніж територіальний характер.

Виборчі системи можуть значно вплинути і на відносини між обранцями та їхніми виборцями. Очевидно, за систем партійного списку, де голосування відбувається не за конкретного кандидата, ці відносини найменш помітні. М. Дюверже, зазначав, що парламентарів у разі використання таких систем обирають внутрішні кола; партія становить закритий виборчий округ.

Системи пропорційного представництва забезпечують вищий рівень представництва жінок. За системи партійного списку частка жінок у законодавчому органі помітно більша, ніж за системи відносної більшості; під час використання альтернативної системи багатомандатного округу ця частка найвища.

Аналізуючи політичні наслідки впровадження виборчих систем, зосереджують увагу на таких моментах: 1) стабільність політичної системи; 2) кількість партій; 3) сутність партій: рівень партійної єдності й дисципліни, партійні альянси та інші методи співпраці партій; 4) зв’язок між депутатами і виборцями; 5) стратегія виборчих кампаній; 6) політичний кадровий добір. Головний і очевидний результат такого аналізу полягає в осягненні міри впливу традицій політичного життя цієї країни та функціонування діючої у ній виборчої системи. У різних країнах, навіть у конкретні періоди історії однієї країни, результати застосування конкретної виборчої системи можуть бути дуже різними.

Отже, політичні наслідки, які спільні для всіх виборчих систем, такі: ефект диспропорційності, що означає надпрезентацію сильних партій і підпрезентацію слабих; зменшення ефективної кількості партій (редукція), репрезентованих на парламентській арені стосовно ефективної кількості партій, котрі беруть участь у виборах; формування, за незначними винятками, штучної більшості, тобто такої, яка не ґрунтується на беззастережній більшості отриманих голосів. Усі ці тенденції виявляються переважно у виборчих системах, що ґрунтуються на формулах звичайної і абсолютної більшості, ніж у пропорційних системах. Однак жодна з комбінацій не формує ідеальної пропорційності чи однакового трактування всіх учасників виборів.

Для різних регіонів світу притаманні певні спільні риси, результати впровадження тієї чи іншої виборчої системи значно залежать від конкретного суспільно-політичного контексту. Виборча система може мати різні наслідки, оскільки на неї впливають такі чинники, як ідеологічний, релігійний, етнічний, расовий, регіональний, мовний та класовий поділ суспільства, а також треба зважати на те, яка в країні демократія (розвинута, перехідна чи молода), давно сформована партійна система чи лише запроваджується або ж узагалі несформована, скільки в країні діє партій, прихильники певної політичної партії зосереджені компактно чи розсіяні територією всієї країни тощо.

Сучасні дослідження виборчих та партійних систем зосереджуються радше на пошуку унікальних конкретних рис кожного суспільства, ніж на виробленні узагальнень, історичного досвіду різних країн.

Виборча система визначає також, наскільки простим або складним буде сам акт голосування. Це питання завжди гостре у країнах, де значна кількість виборців не вміє читати й писати, не має досвіду участі у виборах.

Вибір певного варіанта виборчої системи може впливати на легітимність державних інститутів. Наприклад, австралійський сенат у період з 1919 до 1946 рр. обирали за надзвичайно диспропорційною виборчою системою (альтернативне голосування у багатомандатних округах), що призводило до результатів, далеких від адекватного представництва. Така ситуація підривала фактичну легітимність сенату в очах виборців та політиків і, на думку окремих експертів, розхитувала народну підтримку інститутів федерального державного управління.

Після заміни цієї системи пропорційною (голосування з правом передання голосу іншому кандидатові) у 1948 р. сенат почали сприймати як такий, що заслуговує більшої довіри і є представницьким, тому зросла повага до нього та його ролі у процесі вироблення державних рішень.

Прихильники пропорційної та мажоритарної системи погоджуються, що пропорційна система забезпечує більшу пропорційність і кращу репрезентацію меншин, а мажоритарна пропагує двопартійну систему й однопартійність виконавчої влади. Прихильники мажоритарної системи стверджують: лише за умови двопартійності можна досягнути прозорої відповідальності уряду за його політику.

Крім, того сперечаються стосовно ефективності цих двох систем. Пропорціоналісти обстоюють представництво меншин не тільки за його демократичну якість, а й за здатність підтримувати єдність і мир у суспільствах. Подібно й захисники мажоритарної системи виступають за однопартійну систему кабінетів не лише зважаючи на їхню демократичну підзвітність, а також на сильне керівництво.

Пропорціоналісти надають більшого значення представництву уряду, а мажоритаристи захищають думку стосовно здатності управляти як життєво значущу. Вважають, що мажоритарні системи, наприклад, у Сполученому Королівстві й Сполучених Штатах є винятковими з урахуванням якості демократії та ефективного уряду. На думку, А. Лейпхарта саме парламентсько-пропорційні системи майже незмінно демонструють кращі результати, зокрема стосовно представництва, захисту інтересів меншості, виборчої активності й контролю над безробіттям. Тому творцям демократичних конституційних проектів у нових демократіях він радить звернути особливу увагу на парламентсько-пропорційну систему.

Г. Ладейре і А. Квейд, А. Лейпхарт  наполягають на перевагах мажоритарної системи. Вони стверджують, що аргументи на користь пропорційної виборчої системи ґрунтуються на прикладах однорідних держав, котрі існували в штучно створених і нетривких умовах, які вберегли їх від стресів, спричинених зміною влади. Однак ці умови мало подібні на реальні, в яких борються за існування нові демократії.

На думку Г. Ладейре, навіть найкращі побудови не можуть гарантувати успіху в цьому недосконалому світі, але найкращі системи вирішують дві проблеми: параліч уряду не буде головною проблемою народу, а обирати і відправляти у відставку уряди будуть виборці.

Дискусії тривають. Безперечно, дуже складно наслідками застосування  виборчих систем від інших сил, які постійно впливають на політику. У кожній країні виборчі системи з конкретними обставинами і відображають історію у всіх її виявах та наслідки конкретних форм політичної мобілізації.