У середовищі ВО «Батьківщина» відбуваються не прості процеси, зумовлені намірами об'єднати партії «Батьківщина» та «Фронт змін». Це дві серйозні партійні структури і, зрозуміло, що і одна, й інша мають певні проблеми. Про це сьогодні, 18 квітня, у бліц-інтерв’ю Гал-інфо розповів політолог Юрій Шведа.

«Батьківщина» - це серйозна структура, яка свого часу пройшла реорганізацію та має розвинуту мережу, але у партії відсутній лідер. Натомість «Фронт змін» структура молода і не є настільки добре організована, натомість вона має лідера. Плюси та мінуси обох структур вирішили ліквдувати шляхом об'єднання, адже йти на президентські вибори технічно правильно з однією партійною структурою та з одним центром прийняття рішень. Ми бачимо, що цей процес об’єднання є не простим для цих структур.

Дуже часто там, де декларують об’єднання, отримуємо дві, три чи навіть більше нових структур.

З чим пов’язане те, що на акціях «Вставай, Україно!» вперше за багато місяців з’явилися партійні прапори «Фронту змін»?

- У середовищі «Батьківщини» нині існують серйозні протиріччя з приводу Арсенія Яценюка та його керівництва. Можливо, саме цим і можна пояснити прагнення нагадати про «Фронт змін». Однак тут є свої небезпеки, адже якщо ти один раз відійшов від людей, які тобі повірили, як це було у випадку Яценюка та «Фронту змін», то повернути все назад складно. Він відмовився від своєї партії, але навряд став повноцінним авторитетним лідером в «Батьківщині». Зрештою, повернення до «Фронту змін» тепер стане для Яценюка програшем.

Під час реорганізації цих партій, чи захоче Яценюк поставити своїх людей на керівництво «Батьківщини» в областях?

- Думаю, Яценюк, як і будь-який новий керівник, має такі амбіції. Це буде боротьбою регіональних еліт. Ця боротьба буде жорстокішою ніж боротьба з опонентами. Це змагання за канали комунікації, впливи та за те, хто буде носієм бренду. Зрозуміло, що «Батьківщина» багато часу функціонувала із своїми регіональними лідерами та має свої здобутки та напрацювання, але лідер завжди хоче опиратися на тих людей, яким він довіряє. Це об’єднання буде не простим.

Чи можливий у результаті об’єднання розкол в «Батьківщині»? Зокрема, чи відійдуть у бік соратники Тимошенко?

- Розумна та виважена політика – це завжди компроміс. Якщо хтось хоче провести свою лінію, незважаючи ні на що, то це завжди призведе до конфлікту. Політики повинні володіти технологією пошуку компромісу. Я думаю, що вони зможуть знайти конфігурацію для того, щоб провести цей процес безболісно і без втрат, у якихось моментах доведеться поступитися. Все залежатиме від того, яку стратегію для себе обере Арсеній Яценюк.

Нашим політикам – українські політтехнологи! Юрій Шведа, політолог, про стан ринку виборчих технологій в Україні // Львівська Пошта, 18 серпня 2012.

Про розвитокполітичнихтехнологій в Україні, рівень експертіві започинення з-за кордону ”Пошта”вирішиладізнатисяуЮріяШведи, відомогополітолога, кандидатаполітичнихнаук, викладачаполітологіїЛьвівськогонаціональногоуніверситетуіменіІванаФранка.

Пане Юрію, який нині стан ринку політичних технологій у нашій державі?

Це дуже актуальна тема. Зазначу, що в 90-их роках, коли в Україні тільки починали організацію виборів, справа політтехнолгій для широкого загалу була новою. Фахівців із проведення виборів не готували, тому все робилось доволі інтуїтивно. Через це тоді виправданим було запрошення іноземних фахівців із виборчого процессу, політтехнологів. Їх було багато і вони допомагали у проведенні вборів. Найчастіше це були російські експерти, протее приїжджали і західні.

З огляду на те, що вже пройшло багато часу, не одна виборча кампанія, на яких працювали і набиралися досвіду наші фахівці, ми вже можемо чітко і однозначно говорити про те, що сформувалась велика группа українськх політтехнологів, які мають і достатню теоретичну підготовку, і, що важливо, практичний досвід. Тому потреби у запрошенні іноземних фахівців для впровадження політичних технологій на українському грунті сьогодні не існує.

Проте політичні силипродовжують їх запрошувати. Як ви оцінюєте таку практику?

Від того, хто є політтехнологами, залежить характер виборчої кампанії, ті підходи і гасла, які використовуються політиками. Вважаю, що українські політтехнологи навряд чи застосовували б такі агресивні технології, які дуже часто використовуються у ході виборчих кампаній, коли вибори перетворюються на тотальне протистояння і ледь не на громадянську війну.

Людям, які приїхали, заробили гроші, спакували валізи і поїхали, абсолютно байдуже, що буде з ією країною і людьми після виборів.

Тому ще раз наголошу на тому, що запрошення іноземних спеціалістів є невиправданим і неефективним. Є дві великі школи політичних технологій: російська та американська. Обидві не вписуються в реалії українського життя. Вони є технологічно правильні, протее зорієнтовані на американського і російського виборця, але не українського. А успішною є лише та технологія, яка виходить із місцевих реальностей, коли враховано ментальнісь і потреби виборців.

Вищий рівень вже виборчого мистецтва, а не просто технології, полягає у побудові виборчої кампанії, іміджу партії чи політика виходячи із запитів громадян. А відчути це можуть лише ті люди, які знають ситуацію загалом, тому очевидно, що іноземні політтехнологи не відчувають цього.

Переконаний, що справжні українські політики мають використовувати послуги українського зразка.

Ви не вважаєте, що російські експерти так масово хлинули в Україну через те, що в РФ абсолютно зникла політична конкуренція?

У мене своє пояснення запрошень іноземних політтехнологів. Зокрема російських. Це пов'язано із великими коштами на послуги такого характеру. Можемо говорити про політичну корупцію і відкати, що притаманні суспільству в цілому. Посередники, що доовляються з політтехнологами завжди роблять це з тими людьми, яких знають, тому домовляються з ними і про певний відсоток заробітку і для себе.

Виникає зацікавленість не в результаті роботи, а сааме у зароблянні грошей. Всі, хто приймає рішення, зацікавлені у запрошенні когось розкрученого і дорогого, щоб збільшити частку свого заробітку. Маємо систему: політична партія – посередник – політтехнолог.

Та дещо наші політтехнологи таки перейняли від своїх іноземних колег?

Якщо говорити про американський досвід, то українські політтехнологи перейняли використання телебачення та засобів масової інформації в політичній комунікації. Це сучасна технологія, яку активно використовують. Це перетворення виборчих кампаній у певне шоу, де людям пропонують не стільки обирати політика, як йог образ. А цей образ, створений іміджмейкерами, транслюється через телебаення і нав'язується виборцеві.

Другий момент, який характерний для американської школи: особисті зустрічі, особисті контакти є основою вборчої кампанії. Але це в Україні не працює. Особисті контакти дають невелике охоплення виборців, а також не завжди ті політики, які йдуть до виборця, створюють позитивний ефект. Часто буває, що навпаки.

Якщо говорити про російських політтехнологів, то в них надзвичайно просте уявлення про Україну і українського виборця. Вони навіть не хочуть бачити всієї специфіки і нюансів. Вони підходять до процессу примітивно: це Схід і там такий відсоток голосів, а це Захід і там інший відсоток  Деякими голосами можна зігнорувати, тому для перемоги потрібно зосередитись на тій території, де більше прихильників. Скажу, якщо говорити про досягнення результату малими силами, то в дечому вони, можливо, і мають рацію.

Виходить, що підхід російських політтехнологів переміг в Україні. Адже політсили думають не так про залучення нових виборців, як втримання тих прихильників, які вже є? Візьмемо розмови опозиціонерів і зрозуміємо, що вони адіють лише з того, що бренд опозиції додає їм голосів.

Так і є. Головні сподівання а категорію твердих виборців, які голосуватимуть за партії чи кандидата за будь-яких обставин. Протее завдання успішного політтехнолога полягає в тому, щоб до тих твердих виборців додати велик участку тих, хто ще вагається. А таких приблизно 35 %, які нині ще не знають за кого голосуватимуть. Та це є дуже трудомістка справа, тому більшість цим нехтують.

Говоримо про те, що технологічно боротьба йде за кожен голос. У мажоритарному окрузі кілька голосів можуть стати основою для виграшу. Потрібно подавати такі ідеї і послання вборцям, щоб забрати кожен голос. Це і є вищий пілотаж політичних технологій.

Боротьба на мажоритарці буде дуже жорсткою?

Відверто кажуи, якщо взяти до уваги Львів, то тих, хто справді розбирається в технологіях можна перерахувати на пальцях однієї руки. Всі решта десь стояли поруч, читали щось про технології в кращому випадку.

Часто говорять про використання соціологічних досліджень як технологій на виборах. Як ви можете це прокоментувати?

Роль соціології на всіх виборах дуже серйозна. Жоден справжній, грамотний політтехнолог не розпочне формувати стратегію, образ політика, головні месиджі, якщо не матиме картинки, зрізу електорату округу, інформації про його настрої.

Якщо говорити по маніпулятивну функцію соцдосліджень, то їх використовують і як виборчу технологію. Це так звані рейтинги. Це пов'язано із психологічним ефектом, коли вибрець зазвичай тягнеться за переможцем. Ніхто не хоче виявитись серед тих, хто голосував за кандидата, що не пройшов. Тому рейтинги використовують для того, щоб нав'язати образ кандидата лідера.

Які загалом особливості роботи політтехнологів в Україні?

Зазначу, що технологи зазвичай працюють командами. Один в команді знає специфіку масових комунікацій, інший відповідає за рекламу, третій створює імідж політикам і так далі. Вони групою приходять і пропонують свої послуги як менеджерів виборчої кампанії. Вони знайомляться з клієнтами, вивчають їх, відповідно до цього розробляють стратегію виборчої кампанії і починають її втілювати. Всі інші, зокрема члени партії, працюють у них умовно кажучи виконавцями. Члени партії можуть йти агітувати, але менеджерами виборчої кампанії повинна бути ця підготовлена група.

Тут зазначу, що в Україні склалась абсолютно неправильна практика. В нас чомусь голови обласних організацій стають керівниками виборчих штабів. Проте в керівника штабу і керівника організації насправді зовсім інші функції.

А таке сумісництво відбувається через бажання керівників обласних організацій розкрутити себе. Виборча кампанія в такому випадку починає будуватися навколо нього, він є її інтерпретатором. Але хто ж тоді керує партійним осередком?

І другий момент, на який зверну увагу, і який часто важливий: акумулюючи функції керівника виборчого штабу людина акумулює кошти, які йдуть на виборчу кампанію. Кожен намагається їх отримати і якось використати для себе.

Як ви ставитесь до політтехнологів? Ви можете назвати когось із фахівців, які не увійшли до нещодавно опублікованого рейтингу найуспішніших політичних консультантів?

Cкажу, що професія політтехнолога має складатись як мінімум з двох компонентів. По-перше, це теоретична підготовка щодо проблем, якими займається людина. Це окрема сфера, що стосується знання психології, основ реклами, PR, дослідження громадської думки і низкою інших суміжних речей із своїми окремими закономірностями. Іти працювати у ту чи іншу сферу не знаючи основних механізмів, які дають результат, як на мене – дивно. Для мене важливим є те, чи має людина базову освіту.

По-друге, це практичний досвід. Потрібно пройти школу від розклеювача агіток до керівника підрозділ виборчого штабу, а потім керівника штабу. Теорія одне, та життя набагато складніше.

І зазначу ще одне: грамотні політтехнологи намагаються триматись у тіні і не афішувати себе як таких. Для цього є багато причин: перш за все ситуація пов’язана із тіньовою політикою та економікою. Це дуже специфічна сфера діяльності.

Стати публічним – це з одного боку виставити себе на тендер, а з іншого – зробити із себе мішень.

Тому як на мене, цей рейтинг, який уклали – це рейтинг не так топових, як найбільш розкручених людей у цій сфері.

Для мене показником є кількість кампаній, які провів фахівець і скільки з них виявились успішними.

Розмовляв Роман Шарій.

Юрій Шведа – ”Український Дюверже” осмислює гегемонію політичних партій. Інтерв’ю з відомим українським дослідником політичних партій Юрієм Шведою, доцентом кафедри політології Львівського національного університету // Время власти, 5 октября 2006.

         Професія “партолог” звучить як вимисел Миколи Гоманюка на останній сторінці ”Взгляда” і скоріше асоціюється з медициною, ніж суспільствознавством. Проте партологія – реально існуюча наука, яка досліджує партії і партійні системи. Партологи вивчають  темні сторонни партійного, політичного життя…

В Україні відбувається становлення гегемонії політичних партій, люди прагнуть зрозуміти, що це означає, чим це закінчиться, до яких нових випробувань готуватись...

Доброго дня, пане Юрію. За яких обставин, чому саме ви зацікавилися партологією і стали вивчати партії?

Партіями зацікавився, почав їх вивчати і досліджувати на початку 90-х років, власне тоді, коли почалося формування і партій, і багатопартійної системи в Україні. Партії в демократичному суспільстві – це основні актори політичної сцени. Я абсолютно був переконаний в тому, що з розвитком демократії в Україні значення і роль цього інституту буде набирати сили, і це мене зацікавило. В 1996-му році я захистив кандидатську дисертацію ”Формування багатопартійної системи в Україні”. І з того часу партії є предметом мого наукового інтересу.

Щоб ви сьогодні, з тих наукових висот, яких ви досягли, могли б простій людині, простому пересічному громадянину сказати, для чого ці партії потрібні?

Проблема в тому, що ми оперували  загальними лозунгами. Скажімо, що демократія – це і є політичні партії. Всі думали про те, що варто тільки змінити однопартійну систему, перейти до багатопартійної – це і є перемога демократії. Але формування політичних партій, партійне будівництво, система впливів партій на державну владу – це є складний механізм. Він має свої закономірності, свої особливості, які потрібно знати, і вони не реалізуються просто так, в один день. Сам по собі факт існування багатьох партій ще не є достатньою умовою демократії. Треба дуже багато речей уточнити. А  які це партії? Які взаємини між політичними партіями? Яка є система стосунків партії і влади? Ми тривалий час йдемо до формування тієї партійної моделі, яка є на заході і яка існує там вже десятки, а то й сотні років.

Скажіть, партії допомагають людям впливати на владу чи навпаки допомагають владі керувати людьми?

Партії – це як дорога з двох сторін. З однієї сторони масові партії – це є та структура, яка дозволяє владі впливати на людей, але з іншої сторони, партії акумулюють проблеми і інтереси, які є у людей. Їх місія – доносити ці інтереси на найвищий політичний рівень, на державний рівень влади. Зараз в мене виникло певне розчарування. Події останнього часу показали, що і партії теж не завжди орієнтуються на свого виборця. Формування коаліції, зокрема, показало, що партії в боротьбі за владу дуже часто можуть зігнорувати ті декларації, програмні цінності, лозунги, з якими вони йшли на виборах. Тому сказати отак однозначно, як це ми раніше уявляли, що будуть партії, буде багатопартійна система, буде пропорційна виборча система і це одразу і стане основою демократизації – очевидно, що говорити так не можна.

Пане Юрію, сакраментальне запитання: чи є така партія?

Є (сміється), чи може бути, повинна бути. Партії повинні ще навчитись формувати демократію внутріпартійну. Багато партій при формуванні списків виборців, проведенні виборчих кампаній ще не орієнтуються на рядових членів партії, на виборців. На сьогоднішній день українські партії – це партії ”під вождя”, партії ”вождистського” типу.

Ви є членом партії? 

Ні, неєчленомпартіїпринципово, томущооб'єктивнодосліджуватиполітичніпартії, будучичленомтієїчиіншоїпартії, напевно, все-такиезовсімкорректно, я хочу залишатися патологом, тобто людиною, яка має можливість об’єктивно скласти уявлення про політичні партії.

Які Ваші враження від запровадження в Україні пропорційної виборчої системи?

Я вважаю, що чисто пропорційна виборча система  не є доброю для України. Мені здається, що для України доброю була б змішана система, і поясню чому. Сама партійна система і партійна конкуренція певним чином нівелюють політичну особистість. Окремі яскраві політики мусять зважати на команду, на лідера, на програми. Є чимало особистостей, яких проблема партійної дисципліни ставить в певні рамки. Виборець має право вибирати партію, програму, але з другої сторони він має право і вибирати, скажімо ту особистість, політика, як особу яка йому імпонує. Той варіант пропорційної виборчої системи, який був запроваджений в Україні, є, можливо, не найвдалішим серед існуючих варіантів. Тому що під час виборів, коли декларується перша ”п’ятірка” із виборчого списку, а фактично декларується лідер, то голосування йде за лідера, а що там в ”десятці” чи в списку є – виборцям невідомо. Досвід показав, що за авторитетом лідера проходять, скажімо, підприємці, які до політики мають дуже меркантильний інтерес.

Пане Юрію, символічно, що зараз одна з провідних партій у нас має назву ”Партія регіонів”. Якщо створити нову партію, назвати її ”Загальнонаціональна парті”, за яких умов вона має шанси на перемогу?  

Проблема полягає в тому, що партії мали б об’єднуати людей на основі певних ідеологічних принципів. На жаль, у нас фактично немає загальнонаціональної партії, тобто партії, яка б однаково була популярна як на сході, так і на заході, в центрі України і на півдні. З часом будуть формуватися повноцінні партії в класичному їх розумінні, тобто партії, які будуть засновані на певних ідеологічних принципах Очевидно будуть партії все-таки ”правого” спрямування, і партії, скажімо, більш соціальні, тобто ”лівого” спрямування, і очевидно, навколо цього буде відбуватися політична боротьба.

Пане Юрію, партійний лідер, вождь, бос – це окреме амплуа. Хто з партійних ватажків сьогоднішньої України вам до вподоби, здається більш адекватним, привабливим, перспективним з партійних діячів?

Кожний історичний період формує свій тип партійного лідера. Не мжу сказати, що в Україні вже сформувався високий рівень політичної культури. Зараз перевагу мають лідери мітингового характеру, політичні діячі, які вміють красиво виступити і ”завести” людей. Очевидно, що театралізація політичного життя – це тільки один із елементів політичної діяльності, який реалізується найбільш виразно в ході виборчої кампанії. А далі починається зовсім інше – рутинна діяльність політичної партії. Якщо партія при владі – це робота по реалізації державної політики. Якщо партія в опозиції, то це теж серйозна робота, яка має на меті пропонування альтернативних моделей державної політики. Мені більш імпонують лідери не театралізованого, мітингового характеру, а такі, які можуть згуртувати навколо себе потужну команду, виробити серйозну программу виходу з кризи, фактично в якій на сьогоднішній день знаходиться Україна, і реалізувати цю программу так, щоб населення відчуло, що якщо ця партія при владі, то за деякий час стало краще жити.

Друже, дякую за інтерв'ю. 

Розмову вів Володимир Коробов.