Природна та штучна двопартійність. Крім прикладів природного формування двопартійності, на практиці маємо також приклади примусового формування двопартійної системи. Наприклад, у Нігерії після одного з військових переворотів, державою офіційно було декларовано створення двох політичних партій і на період “стабілізації демократії” в країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій. У Бразилії (з 1964 по 1979 рр.), Уругваї (з 1973 по 1985 рр.) після військових переворотів законодавст-во дозволяло лише діяльність двох партій, при чому одна з них розглядалася як правляча, а друга – як опозиційна. В Колумбії 1957 р. дві традиційні партії – Консервативна та Ліберальна підписали угоду про паритетне правління, домовившись про те, що посада президента переходитиме по черзі від однієї партії до іншої через кожні чотири роки і без усяких виборів, а також діятиме паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду, місцевих органів влади. Така система проіснувала тут до 1970 р. І, нарешті, ще одним специфічним прикладом формальної двопартійності була Болгарська Народна Республіка, в якій існувало дві легальні партії – правляча Комуністична партія та її молодший партнер – Болгарський землеробський народний союз. Особливістю цих двопартійних систем є обмеження рівня політичної свободи та конкуренції. Такі партійні системи отримали назву “обмежених (штучних) двопартійних систем”.

Досконала та модифікована двопартійність. Ж. Шарло пропонує свою типологію двопартійності, вирізняючи два її типи: досконала (чиста) двопартійна система (наприклад, Великобританія), за якої дві основні партії разом збирають до 90 % голосів; система двох з половиною партій (модифікована двопартійність).

Ж. Л. Кермонн вважає, що досконала двопартійність визначається трьома обставинами: 1) автоматичним забезпеченням одній з партій більшості місць у парламенті, що дає змогу урядові функціонувати протягом всього терміну, гарантує його стабільність; 2) вона найповніше забезпечує представництво виборців (якщо дві партії збирають переважну більшість голосів, то з урахуванням черговості така ж пропорція громадян представлена не лише у парламенті, а й в уряді); 3) вона дає можливість зекономити ресурси на паралельні вибори глави держави.

За двопартійної політичної системи часто мала партія може отримати значні політичні дивіденди. Причина цього – приблизна рівність електоральної підтримки обох головних партій. Усе частіше перемога на виборах досягається незначною кількістю голосів виборців і перевагою в мандатах, що робить становище партії-переможниці й сформованого нею уряду дуже нестійким. У такій ситуації зростає роль третьої партії. Вона виступає тим необхідним мінімумом голосів і мандатів, які забезпечують реальний успіх одній з двох партій-конкурентів.

Прикладами можуть бути спроби як лейбористів, так і консерваторів Великобританії втриматись при владі за допомогою партії лібералів. У ФРН крім двох основних партій – ХДС/ХСС та Соціал-демократичної партії існує ще одна незначна партія – Партія вільних демократів, яка набирає на виборах трохи більше 5 % голосів виборців. Жодна з двох основних партій не набирає на виборах абсолютної більшості, а тому урядовою партією стає та партія, з якою Партія вільних демократів готова сформувати правлячу коаліцію.

Подібна система мала місце в Австрії, коли Австрійська партія свободи асоціювалася з виразною ліберально-центристською політичною орієнтацією. У 1983 р. була вона коаліційним партнером правлячої Соціал-демократичної партії Австрії. Така тенденція останнім часом спостерігається також у Новій Зеландії, Австралії, Бельгії, Люксембурзі, Ірландії, Канаді.

Зазначені партійні системи є незбалансованими, тому що друга партія менша за першу, а третя менша за дві перші. Перша партія збирає приблизно 40-45 % голосів виборців, друга – до 35 %, а третя – близько 15 %. Треба при цьому окремо зауважити, що така партійна система не може трактуватись як правдива трипартійність, оскільки третя партія не провадить самостійної політики.

Як уже зазначалося, приклади досконалої (чистої) двопартійності рідкісні. Частіше на практиці доводиться мати справу зі змішаними (гібридними) формами партійних систем, коли визначити їхню приналежність до того чи іншого типу надзвичайно складно. Скажімо, група скандинавських країн дає нам приклад багатопартійної системи з ознаками двопартійності, а Англія – двопартійної системи з елементами багатопартійності. Для характеристики цих процесів за останні роки з’явилося нове рішення, яке запропонувала група науковців. Воно полягає в тому, щоб стосовно партійних систем вживати термін половини партії і тим самим позбавитися труднощів у класифікації. Наприклад, Японія, за їхньою класифікацією, є країною з 1+1/2 системою, Австралія – 1(1/2 + 1/2), Німеччи-на – 2 + 1/2, Канада – 2 + 1/2. Однак, така класифікація партійних систем не отримала належної підтримки більшості дослідників.

Це стосується і поняття ”два-і-пів партійна система”. Деякі автори пропонують вважати її не самостійним, а перехідним типом між двопартійною та багатопартійною системами (т. зв. двоблоковий тип багатопартійної системи обмеженого плюралізму).

Технічна та метафізична двопартійність. Характер міжпартійної конкуренції в межах двопартійної політичної системи дав підстави М. Дюверже виокремити два типи двопартійності: технічну двопартійність, за якої змагання між партіями обмежується другорядними цілями та засобами, що не призводить до зміни загальних засад існуючого режиму; та метафізичну двопартійність, в межах якої об’єктом партійних суперечок є природа режиму. Тільки перший тип двопартійності життєздатний. Дуалізм не можливий у тому випадку, коли одна із двох партій має тоталітарну структуру.

Характеризуючи протистояння між буржуазною та комуністичною партіями М.Дюверже зазначав, що перемога останньої була б катастрофою, оскільки основною турботою комуністичної партії після приходу до влади стало б знищення свого основного конкурента.