Свобода створення партії та її обмеження. Делегалізація політичних партій. Базовою свободою сучасних демократій є право на створення політичних партій. У конституціях Німеччини, Італії, Франції, Іспанії, Португалії це право чітко сформульоване окремою статтею. Ст. 21 конституції ФРН декларує “право на вільне створення партії”, ст.6 конституції Іспанії проголошує, що “їх створення і діяльність є вільними в рамках Конституції і законів”, ст. 47 конституції Португалії констатує, що “свобода об’єднань включає в себе право на створення і приналежність до політичних партій і угруповань”, а ст. 49 конституції Італії гарантує, що “всі громадяни мають право вільного об’єднання в партії”. В інших конституціях це право випливає із загальної норми про свободу об’єднань. Це означає, що створення політичної партії не може залежати від попередньої згоди будь-якого державного органу і якщо право держави і вимагає певної реєстрації партії, то має це суто інформаційний характер.

Ці норми не вимагають жодних умов при створенні партії, не містять визначення поняття партії. Лише участь партії в певних політичних діях, таких, наприклад, як вибори була певним чином обумовлена. Саме поняття існування свободи створення політичних партій є правовою основою багатопартійної політичної системи, навіть якщо про неї і ніде в правових актах не йдеться.

Щодо прийнятої в державі процедури легалізації політичних партій то загалом розрізняють три її різновиди: дозвільна система; адміністративна система; реєстраційна система.

Дозвільна система полягає в тому, що відповідний державний орган видає дозвіл на діяльність партії, якщо вона відповідає приписам закону, що регулює діяльність політич-них партій. Відповідне рішення цей орган приймає самостійно. Відмова в отриманні такого дозволу є остаточною і не підлягає оскарженню. Така система не практикується в демократичних правових державах (хіба лише у виняткових випадках, наприклад під час війни).

Адміністративна система має місце в ситуації, коли відповідні державні органи здійснюють адміністративний контроль за діяльністю політичних партій. Діяльність полі-тичних партій у такому випадку є достатньо регламентованою, що ускладнює можливість повноцінного виконання своїх функцій.

Реєстраційна система полягає у визнанні повної свободи виникнення і діяльності політичних партій, які після виконання певних формальностей реєструються і в такий спосіб визнаються державою. Відмова у реєстрації може мати місце лише у випадках, передбачених законом і може бути оскаржена в судовому порядку.

У більшості демократичних країн прийнятою є реєстраційна система легалізації партій. Формальні вимоги, яких слід дотримуватися при реєстрації партій є досить різноманітними. Переважно полягають вони у поданні інформації стосовно назви партії, адреси її керівних органів, прізвищ та адрес осіб, які входять до керівних органів партії, а також статуту партії і списку осіб, які підтримують створення партії (в різних державах їхня кількість є різною, наприклад у Польщі – 1000 підписів, в Фінляндії – 5000).

Остаточне рішення приймає Верховний або Конституційний суд.

У конституціях деяких країн виписані негативні положення щодо діяльності політичних партій, тобто міститься перелік дій, які не можуть реалізовуватися партіями, або за які вони будуть переслідуватися державою. До таких дій законодавець відносить дії, які створюють загрозу існуючому конституційному ладу, територіальній цілісності, пропаганду війни та насильства, розпалювання етнічної, расової, релігійної ненависті, дії, які порушують конституційні права громадян. Переслідується також використання партіями у своїх програмах закликів до встановлення тоталітарного, фашистського чи комуністичного режиму або формування ними підпільних структур. Такі норми містяться в консти-туціях Хорватії, Польщі, України.

У деяких випадках обмеження є більш-менш умовними (наприклад, у ст. 4 конституції Франції 1958 р. декларується, що партії повинні “поважати принципи незалежності та демократії”). У Франції держава має стійкі “республіканські традиції” щодо політичних партій, які є ворогами “республіканської форми правління”. Ці заборони діють сто-совно утворень, які “є джерелом дезінтеграції (національної) території” і “республіканської форми правління”. Ці заборони санкціоновані не лише законом 1901 р., а й новим законом від 10 січня 1936 р., виданим у час боротьби проти ультраправих груп. Ці закони спричинилися до розвалу багатьох політичних угруповань – асоціацій, рухів та різного роду партій. На їхній основі уряди забороняли діяльність крайніх правих чи крайніх лівих, обмежували діяльність національних, місцевих рухів по всій Франції.

Щодо Німеччини, то в ст. 21 Основного закону закріплено положення щодо заборони екстремістських партій: “ті партії, які, згідно зі своїми гаслами та взаєминами членів, намагаються підірвати основи вільного і демократичного порядку, повалити чи поставити під сумнів існування ФРН, є антиконституційними”. Федеральний конституційний суд є уповноваженим щодо вирішення питання неконституційності політичних партій. Федеральний уряд Німеччини двічі забороняв політичні партії: 19 листопада 1951 р. монархічно-соціалістичну партію, а 22 листопада того ж року – комуністичну партію. Щодо першої, то вирок був виконаний досить швидко (23 жовтня 1952 р.), однак щодо компартії вирок затримувався як процедурними баталіями, так і незгодою частини членів суду. Вирок був остаточно виголошений 17 серпня 1956 р. в документі на 300 сторінках.

З часом, коли існування компартії більше не розцінювали як загрозу державі, в жовтні 1961р. було створено нову комуністичну партію. Для того, щоб не порушувати рішення Конституційного суду, партія отримала назву “Deutsche Kommunistische Partei” (“Німецька комуністична партія”). Статут партії теж був складений таким чином, щоб не по-рушувати вироку суду 1956 р. Крайні праві також відродились наприкінці 50-х рр. Однак жодна з цих партій не мала успіху на виборах. Вибух расизму і бандитизму підняв знову питання про заборону діяльності політичних організацій. У 1992 р. одна з ультраправих груп – Національний фронт – була заборонена.

Європейські політичні системи тією чи іншою мірою стимулюють боротьбу політичних партій за свою демократичність, а також відкидають партії, які не “вписуються” в існуючу політичну систему.

Чинне законодавство може забороняти певного характеру збори, вимагати дозволу на розвішення плакатів тощо. Часто кримінальні кодекси встановлюють сувору відповідальність за так звані політичні злочини – спробу повалення існуючого ладу. На основі цієї норми можна здійснювати кримінальне переслідування певного роду політичної діяльності. У деяких країнах існують також обмеження, що дають можливість розпускати політичну партію, забороняти її діяльність. Набувають вони найрізноманітніших форм і мають різне обґрунтування в різних країнах. Найчастіше ця норма виписана в законах про об’єднання громадян. Зазначається у них, що діє в державі заборона на створення та діяльність об’єднань, які суперечать закону і становляють загрозу для держави, або які закликають громадян до непокори чи застосовують силу для досягнення своїх політичних цілей. На такій основі у Франції 1936 р. розпущено ряд фашистських організацій, 1939 р. визнано нелегальною діяльність Французької комуністичної партії. Ця норма найчастіше сьогодні використовується для заборони діяльності фашистських та комуністичних політичних партій у Латинській Америці та деяких державах Азії. Однак, загалом випадки існування правових норм, що дозволяють делегалізацію діяльності політичної партії є рідкісними. У Європі єдиним таким документом був закон Чехословацької республіки від 25.10.1933 р. Тільки право фашистських держав містило норми, що давали можливість розпускати політичні партії.

Після Другої світової війни ця норма з’являється значно частіше, в тому числі і в конституціях. У своїй основі зумовлено це історичним досвідом існування фашистських партій і спрямоване на захист держави від різного роду недемократичних організацій (фашистських, неофашистських, терористичних, расистських, екстремістських). Приписи, що дають змогу розпускати антидемократичні організації з’являються в конституціях Італії, Німеччини, Туреччини (з 1960 р.)

Запит про розпуск партії вносить федеральний уряд, але вирок виносить Конституційний суд. Рішення про делегалізацію є остаточним і веде до розпуску партії, конфіска-ції її майна. Одночасно члени парламенту від певної політичної організації втрачають свої депутатські мандати. Забороняється також створення організацій з іншою назвою, але для того, щоб продовжувати діяльність забороненої партії.

У законодавстві Туреччини зазначається, що політична партія, яка не керується у своїй діяльності принципами демократії, буде назавжди заборонена. Літом 1971 р. Конституційний суд Туреччини заборонив діяльність Курдської робітничої партії.

На практиці можуть існувати ще багато інших форм, що обмежують свободу створення та діяльності політичних партій.

У 1960 р. декретом президента Сукарно в Індонезії впроваджено офіційний контроль за діяльністю політичних партій. Партії зобов’язувалися представити президентові статути, списки членів, списки споріднених організацій, дані про фінанси партії. І лише після відповідної перевірки він видавав право на офіційну діяльність політичної партії, він також зберігав за собою право звернутися про заборону діяльності політичної партії до Верховного суду.

У 1965 р. військовий режим Гастело Бранко в Бразилії заборонив та розпустив усі політичні партії і дозволив існування тільки тих партій, ініціатива створення яких вихо-дила від парламентарів. Право на створення політичного блоку мали 120 депутатів і 20 сенаторів бразильського конгресу, які протягом 45 днів з дня виходу закону виступлять з даною ініціативою. Виходячи з кількості бразильського парламенту, в державі утворилося два політичні блоки – правлячий та опозиційний.

У 1950 р. США прийняли закон Mак Карті, спрямований на обмеження діяльності комуністичної партії. Він зобов’язував комуністичні організації реєструватися. Це ж стосувалося лідерів та членів партії. Закон забороняв членам цих організацій обіймати державні та інші важливі посади. Однак, до офіційної заборони діяльності Комуністичної партії США не дійшло.

Політичні партії в нормах права. Виникнення політичних партій часто пов’язане з цілим рядом формальних вимог, які залежать від прийнятої в державі концепції легалізації діяльності політичних партій. Характер політичного режиму суттєво визначає і характер ставлення до існуючих в його межах політичних партій. Ставлення до політичних партій (у тім числі в нормах права) є іншим у демократичних правових державах, ніж в авторитарних.

У сучасних державах ліберальної демократії існує виразна тенденція до конституційного визначення ролі та місця політичних партій у суспільстві. Прикладами тут можуть слугувати конституції Франції, Іспанії, Німеччини, Італії, Польщі. Найчастіше в конституціях регламентується мета створення політичних партій. Найобмеженішим поняття партії було в конституції V Республіки у Франції. Згідно зі ст. 4 конституції ФРН 1958 р., “партії і політичні угруповання сприяють волевиявленню виборців. Вони вільно засновуються і проводять свою діяльність. Вони мають поважати принципи національного суверенітету та демократії”. У ст. 6 конституції Іспанії 1978 р. наголошується, що “політичні партії виражають політичний плюралізм, приймаючи участь у формуванні і вираженні волі народу і є засадничим інструментом політичної участі”. У ст. 49 конституції Італії 1947 р. зазначається: “Всі громадяни мають право вільного об’єднання в політичні партії з метою впливу демократичними методами на формування політики народом”. Подібна норма є і в конституції Польщі 1997 р.  (ст. 11).

Іншою важливою конституційною умовою є положення про те, що партії не можуть виражати волю більшості населення. Ст. 49 конституції Італії не відносить партії до “per se”. (“Всі громадяни мають право об’єднуватись…”). Основний закон Німеччини декларує, що партії бундестагу не мають політичної монополії.

Загалом у конституціях містяться лише загальні норми, які гарантують свободу створення та діяльності політичних партій. Інші ж аспекти діяльності політичних партій регулюються переважно спеціальними законами про політичні партії або про громадські об’єднання, а також іншими нормативними актами (наприклад, австрійський закон від 2.07.1975 р. про виборчу кампанію політичних партій).

Загалом правова регламентація діяльності політичних партій є явищем досить новим і ще не достатньо розвиненим. Хоча виразним є бажання законодавців до регулювання цієї сфери. Про це свідчать прийняті останнім часом у багатьох держав окремі закони про політичні партії (1969 р. такі закони прийняті у Фінляндії та Німеччині, 1978 р. в Іспанії, 1990 р. в Болгарії,  1997 р. в Польщі).

Історична еволюція законодавства про політичні партії. З правового погляду інституалізація партії означає визнання її конституційних функцій у межах існуючої політичної системи. Може це знайти своє відображення в конституційних, законодавчих та актах виконавчої влади. Загалом правове регулювання діяльності політичних партій існує досить недавно і тому ще недостатньо розвинене. У сучасному світі переважає часткова й епізодична правова регламентація проблем партійного життя і бере вона свій початок лише з ХХ ст. Регламентація діяльності політичних партій за допомогою правових норм отримала в науці назву правової інституалізації партій.

Аж до кінця ХІХ ст. право не реагувало на існування і діяльність політичних партій, за винятком загальних законів, які стосувалися права на об’єднання, а також кримінальних положень, які переслідували змовницьку діяльність проти держави. Отже, першою сферою правового регулювання виступили партії, діяльність яких визнавалась як антидержавна. На початку ХІХ ст. такі норми знаходимо в правових актах англосаксонських держав, а вже згодом з’являються вони і в інших європейських державах (Франції, Німеччині, Австрії). Найяскравішим їх вираженням було антисоціалістичне законодавство епохи Бісмарка в Німеччині.

Крім цих репресивних положень, діяльність політичних партій залишалася поза увагою законодавства. Пояснювалось це індивідуалістським характером тодішньої держави та права – регламентували вони діяльність громадян та інших інституцій. Решта ж, що існували поза тим, належали до сфери соціології, а не права. Було це сферою реалізації приватної ініціативи громадян, в яку тодішнє право не втручалося (за винятком, карних законів). Такий підхід домінував ще до початку ХХ ст. у більшості країн.

Однак, згодом ситуація змінюється. Спочатку предметом правової регламентації стають партійні фракції в парламентах. Характер їхньої діяльності регулюється регламентами парламентів, виборчими законами. Рідко трапляються спроби правового регулювання інших видів діяльності політичних партій. Регламентація діяльності політичних партій у парламенті полягала у допущенні існування парламентських груп, що об’єднували депутатів зі спільними політичними поглядами. Тим самим вони визнавалися в правовий спосіб. За депутатськими групами також визнавалося право участі у формуванні керівних органів парламенту, подання депутатських звернень тощо. Однак парламентські фракції трактуються в нормах права відокремлено, поза зв’язком між депутатською фракцією і відповідною політичною організацією. Винятком може бути хіба що чехословацьке законодавство 1920 р., яке містило норму, за якою втрата парламентарем членства в партії вела до втрати ним депутатського мандату. У більшості ж правових актів депутат парламенту трактується як представник цілого народу, а не політичної партії.

У виборчому законодавстві з’являються норми про право партій формувати список кандидатів, хоча існує вона поруч з нормою про подібне право і для груп виборців.

У США правовій регламентації підлягають не лише виборчі права політичної партії, але також і внутрішньопартійна організація. Є це реакцією на величезну корупцію, яка мала місце в американських політичних партіях і домінування злочинних угруповань у процесі висунення кандидатів. Законодавство встановлювало правові норми, які мали забезпечувати демократію при виборі кандидатів на попередніх виборах (праймеріз).

Специфічне правове регулювання діяльності політичних партій запроваджують фашистські режими. Встановлюють вони правовий режим однопартійності і надають правлячій партії ряд державних функцій.

Новий етап правової регламентації діяльності партій розпочинається після Другої світової війни. Він характеризується загальним визнанням домінуючої ролі політичних партій і прийняттям концепції багатопартійної держави. Багато післявоєнних, демократичних конституцій надають політичним партіям конституційний статус. Основний закон Німеччини, Конституція  Італії та V Республіка у Франції, іспанська Конституція 1978 р., португальська Конституція 1976 р., грецька Конституція 1975 р. вміщують статті про політичні партії.

Конституція Італії першою надала політичним партіям конституційний статус. Стаття 49 говорить, що “всі громадяни мають право вільно об’єднуватись у партії за допомогою демократичних методів для захисту своїх інтересів”. Це достатньо невиразне формулювання було наслідком компромісу між різними політичними силами, які, проте, не втрачали спільного бачення демократії. Було воно спрямоване проти зростання впливу комуністичної партії. У 1958 р. Комуністична партія Франції стала об’єктом звинувачень у порушенні демократичних принципів, записаних в Конституції. Стаття 21 Основного закону Німеччини теж констатує, що політичні партії “мають відповідні демократичні принципи”.

Найчастіше предметом правового регулювання є виборча діяльність політичних партій. Рідкісними є випадки існування спеціальних законів про політичні партії чи щось на зразок права про політичні партії, як це має місце в Німеччині та Туреччині. Тому при аналізі сучасного партійного життя слід виходити швидше з практики, ніж з правових положень, що її регламентують.