Однопартійність комуністичного типу. Комуністичний тип однопартійності базувався на теорії керівної ролі партії у житті суспільства, яка повинна була забезпечити реалізацію кінцевої мети – побудову безкласового суспільства (комунізму). Цій меті слугувала вся система політичної влади, очолювана монопартією. Партія здійснювала всеохопний контроль над усіма сферами життя суспільства, в тому числі над особистим життям громадян. (Так, за даними Відділу досліджень і документації злочинів комунізму Чеської республіки 1996 р. чеські спецслужби перечитали 99 млн листів громадян). Комуністичній монопартії вдалося також повністю підпорядкувати собі економічну сферу (чого не вдавалося навіть фашистським партіям). Діяльність партії будувалась на принципах т. зв. демократичного централізму, що на практиці означало строгу централізацію та ієрархізацію влади, нетерпимість до критики та інакодумства.

Звичайно комуністичні режими починалися як багатопартійні, однак, дуже швидко під різними приводами обмежували діяльність опозиції. Далі опозиція ліквідовувалась, а комуністичні партії здобували статус або монопартій або гегемоністських партій. У семи комуністичних державах – Албанії, Югославії, Кубі, Монголії, Румунії, Угорщині та СРСР встановилась повністю однопартійна система, а в інших семи державах, крім партії-гегемона, існували ще так звані союзницькі партії, роль яких у житті суспільства була незначною. Такими державами були Польща, Болгарія, Чехословаччина, Північна Корея, Німецька Демократична Республіка, В’єтнам, Китайська Народна Республіка. Такий тип комуністичної однопартійності отримав у літературі назву партійної системи гегемоністського типу.

Керівна роль комуністичної партії була зафіксована в конституціях цих держав. Щоправда, якщо в конституції СРСР партія трактувалась як керівна та спрямовуюча сила всього суспільства та державного правління, то в конституціях Угорщини, Польщі мова йшла лише про суспільство без згадки про державу.

Керівна роль комуністичної партії реалізовувалась у суспільстві через: вплив на політику та діяльність державних органів влади, армію, правоохоронні органи, кадрову політику; контроль над членами партії у всіх державних та недержавних інституціях. Усе це разом забезпечувало домінування партії у всіх сферах життя суспільства.

Однопартійність фашистського типу. Виникла вона в особливих соціально-політичних умовах міжвоєнного  періоду і загалом не проіснувала довше цього історичного відрізку часу. Обидва фашистські режими, які протримались найдовше – іспанський та португальський, після Другої світової війни значно змінили свій первісний вигляд і згодом остаточно відійшли з історичної арени.

Фашистські системи виникли внаслідок поєднання двох політичних тенденцій: боротьби буржуазії зі зростаючою загрозою соціалістичної революції та кризою довіри до парламентсько-демократичних форм здійснення влади. Головною загрозою для фашистського руху було наростання робітничого руху – тому комуністичні та соціалістичні партії стали його першими жертвами. Водночас фашисти вважали, що тогочасні форми ліберальної демократії перешкоджають боротьбі з комунізмом. Розпущені були також парламент та політичні партії. За таких умов власне і виникає однопартійність, заснована на забороні діяльності всіх інших політичних партій. Частина з цих політичних партій назавжди припинила свою діяльність. Інші перенесли її в еміграцію чи в підпілля. Однак, особливий терор фашистського режиму звів до мінімуму результати цієї діяльності.

Фашистська партія мала на меті повне панування над суспільством. Для цього вона охоплювала своїм контролем безпосередньо чи опосередковано всі сфери життя суспільства. Маючи на меті запровадження “нового суспільного порядку” на практиці вона вела до встановлення казарменної дисципліни.

Фашистська партія була інструментом у руках керівників руху, а через те повинна була бути організованою на зразок військової організації. Військові організації і групи пов’язані з репресивними функціями, такими як гестапо, СС у гітлерівській Німеччині, набувають усе більшої ваги в партії і суспільстві.

В Іспанії та Португалії порівняно з колишньою партійною елітою з плином часу все більшого значення набуває державна бюрократія та військові. У Португалії, зрештою, партія так і не здобула того становища, яке вона займала в інших фашистських диктатурах, що було особливістю цього типу фашистського режиму.

На початку свого існування фашистська однопартійність надавала перевагу партії над державним апаратом. Однак, все більше доходило до поєднання між собою органів держави та партії і виконання партією функцій, властивих державним органам. З часом, опановані партією, органи держави почали поступово домінувати над партійними органами. Так, зокрема, було в Іспанії.

Тоталітарна однопартійна система. Тоталітарна однопартійність відповідає тоталітарному типу політичного режиму. Згідно з дослідженнями К. Фрідріха та З. Бжезінського, основними ознаками тоталітаризму є такі: офіційна всеохопна ідеологія; єдина масова партія контрольована олігархією; система терору, як фізичного так і психологічного, який застосовується як партією, так і політичною поліцією; повний контроль над засобами масової інформації; монополія держави на застосування насильства; централізація управління господарством.

Тоталітарний режим завжди намагається не допустити автономії не тільки підсистеми, а й будь-якої соціальної підгрупи. Відповідно до характеристики режиму, тоталітарна одинична партія (монопартія) характеризується тотальною сферою контролю та високим рівнем політизації.

Характерним для цього типу однопартійності є те, що правляча партія фактично втрачає ознаки політичної організації і зливається з державою, формується специфічний для тоталітарних режимів тип партії – партія-держава. Зрощення державного та партійного апарату таке глибоке і органічне, що по завершенню цього процесу неможливо розмежувати, де починається партія і закінчується держава. Державні органи за своїм духом однопартійні тобто відверто політичні, а партійні – державно-казенні і поліцейсько-бюрократичні.

Класичними зразками однопартійного тоталітаризму є фашистський (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та комуністичний режими (СРСР), які, попри зовнішню подібність, мають суттєві відмінності. “Будь-яке загальне визначення однопартійності обов’язково буде розпливчастим, – зазначає М. Дюверже. – А якщо ми захочемо бути точними, то відразу ж зіткнемося з фундаментальною відмінністю однопартійності фашистського типу від однопартійності комуністичного типу”.