Система обмеженого (поміркованого) плюралізму. Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю в суспільстві багатьох політичних партій, представництвом у парламенті лише деяких з них, ще вужчим їхнім представництвом в уряді, відсутністю позасистемної опозиції, центробіжним характером міжпартійної конкуренції, орієнтацією всіх партій на прихід до влади в межах коаліції, демократичним політичним режимом. Система обмеженого плюралізму посідає проміжне місце між двопартійною системою та системою поляризованого плюралізму. Цей тип систем охоплює країни із 3-5 конкурентними партіями – це такі як ФРН, Бельгія, Ірландія (трипартійний поділ), Данія (чотирипартійний поділ), Швеція, Голландія, Норвегія (п’ятипартійний поділ). Однак, ці партійні поділи достатньо гнучкі.

Часто механізми обмеженого плюралізму нагадують та імітують механізми двопартійності, хоча з вищим ступенем складності. Фактично структура обмеженого плюралізму залишається біполярною, але замість тільки двох партій ми знаходимо біполярне регулювання альтернативних коаліцій. Ця різниця не відштовхує конкуренцію. Якщо відмінні характеристики обмеженого плюралізму не є вражаючими щодо двопартійної системи, то вони чітко відрізняються від системи поляризованого плюралізму. Обмежений плюралізм є неполяризованим, тобто порівнюючи обмежений та поляризований плюралізм, можна сказати, що їхні ідеологічні сфери різні.

Система обмеженого плюралізму вважається найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, усі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах. Ідеологічне розходження між партіями незначне і тому має місце центробіжна конкуренція. Водночас стабільність та ефективність системи обмеженого плюралізму багато в чому залежать і від конкретно-історичних умов, традицій коаліційного представництва. Сьогодні серед численних європейських держав з такою системою хіба лише Швейцарія може вважатися зразком стабільності та ефективності. У латиноамериканських країнах подібний тип партійної системи майже не трапляється, оскільки він погано суміщається зі складною соціально-політичною ситуацією, яка відзначається значною фрагментацією та поляризацією сил в їхніх партійних системах. Правда, останнім часом у Болівії та Еквадорі спостерігаються ознаки переходу до цієї більш досконалої партійної системи.

Залежно від механізму формування уряду розрізняють різні типи систем обмеженого плюралізму: стабілізовану багатопартійну систему (мала коаліція), систему кооперації партій (велика коаліція), розпорошену багатопартійну систему.

Стабілізована партійна система (мала коаліція). Характерною ознакою цієї системи є те, що партія (чи коаліція), яка здобула перемогу на виборах, спирається на парламентську більшість протягом всієї каденції парламенту. Немає місця тут урядовій кризі чи зміні партійної концепції. Другою ознакою є те, що правлячій коаліції протистоїть сильна опозиція, готова стати правлячою на наступних виборах.

Маємо в межах системи два конкуруючі між собою політичні угруповання, які змагаються за владу. Найчастіше форма цих угруповань та коаліцій відома ще під час виборів, рідше – після виборів. Така система дуже нагадує двопартійну політичну систему з різницею лише в тому, що тут виступають не дві політичні партії, а політичні коаліції (правляча та опозиційна). Такою є партійна система в Швеції, Норвегії, Німеччині, Фра-нції.

Стабілізація партійної системи може відбуватися двома шляхами: шляхом формування урядової коаліції за підсумками виборів; формування коаліції до виборів. Стабілізація першим шляхом зустрічається досить рідко. У 1969 р. тільки після виборів німецькі соціал-демократи ухвалили рішення про коаліцію з невеликою партією Вільних демократів. Загалом два політичні угруповання Німеччини – соціал-демократи та християнські демократи – змагаються між собою самостійно і лише за підсумками виборів ухвалюють рішення про формування урядової коаліції. Подібною є боротьба голлістів та соціалістів у Франції.

Навпаки, другий шлях стабілізації партійної системи передбачає формування коалі-цій в процесі чи перед парламентськими виборами. Наприклад, у Скандинавських державах двоблокова модель партійної конкуренції почала з’являтися на початку 60-х років. Це означає, що консервативні (несоціалістичні) партії зуміли привабити електорат на свою підтримку більш ліберальною моделлю і мобілізувати достатній політичний потенціал для створення альтернативного кабінету, часом більшості, але, звичайно, меншості. У Норвегії соціал-демократичні кабінети меншості повинні були мати підтримку Соціалістичної ліберальної партії, а в Швеції – комуністів. У Данії до 1973 р. існувала формальна система між соціал-демократичною партією та Соціалістичною народною партією. У Швеції та Норвегії ця система альтернативних коаліцій існує без перерви дотепер. У Данії 1973 р. несоціалістичний уряд впав і до 1982 р. домінували соціал-демократичні кабінети, які користуються підтримкою центристських партій. Від 1973 р. помітним є тут процес стабілізації двоблокової моделі конкуренції.

У першому випадку маємо справу з варіантом іще не сформованої правлячої коаліції та опозиції, у другому варіанті за підсумками виборів чітко формується одна коаліція як правляча, а інша як опозиційна. Другий варіант стабільної партійної системи досконаліший. Найчастіше соціальною основою її виникнення є відсутність у державі сильної революційної чи реакційної політичної партії, яка б могла увійти до складу коаліцій-кон-курентів. Умовою існування тривалої коаліції є прийняття її учасниками основ існуючого суспільно-політичного устрою, відсутність глибоких та істотних суперечностей між коаліційними партіями. Звідси і причина формування такого характеру коаліцій у Скандинавських державах. Навпаки, у Франції існування потужної комуністичної партії ускладнювало можливість формування партійної системи такого типу. Водночас формуван-ня цього типу стабільної партійної системи можливе при умові достатньої партійної дисципліни.

Що ж стосується функції управління, то вона дуже подібна до двопартійної системи – з тим лише винятком, що йдеться про правлячу та опозиційну коаліції, а не партії. Звичайно за такого політичного укладу політична стабільність нижча за двопартійну систему. Можуть виникати певні тертя та непорозуміння в межах правлячої коаліції, які навіть можуть призвести до її розпаду ще до завершення каденції парламенту. Наприклад, окрема позиція незалежних республіканців щодо референдуму 1965 р. привела до розпаду голлістської коаліції й відставки президента де Голля. У цій системі слабша  позиція прем’єра, який змушений зважати на думку інших учасників коаліції.

Система стабілізованої багатопартійності може бути перехідною як до розпорошеної багатопартійності, так і до двопартійної системи, як це було в Японії чи Франції. Однак, у Скандинавських країнах ця система достатньо стабільна. До країн з таким типом партійної системи можна зачислити і деякі держави Латинської Америки – Чилі та Венесуела до 1973 р., частково Аргентина, Перу, Бразилія (до 1966 р.).

Система поляризованого плюралізму. Система поляризованого плюралізму характеризується наявністю багатьох політичних партій, гостротою ідеологічного розмежування між ними, присутністю серед політичних партій антисистемних, наявністю двосторонньої (біполярної) деструктивної опозиції, демократичним політичним режимом, формуванням уряду партіями центру. Типовими прикладами країн з поляризованою системою в різні роки були Франція та Італія. У першій роль партій центру виконували Французька соціалістична партія (ФСП) і Об’єднання в підтримку Республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції – Французька комуністична партія (ФКП), а правої – Національний фронт (НФ). У другій країні – роль партій центру виконувала Християнсько-демократична партія (ХДП), Соціалістична партія Італії (СПІ), Соціал-демократична партія Італії (СДПІ) та деякі інші нечисленні партії лівої деструктивної опозиції – Італійська комуністична партія (ІКП), правої деструктивної опозиції – Італійський соціальний рух – Національні праві сили (ІСР-НПС).

У 80-ті роки багатопартійність прийшла і в країни Латинської Америки, замінивши існуючу тут монопольну однопартійність чи заборону на діяльність політичних партій. Формування партійної системи в Перу та Болівії можна зачислити до типу поляризованого плюралізму. В Перу цей процес відбувався стабільніше, ніж у Болівії, оскільки там не було партії, яка б претендувала на монополію влади за допомогою військових.

Сприятливою передумовою для утворення такої системи є пропорційна виборча система. Однак, поляризована багатопартійна система може сформуватись і за мажоритарної виборчої системи. Уряд при цьому звичайно формується як коаліція центристських сил, крайні праві й ліві партії залишаються осторонь. За поляризованої багатопартійної системи можуть утворюватись і уряди чиновників та меншості. Перший – у тому випадку, коли партії не здатні протягом певного часу домовитись про формування уряду. Другий – тоді, коли формування коаліційного уряду більшості не вдається, але деякі партії (чи одна партія) готові підтримати в цьому уряді партію меншості чи коаліційний уряд меншості, не входячи до його складу (в Швеції соціал-демократи, які не мали більшості, підтримувались комуністами, які не входили до складу уряду).

Ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що і визначає особливу запеклість боротьби на політичній арені. Роль деструктивної лівої опозиції виконують, звичайно, прокомуністичні політичні сили, а правої – неофашистські. За організаційною структурою ці партії – масові, при цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними і місцевими органами, то для обох полюсів опозиції – жорстко централізована. Відповідно методи та засоби діяльності партій центру – парламентські, а партій опозиції – від парламентських до авангардистських, деструктивних. Соціальна база та електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на усі суспільні верстви.

Деякі дослідники вважають поляризовану систему особливо демократичною. Однак, давно з’ясовані і недоліки цієї системи. Через численність партій важко сформувати життєздатний коаліційний уряд, часто виникають урядові кризи, які перетворюють ситуацію в політично нестабільну. Стабільність та ефективність функціонування системи по-ляризованого плюралізму прямо пропорційні поточній стабільності, міцності коаліції центристських сил. Дрібязкові сварки партій при розподілі державної влади, поряд з іншими негативними наслідками, спричиняють пересичення народних мас такою системою і тугу за режимом твердої руки. Так відбувалось у всіх молодих національних державах, які утворились у Східній Європі після війни (за винятком Фінляндії та Чехословаччини). У європейських державах за поляризованої багатопартійної системи мають мі-сце часті зміни уряду. Останнє особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується у коаліційному складі. Тому система поляризованого плюралізму вважають менш стабільною, ніж двопартійна.

Класифікація багатопартійних систем. Важко довести типовість багатопартійної системи: можна уявити незліченні її варіанти, починаючи з трипартійної системи та до нескінченності, і в межах кожного варіанта можливі різноманітні зразки та форми. Трипартійна система у Франції не має нічого спільного з бельгійською традиційною трипартійністю; скандинавська чотирипартійна система фундаментально відрізняється від швейцарської чотирипартійної. Однак, спробуємо все ж узагальнити певні методологічні підходи до класифікації багатопартійних систем, які допоможуть скласти чіткіше уявлення про багатопартійний масив.

Вивчаючи багатопартійну систему, М. Дюверже виокремлює такі її форми: трипартійність, чотирипартійність і власне багатопартійність – відповідно до кількості партій-суперників. Причому, на його думку класифікація, яка складається з більш ніж чотирьох партій вже неможлива. Крім того, М. Дюверже поділяє багатопартійність на націоналістичну, або етнічну та праву чи центристську.

Ж. Шарло поділяє багатопартійні системи на дві категорії: інтегральна багатопартійність (Бельгія, Люксембург, Канада), де політичне життя атомізоване, та багатопартійність з однією домінуючою партією, яку не треба ототожнювати з однопартійною системою.

Американський політолог Л. Епстейн вирізняє багатопартійну систему з однією домінуючою партією, модифіковану однопартійну систему з двох плюс одна партією, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією домінуючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система два плюс одна є, на його думку, у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система чинна у Франції.

Ж. Бюрдо поділяє багатопартійність на впорядковану та невпорядковану. До першого типу він зачисляє, наприклад, Голландію та Скандинавські країни, де існує згуртваність партій, консолідація виборців навколо них, стабільність урядів. Другий тип властивий, наприклад, Італії та Франції, де партії створюють враження безпорядку в політичному житті, бо вони не пройняті почуттям відповідальності за функціонування політичної системи.

Нарешті, існує поділ багатопартійних систем на природні та штучні. До останніх належать такі типи систем, за яких має місце штучне обмеження багатопартійності. Наприклад, трипартійна система, офіційно запроваджена у Єгипті в період правління там А. Садата на основі поділу колишньої єдиної правлячої партії – Арабського соціалістичного союзу. Такий різновид партійної системи також існував на Мадагаскарі, де в 70 - 80-ті роки на підставі “Хартії Малагасійської революції” дозволялося функціонувати ли-ше восьми політичним партіям. У Південній Кореї з січня 1987 р. легально діє п’ять партій з яких Демократичній партії справедливості відведена роль правлячої. В ПАР, крім правлячої з 1948 р. Національної партії після конституційної реформи 1984 р. легально діяло ще сім партій, які визнавали політику апартеїду, яку проводила правляча партія. У Парагваї після військового перевороту 1954 р. при владі до 1989 р. перебувала Націона-льно-республіканська асоціація (партія Колорадо), а п’ять партій мали легальний статус за умови підтримки режиму.

Найповнішу характеристику багатопартійних систем з урахуванням їх функціональної сторони дав Дж. Сарторі. Запропонована ним класифікація багатопартійної системи на сьогодні вважається базовою. Зупинимось конкретніше на характеристиці основних типів багатопартійних систем.