Легітимація політичних партій. Процес інституалізації політичних партій нерозривно пов’язаний з процесом їхньої легітимації. Моніка та Джейн Шарлот висунули таку тезу: повна легітимність членів організації є невід’ємним компонентом кожної організації, її престижу та можливості повноцінного існування. Партії, як і інші утворення, для того, щоб ефективно діяти, потребують підтримки. Процес досягнення партією відчутної підтримки є складним і досить повільним. Фактично, досить багато партій так і не отримують її і в кінцевому підсумку розпадаються. Золотим ключиком успіху для партій, що лише формуються, є отримання максимальної підтримки якомога швидше. І найкращим способом для цього є легітимація партії. Загалом виділяють два рівні легітимації політичних партій –“знизу” і “зверху”.

Правове регулювання діяльності партій у фашистських та постколоніальних державах. У фашистських державах діяльність політичних партій заборонена, а самі партії розпускаються. Інституалізація партії у фашистській системі здійснюється в напрямі перетворення монопартії у партію-державу. Відбувається конституційне вростання партії в державу. Вождь партії є главою держави, керівником уряду, подібна унія стосується і цілого ряду інших посад у державному та партійному апаратах. Партія стає частиною державного апарату, а тому на неї поширюються норми державного права.

Головними правовими актами, які стосувалися партійної діяльності Німеччини 30-х років були закони від 1.12.1933 р. “Про забезпечення єдності партії та держави” та закон від 1.09.1934 р. “Про главу держави Німецька Республіка”. Крім того існували різного роду розпорядження Гітлера. Для Італії основним правовим актом у процесі правової інституалізації партії був закон про Велику фашистську раду від 9.12.1928 р., який надавав їй цілий ряд важливих державних функцій і легітимізував поєднання посади вождя партії і керівника уряду. Особливість правової інституалізації монопартії полягає в поступовому позбавленні її ознак власне політичної партії і надання державних функцій. Для монопартій не характерна розвинена організаційна структура, принцип виборності, демократичності.

Подібною була і роль фашистської партії у франкістській Іспанії. Декретом від    1937 р. Фаланга була визнана єдиною політичною партією, її керівним органам делегувалося ряд публічних функцій.

Навпаки, у Португалії за режиму Салазара монопартія ніколи не була організована за фашистським зразком, через що португальський режим не мав класичного фашистсь-кого характеру.

У державах, які визволилися від колоніального гніту також має місце процес правової інституалізації політичних партій, в тому числі на рівні конституцій. Однак, роль правових актів у цих державах загалом є, звичайно, незначною, багато з них так і зали-шаються на папері.

Суттю правових норм у країнах Африки (як і в Бірмі) є конституційне закріплення однопартійності, заборона діяльності інших політичних партій. Однак така однопартій-ність відрізняється від однопартійності фашистського типу. Як монопартія вона виконує ряд державних функцій. У деяких державах вона має юридично закріплену прерогативу висунення кандидата в президенти чи міністрів.

Правове регулювання партійного керівництва. У ділянці партійного керівництва добре розвиненого правового регулювання не існує. Частіше предметом правового регулювання є парламентська діяльність партій. У ХІХ ст. законодавці стояли на позиції, що депутат репрезентує цілий народ і не може бути будь-ким керований. У ХХ ст. регламенти парламентів визнають факт існування парламентських фракцій, але ніде не пов’язують їх з діяльністю існуючих поза парламентом політичних партій.

Парламентські регламенти, встановлюючи право депутатів на об’єднання у фракції, визначають ряд прав та привілей депутатів. До них належить право представництва в керівних органах парламенту, в парламентських комісіях, які часто формуються за пропорційним принципом. Визначається мінімальна кількість підписів депутатів для складання депутатського запиту. Регламент визначає чисельність депутатів для створення та існування парламентської фракції. Інколи регламент містить норми щодо формування різного роду узгоджувальних органів – таких, приміром, як рада старійшин, керівників фракцій тощо. Певна кількість депутатів мають право звертатися з поданням до Конституційного суду (в Німеччині 1/3 складу бундестагу), у Швейцарії мають право виступити з інціативою проведення загальнонародного референдуму.

Що ж стосується партійного керівництва, то це є результатом політичної традиції, а не правового регулювання. Єдиним прикладом правового регулювання цього виду діяльності є заборона 1963 р. в Аргентині обирати депутатів-комуністів на відповідні посади виконавчої влади.